громадян, що живуть тут, у порушення існуючих законів і постанов народу і Ради афінян, і не буду робити цього сам, і не допущу, щоб так чинили інші. Я не буду затверджувати на посаді тих, хто не звітувався за свою попередню посаду. Я не допущу того, щоб та сама людина займала двічі ту саму посаду, або щоб одна людина займала протягом одного року дві посади. Я не братиму хабарів, використовуючи посаду судді, сам чи хтось інший або інша людина від мого імені за змовою зі мною, вдаючись до яких-небудь викрутів або хитрощів. Вік мій - не менше 30 років. Я буду однаково безсторонньо вислуховувати виступи як обвинувача, так і обвинуваченого, і голос свій буду віддавати по суті розглядуваної справи». Напевне, в елліністичну добу клятва суддів інших античних держав містила схожі зобов'язання.
За кілька днів перед розглядом скарги глашатай на агорі і на вулицях оголошував дату судового засідання. Суд збирався в будь-які дні, крім святкових, і днів, що вважалися тяжкими і нещасливими. У такі дні судили лише вбивць. При оголошенні вироку були присутніми поняті. Вони свідчили у разі неявки у призначений термін тих, кого закликали до суду, що запрошення було зроблене. Суд мав право розглянути справу без одного з учасників скарги, та це, звичайно, інколи для нього було невигідним.
Голова суду заздалегідь збирав показання свідків. Із кола свідків виключалися жінки, неповнолітні й близькі родичі. Свідчення рабів одержували, неодмінно вдаючись до тортур, бо вважалося, що лише тоді вони кажуть правду. Антифонт у промові «Про смерть одного хоревта» (розд.25) сказав, що вільна людина дає свідчення під присягою, а раб - під тортурами, «що надійно виривають у нього істину». Цю думку розвиває Ісей у промові «Про спадщину Кирона» (розд.12), підкреслюючи, що в очах суддів катування рабів є найточнішим засобом слідства: «Якщо раби й вільні люди були присутні при події, в якій належить освітити який-небудь темний бік, ви не довіряєте показанням вільних людей, але піддаєте тортурам рабів... Ви говорите собі, що бачили, як багато вільних свідків давали неправдиві свідчення, тим часом, як серед рабів, підданих катуванню, не знайшлося таких, у яких воно не вирвало б істини». Аристофан у комедії «Жаби» (вірші 614-621) перелічує різні види катування рабів.
Усі слова свідків записували і разом з іншими документами, наприклад, виписками з відповідних законів, вміщували до ехіна - спеціальної глиняної або бронзової посудини. Його запечатували і відкривали лише під час засідання суду. Документи кожної зі сторін у тяжбі зберігались в окремому ехіні. На судовому засіданні заборонялося додавати нові документи і посилатися на ті, що були відсутні в ехіні.
У день суду присяжні збирались у визначеному за жеребкуванням приміщенні дикастерію. Кожний пред'являв металеву або дерев'яну табличку зі своїм ім'ям і одержував псефи для голосування. Голова засідання сідав на високе крісло, поруч із ним сидів секретар. Перед ними стояв стіл, на який ставили ехіни й урну для голосування. Присяжні займали лави, відділені від залу перегородкою або мотузкою. За ними тіснилися друзі, родичі й знайомі учасників судової справи. Чим серйознішою вона була, тим більше залучали до її розгляду суддів. Більшість процесів велися публічно, і на них збиралося чимало людей.
Засідання починалося з молитви богам і, певно, жертвоприношень. Далі секретар викликав позивача і відповідача, просив назвати їх імена і читав текст скарги. Після цього на спеціальне підвищення (бему) виходив позивач і виголошував свою промову. Слідом за ним виступав відповідач.
Часто така промова за певну плату була заздалегідь написана досвідченою у законодавстві і риториці людиною, яку греки називали логографом. Логографи мали спеціальну риторську освіту, володіли ораторськими прийомами, вміли врахувати настрій суддів. Кваліфікований логограф при складанні промови від лиця замовника вмів увійти в образ клієнта, передати його манеру говорити, враховуючи його культурний рівень. Особливо успішно це робив Лісій14. Нині відомо чимало промов, написаних видатними ораторами Лісієм, Демосфеном, Ісократом та іншими. Вони пишалися вдало написаними судовими промовами і включали їх до збірок своїх творів. Багато логографів орієнтувалось на такі твори, як на зразки, та використовували їх прийоми у своєму ремеслі.
Позивач чи відповідач вивчав напам'ять написану для нього промову і виголошував її від власного імені. Крім того, не заборонялося запросити синегора - громадянина, котрий захищав одного з учасників процесу і виступав замість нього. Для кожного виступу відводився певний час, що вимірювався за допомогою водяного годинника-клепсидри. Якщо оратор просив навести показання свідків, процитувати закон або інший документ, то секретар виймав відповідний запис із ехіна і читав його. На цей час годинник зупиняли. Якщо вода повністю витікала з нього, а виступаючий не припиняв свій виступ, то голова зупиняв його. Тому логограф при складанні промови повинен був укластися в певний розмір.
Виступаючі в суді посилалися на своє виправдання на закони, а також всіляко намагалися справити гарне враження на суддів і очорнити противників. Тому в багатьох збережених судових промовах постійно наводяться доводи, що не мають стосунку до суті справи. Виступаючий підкреслював свої заслуги перед державою, згадував кошти, витрачені на громадські потреби, обвинувачував противників у аморальності, користолюбстві, брехливості. Позивачі