варіанту 1649 р. чомусь не потрапило до проекту 1658 р. принципове положення про загальну кількість реєстру, а також територію, на якій мали право селитися козаки й організовувати там свої присуд та адміністрування (це, вочевидь, могло стати предметом політичного торгу). Відсутні були й згадки про умови перебування коронного війська в Україні, заборону євреям виступати в ролі державців, орендарів чи навіть мешканцям українських міст, де існують козацькі полки, а також привілеї козацтва щодо шинкування горілкою. Відсутність останніх, вочевидь, могла свідчити про неактуальність навіть розмов на цю тематику, що підпадала під виняткові прерогативи козацької влади. Натомість у варіанті 1658 р. з'явилось таке принципове доповнення, як представлення інтересів православної церкви у сенаті, крім київського митрополита, ще двома православними владиками (вимога доволі радикальна, якщо пригадати той опір, який був учинений католицькими біскупами Сильвестру Косову 1650 р. у його спробах посісти сенатське крісло). Освітній блок був доповнений вимогою запровадження двох православних академій. Звертає на себе увагу відмова української сторони від декларування вимоги про скасування церковної унії - питання, яке хоч і не знайшло свого розв'язання у Зборівському трактаті, проте звучало на тогочасних перемовинах, а до тексту угоди було внесено у формі пропозиції щодо його обговорення на найближчому сеймі51. Отож, загалом гощансь- кий проект був доволі поміркованим і, вочевидь, таким, що мав би заохотити контрагентів до початку перемовин.
Тим часом, поки тривали переговори у Межиріччі та Гощі, 1 (10) липня 1658 р. у Варшаві розпочинає свою роботу вальний сейм Речі Посполитої, покликаний дати відповіді на головні питання, що постали перед республікою щодо перспектив замирення з козаками, Швецією та Російською державою.
Ще напередодні відкриття сейму, як видно з донесень австрійського посла у Варшаві барона Ф.Лізолі своєму уряду, Ян II Казимир у своєму прагненні дійти порозуміння зі збунтованими підданими висловлював готовність наділити козаків тими ж привілеями, якими користувалися громадяни Великого князівства Литовського, зокрема, дозволити мати власних урядників, вибирати послів на вальний сейм та «утворити окреме тіло в тілі самої республіки»52. Трохи згодом, уже в розпал сеймових баталій, спостережливий Лізолі доносив у Відень, що й багато сенаторів, бажаючи гарантувати успіх на перемовинах із Військом Запорозьким, пристають на пропозиції короля і готові підтримати угоду, взоровану з Люблінської унії 1569 р.53 (щоправда, не бракувало і тих, котрі як пріоритетне завдання сприймали справу замирення з царем54). Власне, саме ці повідомлення австрійського посла є першими свідченнями народження ідеї впровадження нової унії як способу розв'язання конфлікту з козацькою Україною.
Причини такої радикальної поступливості королівської партії Війську Запорозькому крилися насамперед у тривожних звістках щодо московського наступу в Україні55. Крім того, оточення короля, ідучи, по суті, ва-банк, прагнуло у протистоянні зі шляхетською опозицією якнайшвидше заполучити Військо Запорозьке як важливого політичного союзника.
Суттєвою передумовою для успішного впровадження унійних ідей королівської партії в офіційній інструкції комісарам на перемовини з козаками стало формування особистого складу спеціальної сеймової комісії, створеної 8 (18) липня. До участі у виробленні умов на переговори з козацтвом було залучено біскупів А.Тщебинського (краківський), Я.Довгялло-Завішу (віленський), Я.Гембицького (полоцький) та Т.Уєйського (київський), воєвод Я.Лещинського (познанський) і В.Воловича (вітебський), ленчицького каштеляна А.Сельського, коронного підскарбія Б.Лещинського, литовського канцлера К.Паца та литовського підканцлера А.Нарушевича, а також сімох земських послів: хелмінського підкоморія Я.Банковського, сандомирського хорунжого М.Дембицького, луків- ського старосту С.Відліца-Домашевського, Гнезненського старосту Я.Гнинсько- го, серазького хорунжого А.Понятовського, грабовецького старосту С.Сарбевсь- кого та ошмянського маршалка Я.Зеновича56. Як справедливо зазначають дослідники, до складу комісії, яка мала запропонувати варіант устроєвого облаштування українських земель після повернення їх до Речі Посполитої, не було включено жодного посла з українських воєводств57. Навіть попри те, що шляхетська спільнота, скажімо, Київського воєводства, у настанові своїм послам на вальний сейм від 22 червня 1658 р. наголошувала: «... бо комісія з козаками призначена окрема, на якій все благополуччя в цьому пункті наших воєводств залежало, тоді їхня мосць панове посли наші мають нагадати його королівській мосці, і Речі Посполитій, аби комісари були призначені з наших воєводств, бо з таких рад залежить остаточний порятунок Речі Посполитої»58. Запропонований варіант формування складу комісії, безперечно, збільшував шанси її успішної роботи й уникнення спалаху суперечок, продиктованих у тому числі й особистими та корпоративними інтересами окремих її членів. Утім, у перспективі таїв у собі загрозу чинення супротиву реалізації її рішень регіональними шляхетськими корпораціями, кревно зацікавленими у розв'язанні конфлікту, проте з урахуванням власних інтересів.
Упродовж 19-25 липня (н.ст.) комісія збиралася на таємні засідання. Внаслідок нарад було підготовлено інструкцію на переговори з козаками59. Проте, що характерно, результати діяльності комісарів так і не було представлено в посольській ізбі, а лише подано 25 липня до сенату (у ньому позиції короля були помітно сильнішими, аніж у нижній палаті сейму).
Підготовлений комісією текст інструкції дослідникам виявити не вдалося. Лише з донесення барона Лізолі відомо, що комісія пішла на значні поступки українській стороні й пристала майже на всі умови, запропоновані гетьманом Виговським60, вочевидь, через свого посла на межирицьких переговорах Павла Тетерю. Заперечення польської сторони, згідно з інформацією австрійського посла, викликали лише положення, спрямовані проти уніатської церкви. У справах Брестської унії комісарам на переговорах із