В.М.Горобець Горобець Віктор Миколайович - д-р іст. наук, професор, завідувач центру досліджень проблем соціальної історії Інституту історії України НАНУ.

«ЦЕ ВІКОПОМНЕ СКЛЕЮВАННЯ ЗНОВУ В ОДНЕ ...».

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ СТИМУЛИ ТА СОЦІОПОЛІТИЧНІ АВАНСИ ДЛЯ ВПРОВАДЖЕННЯ ГАДЯЦЬКОЇ УНІЇ 1658 р.

Статтю присвячено дослідженню внутрі- і зовнішньополітичних чинників активізації політичного діалогу керівництва Гетьманату та Речі Посполитої, що увінчався укладенням Гадяцької угоди 1658 р. З'ясовуються межі компромісу, на який були згодні обидві сторони при досягненні порозуміння, покликаного розв'язати тривалий конфлікт українського козацтва з владою Польсько-Литовської держави.

Гадяцька угода Війська Запорозького з Річчю Посполитою 1658 р. мала всі шанси стати ключовим моментом в історії Центрально-Східної Європи ранньо- модерної доби. Адже угода являла собою не лише втілення найбільш далекосяжних за всю історію розвитку взаємин українського козацтва з владою Речі Посполитої поступок українській стороні з боку офіційної Варшави, а й творила якісно нову модель цих взаємин. Так само, вона не лише припиняла десятилітню війну між Україною та Польщею, а й формувала принципово інший розклад сил і структуру міжнародних відносин Центрально-Східної Європи. І навіть попри те, що угоді так і не судилося започаткувати реальну політичну унію України і Польщі, сформульовані в Гадячі восени 1658 р. ідеї щодо трансформації Речі Посполитої у триєдину федерацію рівноправних політичних народів, як того бажали її творці, демонстрували невичерпність потенціалу політичного розв'язання надскладного соціального, політичного й етнокон- фесійного конфлікту, що так довго не надавався до вирішення. Крім того, угода демонструвала небачену з часів екзекуційного руху першої половини XVI ст. і проголошення Люблінської унії 1569 р. широту політичного мислення, а також політичну зрілість як частини річпосполитської, так і козацької еліти до поступок і компромісів, що було вкрай важливою передумовою будь-якої трансформації відкритого збройного протистояння в процес переговорів та узгоджень. А відтак цілком заслужено є визначною пам'яткою політичної думки і практики ранньомодерної Європи.

Зважаючи на важливість проблеми, природно, вона здавна привертала увагу дослідників, результати наукових напрацювань яких є досить значними1. Автор даної праці ставить собі за мету розглянути проблему ґенези, розвитку та занепаду концепції нової річпосполитської унії у контексті розвитку міжнародних і внутрішньополітичних процесів.

Зовнішньополітичні виклики як каталізатор українсько-польського

унійного процессу

Характерною особливістю політичного розвитку Центрально-Східної Європи раннього нового часу була наявність тут, на відміну від західноєвропейського регіону, великих держав - Речі Посполитої, Російського царства, Габсбурзького цісарства, Шведського королівства та Оттоманської Порти2, взаємодія яких на міжнародній арені значною мірою й визначала можливості розвитку менших і слабших регіональних потуг. І, скажімо, успішна підготовка козацького виступу 1648 р. стала можливою завдяки зв'язку з планами короля Владислава IV Вази щодо ведення війни - в тому числі й силами Війська Запорозького - з От- томанською Портою3. Так само переможні для козацтва результати воєнної кампанії першого року війни значною мірою були обумовлені дипломатичною перемогою, здобутою гетьманом Богданом Хмельницьким ще напередодні виступу - залучення до боротьби з Річчю Посполитою як союзника Кримського ханства4. У наступні роки значення зовнішньополітичного чинника у розгортанні визвольної боротьби в Україні не лише не втрачає своєї попередньої ваги, а з огляду на нові завдання - становлення козацької державності, загострення на цьому ґрунті взаємин із польською елітою, напруження стосунків із кримським ханом та конфлікт із придунайськими господарями і трансільванським князем - зростає.

Як спробу кардинального переформатування української зовнішньої політики можна сприймати переяславські домовленості гетьмана Хмельницького з Москвою 1654 р.5 Проте, як показав подальший розвиток подій, протекція російського царя Олексія Михайловича над козацькою Україною в умовах динамічного розвитку міжнародних процесів у регіоні також не змогла задовольнити головних потреб тогочасної політики Чигирина - емансипації Війська Запорозького з-під влади короля та закріплення за козацтвом права «народу політичного». Серйозні сумніви щодо лише позитивних військово-політичних дивідендів від союзу з царем посіяли польсько-російські переговори у Вільно 1656 р. Не могли не турбувати гетьманський уряд і намагання офіційної Москви обмежити суверенітет Війська Запорозького як у сфері зовнішньої, так і внутрішньої політики6. Відповіддю ж Чигирина на політику російської влади стала участь України у протестантській Раднотській коаліції 1656 р.7, що переконливо засвідчила не лише антипольський дух зовнішньополітичного курсу уряду Богдана Хмельницького, а і його незалежність від московського впливу. Водночас поведінка гетьмана Хмельницького в ході українсько-шведських та українсько-російських переговорів виразно свідчила про тверде бажання українського керівництва зберегти союзницькі стосунки із царем, обмежившись лише їх трансформацією у рівноправний військово-політичний союз чи, принаймні, недопущення змін, які б зачіпали українські інтереси8.

Прихід до влади в Україні восени 1657 р. Івана Виговського та перші його кроки на зовнішньополітичній арені переконували в прагненні нового керівництва зберегти в недоторканості зовнішньополітичний курс попередника, принаймні, в головних його проявах. Так само, як і Хмельницький, Виговський солідаризується з діями Раднотської коаліції. У контексті цього у середині серпня він підписує союзницьку декларацію з представником трансільванського князя, а наприкінці жовтня укладає угоду зі шведським королем. Усіма наявними засобами Виговський намагався продовжити курс попередника і в стосунках із московським царем. Традиційними виглядають спроби гетьмана примирити шведського та московського монархів, для чого він пропонує свої посередницькі послуги як Стокгольму, так і Москві9. Виразно простежується наступництво зовнішньополітичного