До певної міри своєрідне підтвердження слів Лєщинського стосовно потреби Війська Запорозького у знаходженні протектора прозвучало практично відразу після сказаного сенатором у діях гетьмана Виговського, котрий, вирядивши наприкінці лютого з Переяслава після непростих переговорів царського уповноваженого Богдана Хитрово38, вислав свого посла Павла Тетерю на зустріч із комісаром короля Станіславом Беньовським, аби повідомити Яна II Казимира про свою готовність об'єднатися з Річчю Посполитою.

Бачення українською стороною характеру такого об'єднання з інструкції П.Тетері не верифікується. У ній більшою мірою йшлося про принципову готовність керівництва Війська Запорозького до такого об'єднання, а крім того, увага акцентувалася на зовнішньополітичних передумовах акції - замирення зі Швецією, спонукання кримського хана до походу в Україну на допомогу гетьману, чимало також говорилося про військові приготування польської сторони до війни з Москвою. Так само і розмови з гетьманським послом не додали нічо- го нового у цій царині. Єдине, що прояснив Тетеря, так це мотивацію дій Виговського - Юрій Хмельницький виявляє йому непокору та відкрито шукає допомоги супроти нього; Запорожжя неприязне чекає весни, аби продовжити ан- тигетьманські акції; значна частина полковників налаштована вороже; цар на позір підтримує гетьмана, але насправді шукає способу його згубити39.

Натомість уже сам факт поширення інформації стосовно готовності Виговського повернути Україну під владу короля у річпосполитських симпатиків цієї ідеї провокує появу нових обрисів можливих способів «склеювання» вітчизни. Зокрема, 14 березня 1658 р. Ян Лещинський зустрічає у Варшаві гетьманського посланця Феодосія Томкевича, котрий повідомив сенатору про «схильність до миру» українського гетьмана. Інформація Ф.Томкевича стала підставою для створення спеціальної сенатської комісії, покликаної виробити умови на переговори з козаками. Сам же Лещинський тепер представив проект, в основу якого, за визнанням самого автора, було покладено «.звільнення козаків від нашої кари, і в майбутньому надання свободи, на яку заслуговують, бо людина рицарська не може й не мусить зносити рабство.»40. Конкретизуючи своє бачення моделі цього самого звільнення, сенатор пропонував вивести козаків з-під юрисдикції власників маєтностей, на території якої вони мешкали, - «чому ж би імунітету не могли мати, навіть живучи під шляхтою, щоб не до панів своїх, а до ґродських судів належали». За спостереженням Лещинського, козаки «шляхетства і не прагнуть, і не розуміють; хай будуть тоді вільним під козацьким титулом». У тому ж випадку, «якби хто з них домагався шляхетства, не відмовляти.». У підсумку, на думку адепта ідеї порозуміння з козацтвом, останнє «за таку постійну оборону своїх вольностей, від нас заслуговує бути пошанованим й прийнятим до нашої спільноти з не меншими вольностями, і буде завзятим захисником», а для самої Речі Посполитої замирення з козаками є «підґрунтям нашого благополуччя»41. Трохи згодом, уже напередодні липневого вального сейму Речі Посполитої 1658 р., сенатор, опонуючи противникам першочерговості укладення угоди з козаками42, патетично заявляв: «Сам пан Бог покаже спосіб, коли козаки самі, непримушені, до нас хочуть повернутися, бо ж бачать і вони, що ані їхня свобода без нас, ані наша без них далі існувати не може». Стосовно ж умов цього повернення Лещинський вважав за доцільне виконати всі ті з них, що будуть запропоновані козацтвом. Єдине питання, яке сенатор хотів би винести на публічне обговорення на сеймі, було розв'язання конфесійних суперечностей43.

У той час, як польська еліта на середину 1658 р. представила доволі зрозумілий, хоч і контроверсійний погляд на характер можливого об'єднання з козацькою Україною, контрагенти з українського боку воліли більше мовчати, аніж декларувати з цього приводу. Мотиви такої поведінки Виговського були зрозумілими. Аналізуючи перебіг політичних процесів в Україні та кульбіти зовнішньої політики Гетьманату, можна припустити, що навесні 1658 р. Виговський все ж розглядав унійну карту не як основну, а як запасну, введення якої у гру залежало від розвитку взаємин із російським царем44. А відтак, гетьман, як він і особисто неодноразово наголошував у кореспонденції до Варшави, бажав тримати хід «пересправ» у таємниці, побоюючись швидких дій у відповідь із боку російського керівництва45. До того ж, навіть у найближчому оточенні гетьмана не було єдності в питанні умов повернення під зверхність Яна ІІ Казимира. Хоча варто зауважити, сама ідея порозуміння поволі знаходила підтримку у старшинському середовищі