Серйозним каталізатором зовнішньополітичних труднощів Гетьманату виступали проблеми внутрішньополітичні. Ще за життя Богдана Хмельницького в гетьманського уряду склалися конфліктні взаємини із Запорозькою Січчю, з позицією якої солідаризувалася частина рядового козацтва, невдоволена соціальною й економічною диференціацією козацтва, яка особливо ставала помітною на тлі економічного занепаду його нижчої, безурядової страти24. Намагання ж наступника Хмельницького гетьмана I.Виговського забезпечити собі опору в суспільстві, спираючись на підтримку лише привілейованих верств, завдаючи явної шкоди іншій його частині, неминуче поглиблює конфлікт. Крім соціальних протиріч, у процесі розвитку конфлікту Запорозької Січі з гетьманом Ви- говським не останню роль відігравало і прагнення січової старшини повернути Кошу роль політичного лідера українського етносу, поширити його вплив на гетьманську Україну. У такому контексті спроби Виговського отримати гетьманську булаву спочатку на вузькостаршинській, «кулуарній», а згодом хоч і на розширеній, але знову ж таки без участі запорожців, раді - збурюють політичні амбіції січової старшини, котра, зважаючи на зростання антигетьманських настроїв і в «городовій» Україні, зважується на відверту конфронтацію з гетьманським урядом.

Політична програма опонентів Виговського, як видно з матеріалів посольства січового товариства до Москви в листопаді 1657 р., не виходила за межі політики «козацького автономізму», з прокрустового ложа якої гетьманський уряд вийшов уже наприкінці 1648 - на початку 1649 рр. Зокрема, під час переговорів у Посольському приказі 23 листопада 1657 р. керівник січового посольства Михайло Стринжа заявляв: «При прежних де полских королех они Войском Запорожским без королевского ведома послов из иных государств не принимали. Также де и ныне, как они учинились под царского величества высокою рукою, и им де было послов и посланников потому ж без указу царского величества не принимать и отпускать... не годилося»25. Крім того, запорожці висловлювалися на користь того, щоб «царьского величества воеводы у них в городех были», погоджувалися на контроль з боку царського уряду за гетьманською елекцією - «а без воли великого государя... самим нам гетманов не пременят...», а в разі смерті українського регіментаря, «...обрав гетмана, вскоре слать послов до его царского величества бити челом о подтвержденье на гетманство...»26.

Поступливість Коша, його готовність іти у той час у фарватері московської політики, дозволяє заручитися підтримкою царського уряду і за його допомогою перетворитися на одну з найбільш впливових сил в Україні. За результатами переговорів у Москві уряд Олексія Михайловича, незважаючи на неодноразові заклики Виговського не вірити бунтівникам27, надсилає на Січ кошовому Якову Барабашу царську грамоту, яка хоч і була досить стримано стилізована, проте виразно свідчила про визнання Москвою Коша правомочним суб'єктом українсько-московських відносин28. А це своєю чергою сприяє поширенню антигеть- манського виступу на південні полки Лівобережжя - Полтавський і Миргородський, долучення до нього впливового козацького лідера полковника полтавського Мартина Пушкаря.

Гостра потреба у приборканні заколоту на Січі та південних полках Гетьманату, прагнення забезпечити спокій на кордонах із Кримом, на тлі провокаційних дій царських воєвод (більшість з яких відверто підтримували опозицію), змушують гетьмана шукати шляхів до відновлення українсько-кримського військово-політичного союзу, адже до цього часу найбільше, чого вдалося досягти уряду Виговського у стосунках із Кримом, можна охарактеризувати як нейтралітет (і то, як видно із цитованого вище листа хана до польського короля, нейтралітету вельми нестійкого). Реальне тогочасне військово-політичне становище у Центрально-Східному регіоні Європи склалося таким чином, що саме військові сили Кримського ханату були найбільш вірогідним потенційним військовим союзником гетьмана Виговського. Але після 1654 р. шлях у Бахчисарай для українського керівництва неминуче мав пролягти через Варшаву. Адже польсько-кримський союз 1654 р. у той час зберігав свою силу, й отримати допомогу від хана, будучи у стані війни з королем, для Чигирина в 1658 р. було неможливо.

Враховуючи дану специфічну рису тогочасного розкладу сил у регіоні, саме кримська карта, на наш погляд, на той час була одним із вирішальних мотивів, який спонукав гетьманський уряд Виговського до налагодження політичних стосунків із Варшавою. Свідченням цього може слугувати хоча б той факт, що, відправляючи в перших числах березня 1658 р. до короля прелімінарні умови для початку українсько-польських переговорів, Виговський уже другим пунктом ставить вимогу, аби Ян Казимир відправив до Мехмед Ґерея листа з проханням вирядити у поле свої орди вже тепер, не очікуючи воєнної пори, як він попередньо обіцяв у листі до гетьмана29.

Крім того, зацікавленість українського керівництва в легітимізації стосунків із польським королем в умовах кризових взаємин із царем випливала також із потреби стабілізації ситуації у країні, приборкання охлократичних настроїв у Війську Запорозькому. Статечне «кармазинове» козацтво та шляхетський сегмент нової української еліти, тобто ті сили, які становили головну соціальну опору гетьманату Виговського, отримавши в результаті революційних