Безпідставними виглядають і закиди стосовно того, що вже з перших днів гетьманування Виговський стає на шлях порозуміння з Варшавою і тим самим, нібито, ламає традиції попередника у цій сфері. Насамперед варто зазначити, що початок українсько-польського діалогу було покладено ще за правління Богдана Хмельницького, коли навесні 1657 р. до Чигирина прибуває посланець польського короля луцький писар Беньовський. Під час переговорів із ним гетьман, згідно з реляцією Беньовського, обіцяє надати польському королю військову допомогу за умови визнання останнім правомочності успадкування гетьмани- чем Юрієм Хмельницьким влади в Україні після смерті батька11. Суспільний резонанс від результатів подорожі луцького писаря до Чигирина та поява на його тлі планів королівського уряду щодо подальшого розвитку дипломатичних контактів з українським керівництвом12, дають підстави сучасним польським історикам розглядати місію Беньовського як таку, що реально започаткувала Га- дяцький процес13.

Однак, на наш погляд, нечисленні документальні пам'ятки, що відбивають хід чигиринських переговорів навесні 1657 р., у поєднанні із зіставленням хронології політичних процесів, що відбувались у той час як усередині України, так і за її межами, не дають підстав для переоцінки значення подій для розвитку українсько-польського політичного діалогу. Із боку українського гетьмана налагодження дипломатичних стосунків із Варшавою перебувало в генетичному зв'язку з планами утвердження в Україні монархічної форми правління та успадкування гетьманської влади молодим Хмельниченком14. Богдан, як видно з інформації Беньовського, пов'язував із польським двором справу міжнародного визнання правомочності елекції Юрія. Проте реальні кроки гетьманського уряду навесні - влітку 1657 р. аж ніяк не засвідчують його намірів щодо примирення з Річчю Посполитою. Зокрема, переконливим доказом цього слугувало продовження походу українських військ на чолі з А.Ждановичем у Польщу та його спільні з трансільванськими військами воєнні акції там15.

Крім того, сама польська сторона визнавала, що поведінка Хмельницького на переговорах не переконувала у щирості його намірів примиритися з польським королем. Зокрема, згідно з інформацією В.Коховського, хоч гетьмана вже залишали останні життєві сили, але «звичних для нього фортелів» не полишав. На словах він запевняв королівського посланця щодо щирості свого бажання бути до послуг польського монарха, але твердо тримався Москви та прагнув водночас заручитися й приязню татарською16.

Відомі на сьогодні документальні матеріали не дають підстав для того, щоб хоча б гіпотетично стверджувати наявність у новообраного гетьмана Виговсько- го намірів кардинально змінювати курс попередника у стосунках із варшавським двором. Зокрема, вже згаданий вище посол трансільванського князя доносив із Чигирина, що новий український правитель «...хоче залишитися царським підданим..., хоче завоювати для царя Польщу...»17. За таких умов повторна місія Беньовського до Чигирина у серпні-жовтні 1657 р. із метою відриву України від Москви була безрезультатною. Розповідаючи про перипетії своєї подорожі в Україну папському нунцію Відоні, посол, зокрема, відзначав той факт, що серед козаків він «...наражався на велику небезпеку, опинившись посеред розбрату, який панує там у них...»18. Сучасник подій літописець Иоахим Єрлич також зазначав, що «...дуже погано пана волинського [каштеляна - В.Г.] приймали і поводилися з ним; з десяток тижнів, не менше, був він як у полоні, постійно чекаючи смерті від безбожних тиранів»19. Єдиним реальним наслідком поїздки Беньовського в Україну стало продовження перемир'я.

Гостру потребу в коригуванні напрямів зовнішньої політики Гетьманату уряд Виговського починає відчувати вже з осені 1657 р. Перший сигнал стосовно необхідності пошуку українським керівництвом нових зовнішньополітичних комбінацій надійшов із Москви, звідки впродовж серпня - першої половини жовтня до Чигирина один за другим прибувають декілька царських посольств із вимогами обмежити гетьманські повноваження на користь московського монарха як прелімінарну умову для визнання сюзереном правомочності гетьманської елекції20.

Крім тривожних новин із Північного Сходу, значне занепокоєння офіційного Чигирина викликали також повідомлення, що надходили із Заходу та Півдня. Зокрема, як уже зазначалося, у жовтні 1657 р. Виговський, продовжуючи раднотську політику Хмельницького, підписує Корсунський договір зі Швецією21. Однак провал походу раднотських союзників до Польщі влітку 1657 р. суттєво підірвав військові потенції та політичну єдність коаліції. Крім втрат українського корпусу Антона Ждановича, Дьєрдь II Ракоці змушений був підписати принизливий для себе мир із польським королем і вийти з коаліції. Слідом за цим електор бранденбурзький курфюрст Фрідріх-Вільгельм перейшов із табору союзників Швеції до її противників, а після смерті «некоронованого монарха» Великого князівства Литовського великого гетьмана литовського князя Януша Радзивілла литовські дисиденти почали стрімко втрачати політичну вагу у країні і вже не могли бути поважним союзником шведського короля Карла Х Густава. За таких умов останній втрачав інтерес і до козацької України, спрямувавши всі свої зусилля на відновлення позицій на Балтиці.

Не менше занепокоєння українського гетьмана викликали і «південні новини». Зокрема, кримський хан Мехмед Ґерей IV, довідавшись про кризу в українсько-російських стосунках, на початку грудня 1657 р. закликав Яна Казимира «знести козаків», для чого «...зараз є час і погода..., оскільки між ними і Москвою дуже тяжкі стосунки і сваряться між