Вперше бачення української сторони обрисів майбутнього замирення з Річчю Посполитою представлено в інструкції, наданій Павлові Тетері на переговори з Беньовським, що розпочалися на Волині, в Межиріччі, 21 червня (ст.ст.) 1658 р.49 Уже за декілька днів по тому, 25 червня (ст.ст.), П.Тетеря за своїм підписом передав у Гощі Беньовському пропозиції «від гетьмана запорозького делеговані»50, на яких і мала постати майбутня угода. Насамперед у документі наголошувалося, що, оскільки гетьман з усім Військом Запорозьким «з любові до короля і власної вітчизни, з доброї своєї волі до свого власного пана [короля], відступаючи від усіляких сторонніх протекцій, повертаються», козацтву має бути гарантована «вічна амністія», покриття вічним забуттям усіх кривд, учинених під час воєнної пори, уникнення таврування козацтва за ці дії як з боку короля, так і сенату, і всієї Речі Посполитої. Також підлягали скасуванню всі кадуки (тобто конфіскації), накладені як на козаків, так і шляхтичів, котрі, перебуваючи у Війську Запорозькому, долучилися до участі у війнах із Річчю Посполитою. Аналогічним чином мало залагодитись питання й участі підданих, особливо в Київському, Волинському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах, у свавільствах, що тут чинилися.

Релігія «грецько-старожитна» мала б залишитися при своїх давніх правах і привілеях, а церква бути вільно представлена на сеймах і в Трибуналі; а для кращого представлення її інтересів передбачалося, що митрополит київський разом із луцьким і львівським єпископами отримають місця у верхній палаті вального сейму Речі Посполитої, у сенаті. Крім того, для задоволення справ духовних із тих же єпископств по одному депутату мали б засідати в Трибуналі люблінському, а з числа литовських православних владик - по одному з кожної єпископії в Трибуналі литовському. Забрані уніатами православні святині у всіх воєводствах Корони Польської і Великого князівства Литовського мали бути повернені православним. Право обиратися на єпископські кафедри, на архіманд- ритство й ігуменство мало бути застереженим за православними кандидатурами, а процедура обрання відбутися за участі назначених сеймом комісарами. Завершувався блок питань релігійного толерування вимогою зрівняння у правах православних міщан, особливо львівських, перемишльських, люблінських і віденських, з тамтешніми міщанами римської віри.

Стосовно потреб козацької корпорації, то крім проголошення загальної амністії та загального підтвердження всіх старожитніх прав і привілеїв, наданих найяснішими королями польськими, передбачалось утвердження настільки великого реєстру, як це тільки буде корисно для блага Речі Посполитої. Згідно з давніми традиціями, козакам мало б гарантуватися право вільного проживання в містах, містечках, селах і хуторах, де вони мали б належати до влади і присуду гетьмана запорозького. Гетьмана мав би призначати король. А на булаву козацькому зверхнику надаватися Чигиринське староство.

Шляхетська спільнота Війська Запорозького, крім амністії та скасування всіх кадуків, отримувала виняткове право на посідання диГнітарств (санів) і урядів у Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах. Водночас гарантувався вільний доступ усім до своєї власності, а також безпечне повернення і переїзд. Зрозуміло, що «всіма» малися на увазі насамперед шляхтичі, змушені до залишення українських земель революційними змінами 1648-1649 рр. Запорозький гетьман брав на себе зобов'язання щодо приборкання свавілля.

Проте наголошувалось і на необхідності зважених дій шляхти, аби не дати самим приводу до вибуху свавілля, а також створення на сеймі спеціальної комісії для розгляду судових суперечок.

Висувалася також вимога надати Київській школі статус вищого навчального закладу («яко академія Краківська») й заборонити існування в місті інших шкіл, насамперед навчальних закладів отців-єзуїтів. Ще одна академія мала постати у Великому князівстві Литовському, але не у Вільно, де вже існувала єзуїтська школа, а деінде.

Ухвалені пункти примирення мали отримати своє правове закріплення у спеціальній сеймовій конституції і набути статусу «невідзивних» правових актів. До того ж документ мав би отримати закріплення з боку польського і литовського присягою примаса Речі Посполитої арцибіскупа ґнезненського, чотирьох великих гетьманів «обох народів» та відповідно з української - гетьмана, обозного, осавулів і суддів генеральних, а також усіх полковників.

Таким чином, порівнюючи запропоновані положення із затвердженими умовами Зборівського мирного договору 1649 р., звертаємо увагу на те, що переважна більшість із запропонованого в 1658 р. матеріалу генетично була пов'язана з актом 1649 р., а саме: вимога повної амністії для учасників воєн, закріплення за православною шляхтою виняткового права на посідання диґнітарств й урядів у Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах, надання київському митрополиту місця в сенаті, закріплення за гетьманом на булаву Чигиринського староства, заборона на фундування отцями-єзуїтами своїх шкіл у Києві. Із