мирного процесу69. Так само, як пам'ятаємо, не оминули її увагою і на переговорах у Гощі влітку 1658 р. Якщо визнати відомий із праці В.Коховського виступ Беньовського на Генеральній раді під Гадячем не фальсифікатом, то можна припустити той факт, що на переговорах у Гощі П.Тетеря обґрунтовував і важливість задоволення конфесійних вимог у справі агітації козацтва за розрив із православною Москвою. Принаймні, на Гадяцькій раді королівський комісар представив аргументований погляд на конфесійну ситуацію, що склалася після переяславських домовленостей 1654 р. із російським царем, так: «Завели вас попередники ваші в московську неволю, стверджуючи, що однієї віри з вами, й на тому помилились, бо ви грецьку віру тримаєте, а Москва - московську, а кажучи правду, як цар каже. Чотирьох патріархів отці святі устійнили, цар московський п'ятого зробив, а сам і над ним старший. Ви своїх духовних шануєте, а москаль митрополитів принижує, інших ставить, як з Никоном недавно вчинив, владик і ченців ув'язнює. а коли бачить скарби церковні, швидко на свій пожиток обертає»70.
Порівнюючи способи вирішення конфесійної проблеми, артикульовані на переговорах у Гощі та в заключних документах Гадяцької комісії, дослідники спостерегли в останньому варіанті більш радикальні поступки православному населенню Русі (це було викликано передовсім тиском із боку козацької черні71), а також більшу конкретику у пропонованих заходах, що вселяло надію на їх втілення72. Так, вірні православної церкви гарантували собі право відправляти треби не лише у своїх культових спорудах, а й на сеймах і трибуналах, брати участь у публічних процесіях - «так як це вільно і прилюдно своє богослужіння виконує римський обряд». Церковне майно, фондоване православними громадами, а згодом передане уніатам, підлягало поверненню православній церкві. Вірні останньої одержували право вільно засновувати нові церкви, чернечі ордени і монастирі, а також школи і друкарні. Доступ до влад у міському самоврядуванні православні отримували на рівні з римо-католиками. За Києво-Моги- лянським колегіумом закріплювався статус академії, інший вищий навчальний заклад православної Русі передбачалося запровадити на теренах Великого князівства Литовського. Крім того, з Києва планувалося вивести єзуїтську школу. Надзвичайно радикально вирішувалася подальша доля уніатської церкви: «А унія, що доти Речі Посполитій викликала замішання, зноситься як у Короні, так і у Великому князівстві Литовському, щоб, хто хоче до римської, а хто хоче - до грецької, не уніатської віри вертався. Тій же вірі, яка є противною православній грецькій вірі, і яка множить велике непорозуміння між римським і старогрецьким народом, церков, монастирів, фундуків створювати і примножувати, жоден з духовного і світського сенаторського та шляхетського станів, як і його королівській мосці й власних дідичних, жодним способом і силою цієї комісії не повинен, і не може вічними часами. Натомість римську віру дозволяється вільно сповідувати у Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах. Натомість світські панове римської віри - дідичі й урядники його королівської милості не матимуть жодної юрисдикції над духовними, світськими і монахами грецької віри - тільки їхній законний пастир»73.
Суттєве підвищення статусу православної церкви в обновленій Речі Посполитій мало засвідчити й допущення до сенату київського православного митрополита та чотирьох єпископів - луцького, львівського, перемишльського, холм- ського і мстиславського; із застереженням за ними права голосу «як в сенаті засідають превелебні їх милості духовні обряду римського, проте місце його милості отця митрополита має бути за його милостю князем арцибіскупом львівським, а владик за біскупами своїх повітів»74.
Не менш важливу новизну містили положення щодо застереження політичної відрубності України, яка мала втілитись у статусі Великого князівства Руського (або «князівства абсолютно Руського» - як було записано сучасником подій75). !дея князівства, поза всяким сумнівом, генетично була споріднена з інтересами насамперед православної шляхти, що пов'язала свою долю з Військом Запорозьким. Отож, не даремно її появу й обстоювання на перемовинах із польською владою пов'язують передовсім з іменем Юрія Немирича. А як уже згадувалося вище, чутки про появу таких далекосяжних задумів навіть у прибічника ідеї політичного компромісу з козацтвом Я.Лещинського викликали різкий спротив.
Зрозуміло, що з огляду на таке політичне тло, позиція комісарів короля на переговорах щодо умов переходу козацької України під владу Яна II Казимира не могла бути надто твердою і непоступливою. Як власне, і позиція зацікавленого у швидкому владнані справи гетьмана Виговського (у Беньовського склалося враження, що гетьман не поділяв «єретичних думок» Немирича і більшою мірою дбав про власні інтереси та безпеку родини76). Обопільне прагнення сторін до залагодження справи, за наявності серйозних розходжень щодо суті майбутнього об'єднання, позначались і на тексті угоди - доволі суперечливої за своїм змістом і такої, що несла в собі обопільні поступки сторін.
Зокрема, внесені при тривалих і, вочевидь, запеклих дискусіях правки до тексту угоди породили її певну термінологічну невизначеність і внутрішню суперечливість. Так, свого часу ще М.Грушевський звертав увагу на нечіткість положень щодо створення Великого князівства Руського. Скажімо, у прикінцевих документах назва цього державного утворення трансформувалась в інший термін - «Князівство Руське», у той час, як українська сторона у своїх документах і надалі вперто називала його «Великим князівством Руським»77 (нині наголос на цьому аспекті проблеми робить петербурзька дослідниця Т.Таїрова-Яков- лева78). Утім, навіть такі модифікації, що відбулися