О.О.Вінниченко Вінниченко Олексій Олександрович - канд. іст. наук, наук. співроб. відділу рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України імені В.Стефаника.

КНЯЗІ І НЕКНЯЗІ: ПРО КНЯЗІВСЬКИЙ ТИТУЛ ЄЛОВИЦЬКИХ

У статті розглянуто шляхи формування «князівської леґенди» волинського шляхетського роду Єловицьких, яка набула поширення у XVIII-XX ст. Відтворення історії князівського роду Кропоток-Єловицьких у XV-XVI ст. дозволило однозначно заперечити твердження про їх спорідненість із панським родом Єловицьких, що слугувало основним арґументом на користь думки про князівське походження. Опубліковано документ першої половини XVII ст., в якому один із панів Єловицьких відкидає будь-який зв'язок із князями Кропотками- Єловицькими.

Ю.Вольф в окремому розділі своєї книги «Литовсько-руські князі з кінця XIV століття», що й досі залишається основною працею для дослідників князівських генеалогій, перелічив низку родів, представники або нащадки яких безпідставно титулувалися князями або приписували собі князівське походження1. Причинами появи таких квазікнязівських родів (автор подає понад 250 прізвищ) дослідник вважав плутанину у хроніках і літописах, помилки писарів, збіги гербів, імен та, найчастіше, прізвищ2. Власне, до родин, котрі саме в такий спосіб стали «носіями» князівського титулу, Ю.Вольф відніс і волинський рід Єловицьких3.

Документально засвідчена історія роду Єловицьких сягає середини XV ст., коли волинський шляхтич Пашко Єловицький отримав від великого князя Казимира Яґеллончика4 пожалування на маєтки Лановець, Грушова і Чернеч- городок у Кременецькому повіті (село, а згодом містечко Лановець стане головним центром родових володінь у наступні століття). Родове прізвище Пашка походило від назви села Яловичі (Єловичі) в Луцькому повіті, проте на той час маєток уже був родом втрачений. Принаймні жодних згадок про володіння ним представниками Єловицьких у джерелах немає, а на середину XV ст. маєток перебував у власності вдови великого князя Свидриґайла. Зважаючи, що родина Єловицьких зберегла родове прізвище-топоантропонім навіть після втрати Ялович, Н.Яковенко висловила припущення про давність коріння роду5.

До кінця XV ст. у джерелах епізодично згадуються кілька представників родини: вже названий Пашко (у 1463 р. засвідчив поділ маєтків князів Збаразьких)6, Яцько та Івашко (у 1469 р. стали свідками продажу братами Цеце- невськими свого маєтку князеві Олександрові Сангушку)7, Івашко (в 1497 р. посвідчив продаж маєтків князеві Михайлу Олександровичу Сангушку)8, Федь- ко та Юхно (дворяни великого князя Александра, які в 1499 р. отримали привілей на добра Івашков)9. Ступінь спорідненості між цими особами залишається незрозумілим, а генеалогічне дерево роду більш-менш точно вимальовується лише починаючи з Гнівоша Івановича Єловицького, котрий із 1544 р. посідав уряд кременецького судді10.

Власне, неясність із першими поколіннями роду Єловицьких і стала підґрунтям для появи кількох версій про їх князівське походження. Найдавнішу, наскільки нам відомо, запропонував у першій половині XVIII ст. автор чотиритомної праці з генеалогії та сфрагістики єзуїт К.Несецький, написавши про Єлови- цьких, що їх «дехто відносить до переяславських князів»11. На чому він базував свої твердження - чи то йшлося про його власні міркування, чи то про якусь родову леґенду Єловицьких - невідомо, проте можна не сумніватися, що відомості ці не відзначалися історичною достовірністю. Вірогідним тут видається вдале пояснення згаданої фрази К.Несецького відомим знавцем геральдики й генеалогії української шляхти В.Руліковським: «Ті дехто - це панегіристи, котрих історичними джерелами вважати не можна»12.

Як би там не було, слідом за К.Несецьким новогродський воєвода Ю.Ябло- новський у своїх геральдично-генеалогічних працях спершу виводив Єловицьких (як, зрештою, і цілу низку інших шляхетських родів) також від переяславських князів із числа Рюриковичів13, а згодом - уже від переяславського князя Ізяслава. Ішлося про Ізяслава Мстиславича, переяславського (у 1142-1146 рр.) і київського (у 1146-1154 рр.) князя14, про якого Ю.Яблоновський довідався з твору М.Кро- мера15. Можливо першоосновою до творення князівської леґенди послужило оповідання Я.Длуґоша (вміщене в його хроніці під 1147 р.) про відступ Ізяслава Мстиславича з Києва до Луцька, його перебування на Волині (де пізніше й осіли Єловицькі), подарунки для поляків та прихід союзників - краківського князя Болеслава і сандомирського князя Генріка16.

Зрештою, не можна виключати можливості якоїсь формальної аналогії або просто механічної помилки когось із генеалогів, позаяк власне у середині XVIII ст. один з Єловицьких - а саме Пйотр Гієронім - виступає у джерелах як переяславський староста17. Стосовно ж князівського титулу можна лише припускати, що до думки про якесь особливе походження роду (а в умовах Речі Посполитої таким

могло бути лише князівське коріння) спонукала наявність в Єловицьких власного герба - «Брами табірної». Ще Ш.Окольський, описуючи герб Єловицьких, зазначав, що його було отримано «від руських князів» («а БисіЬиз Кизвіае»)18.

Наприкінці XVI ст. Б.Папроцький подав цей герб (див. ілюстрацію), зарахувавши до нього - крім Єловицьких - також якийсь «дім Хавейловичів»19 (у пописі війська Великого князівства Литовського серед волинських зем'ян справді згадується Лев Хвалелеєвич20). Натомість у першій половині XVIII ст. К.Несецький, посилаючись на історика і геральдика

XVII ст. А.Кояловича, твердив, що Єловицькі мали б бути споріднені із князями Оґінськими та Пузинами, котрі послуговувалися подібним гербом21. Справді, князі Оґінські вживали зображення «низької табірної брами із роздертим хрестом» (під назвою «Брама» або «Оґінський»). За леґендою, князь Козельський, предок Оґінських, захищав в'їзд до військового табору від татар, котрі вже розрубали розміщений над брамою хрест, але йому вдалося їх