На початку серпня з підготовленою інструкцією смоленський каштелян Казимир Євлашевський і відбув на переговори в Україну, спочатку до Львова, а вже звідти разом із Беньовським на Лівобережжя, де з військами перебував гетьман І.Виговський62.

Тоді ж, у серпні, зі Львова до Варшави прибув брат львівського єпископа Адам Желіборський, котрий привіз листи гетьмана Виговського. Виявити листи гетьмана, в яких, очевидно, містилися принципової ваги нові пропозиції української сторони щодо характеру майбутньої мирної угоди, дослідникам, на жаль, не вдалось. їх зміст можна лише до певної міри реконструювати за відзивами Я.Лєщинського, висловленими у листі до короля Яна ІІ Казимира. Зокрема, сенатор, котрого по праву можна вважати одним із промоторів мирної угоди з Військом Запорозьким, у тому числі й на ґрунті важливих політичних поступок останнім, зауважував: «.зізнаюся, що ця остання через Львів новина не дуже мені подобається, що Виговський знову окремого статусу вимагає, як у Литві. І другий пункт - вільно в Польщі наймати німецьких людей, чого й Литва не має. [вони] радше хотіли б бути незалежними, ніж громадянами єдиної республіки. »63.

Воєвода познанський вбачав у тих змінах, що сталися у вимогах української сторони, спритну руку одного з лідерів протестантів-аріан, київського підкоморія, а в часи шведського «потопу» генерала Карла Х Ґустава Юрія Немирича (останній повернувся в Україну і був радісно зустрінутий ще гетьманом Богданом Хмельницьким улітку минулого року) - «з тієї концепції складається враження, що там хтось хоче бути гетьманом над людьми того нового набору.»64. Зважаючи на далекосяжні політичні наслідки від такого розвитку подій, Лещинський радив королю спробувати «.задовольнити п. Немирича наданням ласки ВКМості, щоб. він залишив Русь, аби не завдавав нам нових клопотів»65. Задовольняти ж гетьмана Виговського і його соратників такими принциповими політичними поступками сенатор не був схильний.

Значно менше простору для маневрування, аніж у Лещинського, було у відправлених на переговори з Військом Запорозьким комісарів Беньовського та Євлашевського. До табору українського гетьмана вони прибули 29 серпня і були радо зустрінуті козаками - при в'їзді комісарів короля на майдан козацька піхота влаштувала такий салют, «начеб мало небо прорвати»66. Проте вже наступного дня пополудню до Виговського прибув царський посланець В.Кікін і стало зрозуміло, що виконання покладеної на комісарів місії не буде простим. Зранку 11 вересня В.Кікін мав аудієнцію у гетьмана, і лише надвечір до Виговського запросили польську делегацію. Ситуація складалась явно не на користь інтересів Речі Посполитої. Трохи згодом, уже повертаючись із-під Гадяча до Варшави, комісари в листі до комісарів, які одночасно з ними проводили мирні переговори з російською стороною, інформували, що була хвилина, коли через агітацію В.Кікіна справа польсько-козацької угоди, незважаючи на прихильність Виговського і винахідливість Немирича, була під серйозним сумнівом. Неназвані в листі старшини поривалися відсікти голови Беньовсько- му й Євлашевському, укласти мир із Москвою і разом із татарами двома колонами йти на Польщу та на Литву. Палко підтримували такий розвиток подій і представники шведського короля, воліючи, аби Військо Запорозьке й надалі залишалось у стані війни з Річчю Посполитою.

Проте, на щастя комісарів, 5 вересня до Виговського привели трьох впійманих по дорозі до Києва росіян, у яких знайшли листи з погрозами «на життя гетьмана запорозького, і Війська Запорозького, і Речі Посполитої». Наступного дня, перебуваючи під враженням віроломства Москви, Виговський дав відправу царському дипломату, і того ж дня зібрав військо на Генеральну раду.

Розпочинаючи раду, гетьман Виговський передовсім надав слово Беньовсь- кому, котрий звернувся до козаків дуже урочисто й шанобливо: «Нехай квітне віра християнська, міста торгівлею, край спокоєм., єднайтеся з нами, рятуймо спільно вітчизну, яка волає до вас: я вас породила не для Москви, а для Польщі, виховувала, живила все ж як дітей моїх, а не виродків.»67. Промова досвідченого дипломата справила гарне враження і учасники ради сформували комісію для узгодження умов мирної угоди, до складу якої ввійшли представники з усіх полків (щоправда, М.Грушевський вважав введену придворним істориком Яна II Казимира В.Коховським промову Беньовського «літературною фікцією»68). Утім, уже на переговорах виникло чимало таких серйозних суперечностей, які за інших обставин могли зруйнувати мирний процес.

Реконструювати повною мірою український проект унійної угоди, який на переговорах під Гадячем конкурував з аналогом сеймового варіанту, за браком достовірного запису ходу цих перемовин або ж відповідним чином виготовлених і збережених проектів гетьманського уряду - неможливо. Концептуальне бачення тогочасного українського керівництва можна встановити лише на підставі аналізу відомих варіантів угоди (офіційних і неофіційних), а також пізніших заяв і пропозицій стосовно зміни проголошених положень, що лунали аж до початку сеймових засідань у Варшаві у травні 1659 р. та у виступі Юрія Немири- ча на самому сеймі.

Насамперед козацтво, посилаючись на свій попередній досвід, педалювало вирішення проблеми міжконфесійних суперечностей у найбільш радикальний спосіб - ліквідацію уніатської церкви й анулювання постанов Берестейського унійного собору 1596 р. Задекларовані вимоги не були новими в риториці українсько-польських перемовин, оскільки аналогічна вимога майже слово в слово звучала в контексті розвитку зборівського