Не міг, очевидно, офіційний Чигирин легковажити і розвитком унійних процесів між Варшавою та Москвою. Російсько-польський переговорний процес, започаткований восени 1656 р. віденськими перетрактаціями, наступного року отримує продовження, й остаточну ухвалу щодо сходження московського царя чи його наступника на польський трон мав винести сейм Речі Посполитої, запланований на літо 1658 р. Ідея особистої унії представника дому Романових і Речі Посполитої - як альтернатива продовження наступу московських військ у Литві мала чимало прибічників у Короні та ще більше - серед литовської шляхти, готової йти на поступки цареві в Україні заради припинення війни на своїй землі. За таких умов легітимізація стосунків із Річчю Посполитою для керівництва Війська Запорозького виступала певною гарантією збереження здобутків визвольних змагань кінця 1640-х рр.

Додатковим стимулом до українсько-польського зближення служила та обставина, що реалії кінця 1650-х рр. обумовлювали ситуацію, за якої зацікавленість в українсько-польському порозумінні у Варшаві була не меншою, ніж у Чигирині. Причому цього разу вона диктувалася не лише приватними інтересами колишніх українських землевласників чи фіскальними потребами королівського двору. Потреба у розв'язанні конфлікту з Військом Запорозьким диктувалася ще низкою надзвичайно важливих для уряду Яна Казимира обставинами як міжнародного, так і внутрішньополітичного плану. Зокрема, король, або точніше французька партія при його дворі, у той час впритул наблизилася до вирішення надзвичайно важливої та, водночас, вкрай важкої для реалізації справи - проведення реформи державного устрою Речі Посполитої, спрямованої на істотне зміцнення королівської влади через посилення позицій як монарха, так і сенату та, відповідно, звуження прерогатив сейму32. Для того, щоб змусити шляхетську опозицію піти на поступки у цій вкрай важливій справі та провести проект через сейм, королю і його прибічникам потрібно було використати нові, потужні й несподівані для опонентів аргументи. У майбутніх запеклих політичних баталіях саме така роль - потужного політичного (а при певних обставинах і військового) союзника короля й відводилася Війську Запорозькому. У Варшаві були ще досить свіжими спогади про те, як саме козацька карта - присутність українського війська в районі Львова та Замостя наприкінці 1648 р. - сприяла швидкому розв'язанню гордієвого вузла запеклої елекційної боротьби в Речі Посполитій, що точилася після смерті короля Владислава IV33.

Крім аспектів внутрішніх, у Варшаві, безперечно, бралися до уваги й чинники зовнішньополітичні. Поява Війська Запорозького не в обозі суперників, а союзників короля істотно зміцнювала позиції Речі Посполитої як у стосунках із Москвою, так і Стокгольмом, загроза з боку якого хоч і не була такою фатальною як у 1655 р. чи навіть 1656 р., але і надалі залишалася істотною. Повернення України під зверхність польського короля зміцнювало також становище Речі Посполитої і в стосунках зі своїми союзниками - Кримом, Австрією та Бранденбургом, допомога яких, звичайно ж, не була альтруїстичною, а передбачала певні вигоди для них і поступки з боку польського керівництва.

Унійні концепції 1658 р.: на чию користь компроміс?

Одностайно усвідомлюючи важливість повернення козацької України під владу короля для всієї Речі Посполитої34, тогочасна польська еліта не була такою ж одностайною у питанні ціни цього повернення. Якщо одна частина шляхти, оглядаючись назад й усвідомлюючи глибину провалля, в яку потрапила республіка у результаті війни з непокірними українськими підданими короля, була готова йти на серйозні поступки Війську Запорозькому (до речі, у тому числі й через відсутність особистого майнового чи соціального конфлікту з козаками), то інша (переважно пов'язана з Україною майновими і соціальними інтересами), беручи до уваги серйозність становища гетьмана Виговського, а також побоюючись надто високої особистої плати у цій делікатній політичній грі, плекала надії на можливість повернення України навіть без обтяження себе якимись зобов'язаннями перед українською стороною35.

Починаючи з кінця XIX ст., своєрідним історіографічним символом готовності польської еліти до поступок Війську Запорозькому виступає великопольсь- кий магнат, впливовий сенатор, воєвода познанський Ян Лєщинський. Уперше концептуальні погляди сенатора щодо суті можливого «склеювання» з Річчю Посполитою викладені в його листі до маршалка сейму Єжи Любомирського від 11 лютого 1658 р., де він, зокрема, вказував на гостру потребу в замиренні з козаками і водночас покладав провину за зволікання з досягненням примирення насамперед на польську сторону. Лєщинський також висловлювався на користь якнайбільших, на його думку, поступок Війську Запорозькому. Так, він переконував свого респондента в необхідності навіть погодитися на існування окремої для козаків провінції, аби лишень залишалися залежними від Речі Посполитої. А на більше козакам, вважав Лєщинський, і годі сподіватись, оскільки «химера то все і байки, що козаки мислять себе голландцями чи швейцарцями, козаки перебувають у такому стані, що без допомоги далі існувати не можуть, ко- му-небудь під протекцію піддадуться.»36.

Протилежний спектр думок польської еліти репрезентував великий коронний гетьман С.Потоцький, який кількома днями пізніше за