Порівнюючи способи вирішення конфесійної проблеми, артикульовані на переговорах у Гощі та в заключних документах Гадяцької комісії, дослідники спостерегли в останньому варіанті більш радикальні поступки православному населенню Русі (це було викликано передовсім тиском із боку козацької черні71), а також більшу конкретику у пропонованих заходах, що вселяло надію на їх втілення72. Так, вірні православної церкви гарантували собі право відправляти треби не лише у своїх культових спорудах, а й на сеймах і трибуналах, брати участь у публічних процесіях - «так як це вільно і прилюдно своє богослужіння виконує римський обряд». Церковне майно, фондоване православними громадами, а згодом передане уніатам, підлягало поверненню православній церкві. Вірні останньої одержували право вільно засновувати нові церкви, чернечі ордени і монастирі, а також школи і друкарні. Доступ до влад у міському самоврядуванні православні отримували на рівні з римо-католиками. За Києво-Моги- лянським колегіумом закріплювався статус академії, інший вищий навчальний заклад православної Русі передбачалося запровадити на теренах Великого князівства Литовського. Крім того, з Києва планувалося вивести єзуїтську школу. Надзвичайно радикально вирішувалася подальша доля уніатської церкви: «А унія, що доти Речі Посполитій викликала замішання, зноситься як у Короні, так і у Великому князівстві Литовському, щоб, хто хоче до римської, а хто хоче - до грецької, не уніатської віри вертався. Тій же вірі, яка є противною православній грецькій вірі, і яка множить велике непорозуміння між римським і старогрецьким народом, церков, монастирів, фундуків створювати і примножувати, жоден з духовного і світського сенаторського та шляхетського станів, як і його королівській мосці й власних дідичних, жодним способом і силою цієї комісії не повинен, і не може вічними часами. Натомість римську віру дозволяється вільно сповідувати у Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах. Натомість світські панове римської віри - дідичі й урядники його королівської милості не матимуть жодної юрисдикції над духовними, світськими і монахами грецької віри - тільки їхній законний пастир»73.

Суттєве підвищення статусу православної церкви в обновленій Речі Посполитій мало засвідчити й допущення до сенату київського православного митрополита та чотирьох єпископів - луцького, львівського, перемишльського, холм- ського і мстиславського; із застереженням за ними права голосу «як в сенаті засідають превелебні їх милості духовні обряду римського, проте місце його милості отця митрополита має бути за його милостю князем арцибіскупом львівським, а владик за біскупами своїх повітів»74.

Не менш важливу новизну містили положення щодо застереження політичної відрубності України, яка мала втілитись у статусі Великого князівства Руського (або «князівства абсолютно Руського» - як було записано сучасником подій75). !дея князівства, поза всяким сумнівом, генетично була споріднена з інтересами насамперед православної шляхти, що пов'язала свою долю з Військом Запорозьким. Отож, не даремно її появу й обстоювання на перемовинах із польською владою пов'язують передовсім з іменем Юрія Немирича. А як уже згадувалося вище, чутки про появу таких далекосяжних задумів навіть у прибічника ідеї політичного компромісу з козацтвом Я.Лещинського викликали різкий спротив.

Зрозуміло, що з огляду на таке політичне тло, позиція комісарів короля на переговорах щодо умов переходу козацької України під владу Яна II Казимира не могла бути надто твердою і непоступливою. Як власне, і позиція зацікавленого у швидкому владнані справи гетьмана Виговського (у Беньовського склалося враження, що гетьман не поділяв «єретичних думок» Немирича і більшою мірою дбав про власні інтереси та безпеку родини76). Обопільне прагнення сторін до залагодження справи, за наявності серйозних розходжень щодо суті майбутнього об'єднання, позначались і на тексті угоди - доволі суперечливої за своїм змістом і такої, що несла в собі обопільні поступки сторін.

Зокрема, внесені при тривалих і, вочевидь, запеклих дискусіях правки до тексту угоди породили її певну термінологічну невизначеність і внутрішню суперечливість. Так, свого часу ще М.Грушевський звертав увагу на нечіткість положень щодо створення Великого князівства Руського. Скажімо, у прикінцевих документах назва цього державного утворення трансформувалась в інший термін - «Князівство Руське», у той час, як українська сторона у своїх документах і надалі вперто називала його «Великим князівством Руським»77 (нині наголос на цьому аспекті проблеми робить петербурзька дослідниця Т.Таїрова-Яков- лева78). Утім, навіть такі модифікації, що відбулися