На рубежі 70—80-х рр. поряд зі страйками робітники проводили демонстрації, збори, мітинги. 28 грудня 1879 р. у Львові відбувся мітинг, у якому взяло участь близько 500 осіб. Це був перший масовий протест робітників Східної Галичини. Крім економічних, робітники ставили політичні вимоги, зокрема запровадження загального виборчого права. У червні 1881 р. на зборах 700 робітників Львова було прийнято рішення скликати з'їзд робітників Галичини, на якому мав бути представлений і сільський пролетаріат. Лише наприкінці 1881 р. австрійські власті дали дозвіл скликати з'їзд за умови, що на ньому не буде розглядатися питання про створення робітничої партії. І хоча 9 грудня 1881 р. у Львові відбулися масові робітничі збори за участю понад 1000 осіб, це питання не було вирішено.

У зв'язку з цим перед галицькими соціалістами постала проблема подальшого розвитку робітничого руху. Частина робітників вважала необхідним перейти до нелегальних форм діяльності. У 1882 р. у Львові виникли три нелегальних гуртки, які очолили робітники М. Драбик, Я. Козакевич і студент Львівського університету К. Тиховський. До їх складу входило близько 40 представників переважно робітничої та студентської молоді, які вели пропагандистську діяльність серед робітників, поширювали соціалістичні видання, випускали прокламації тощо. Члени гуртків підтримували зв'язки з першою польською соціалістичною партією "Пролетаріат", соціалістами Кракова. Наприкінці 1882 р. австрійська поліція вистежила і заарештувала більшість гуртків-ців, яких згодом було засуджено.

На початку 80-х рр. робітничий рух у Галичині розвивався порівняно слабко. У березні та вересні 1881 р. відбулися виступи друкарів Львова проти зниження зарплати. У травні нього ж року сталися заворушення в Бориславі, теж пов'язані з економічними мотивами. Саме тут під час сутички з робітниками поліція вперше в Галичині застосувала вогнепальну зброю. Серед робітничих заворушень 80-х рр. слід відзначити, зокрема, восьмиденний страйк на львівській меблевій фабриці (1886 р.), страйк 300 львівських пекарів (1888 р.) та ін.

На відміну від 80-х робітничий рух 90-х рр. зазнав істотних змін. Поряд із піднесенням страйкової боротьби великого розмаху набули виступи робітників за загальне виборче право, свободу друку. Збільшуються кількість виступів і чисельність їх учасників, підвищується рівень організованості страйкарів. Поступово поширюється страйковий рух на Закарпатті та у Північній Буковині. 1890 р. у Львові вперше на українських землях було відсвятковано 1 Травня.

Перед місцевою соціал-демократією постало завдання організаційного оформлення своїх рядів. У листопаді 1890 р. на зборах львівських соціалістів прийнято рішення про створення робітничої партії Галичини. Наступним кроком стало створення культурно-освітніх робітничих товариств і нових професійних об'єднань. Все це підготувало об'єднання робітничого і соціал-демократичного руху в масштабах усього краю.

Це завдання виконав з'їзд галицької соціал-демократії, який відбувся 31 січня—2 лютого 1892 р. у Львові. На з'їзді було завершено оформлення соціал-демократичної партії Галичини й Сілезії як складової частини соціал-демократичної партії Австрії. Було прийнято рішення про інтернаціональний характер партії — із застереженням, що українські соціалісти зберігають за собою право на створення в майбутньому своєї власної організації. Після того, як у 1897 р. на з'їзді соціал-демократичної партії Австрії завершився її поділ на самостійні національні партії (німецьку, чеську, польську, італійську, південнослов'янську), соціал-демократична партія Галичини й Сілезії була перейменована на Польську соціал-демократичну партію. Восени 1899 р. з лівих радикалів і соціал-демократів, які вийшли з соціал-демократичної партії Галичини і Сілезії, оформилася Українська соціал-демократична партія — УСДПЛ лідерами стали М. Ганкевич, В. Вітик, В. Охримович та ін.

На початку грудня 1890 р. була створена соціал-демократична партія Угорщини, яка поширила свою діяльність і на Закарпаття. На Буковині у 1896 р. соціал-демократичні гуртки об'єдналися в Буковинську соціал-демократичну організацію.

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях розгортався масовий селянський рух. Особливо напруженою була боротьба селян у Галичині й на Буковині у 60-х рр. Селяни чинили опір поміщикам, відмовлялися передавати їм громадські землі, захоплювали ліси і пасовища. На Закарпатті селяни активно виступали проти комасації — насильницького розмежування селянських і поміщицьких земель на користь поміщиків. Ведучи боротьбу проти ліквідації сервітутів, селяни висловлювали обурення і проти інших форм соціального гноблення — шляхових повинностей, податків тощо. Для приборкання окремих громад власті застосовували військову силу.

Досить гостра боротьба між сільськими громадами та поміщиками велася як навколо виборів 1861 р. у Галицький крайовий сейм, так і під час його роботи. В результаті виборів серед 151 депутата було лише 35 селянських (17 українських і 18 польських). Українські селянські депутати М. Ковбасюк, І. Загоруйко та інші вимагали розпуску сервітутних комісій і створення нових — для справедливого вирішення цього болючого питання. Однак поміщицькі депутати відкинули цю пропозицію.

У 90-х рр. на розгортанні селянського руху позначилась революційна боротьба робітників. Під її впливом розгорнулися такі форми селянського руху, як віча, виборна боротьба і страйки. Перше передвиборне віче, організоване радикалами, відбулося 4 лютого 1891 р. в Коломиї. У ньому взяли участь близько 800 селян із навколишніх повітів. Згодом віча відбулися в Бродах, Турці, Снятині. Учасники віч вимагали ввести загальне виборче право. У багатьох вічах, особливо у містах Станіславі, Коломиї, Львові, брали участь робітники. На них виступали І. Франко, В. Стефаник. Особливо активізувалася боротьба селян під час виборів у рейхстаг 1897 р., коли селяни спільно з робітниками відстоювали своїх кандидатів.

Таким чином, у 70-х рр. у Східній Галичині розгорнувся робітничий рух, який посилився під кінець XIX ст. і охопив Північну Буковину та Закарпаття. Якщо на початковому етапі робітники під час страйків висували переважно економічні вимоги, то у 80-х і особливо у 90-х рр. поряд зі страйками проводились демонстрації, збори, мітинги політичного характеру. У другій половині XIX ст. великого розмаху набув селянський рух. Спочатку у вимогах селян переважало питання про сервітути. У 90-х рр. боротьба селян, яка розгорталася під впливом робітничого руху, все більше набирала політичного змісту. Селяни боролися не тільки проти соціального, але й національного гніту.

Реставрація абсолютистсько-бюрократичного режиму в Австрійській імперії у перше десятиліття після революції 1848— 1849 рр. завдала тяжкого удару культурно-національному рухові у Східній Галичині. На розстановці суспільно-політичних сил Східної Галичини негативно позначились її економічна відсталість, численні кріпосницькі пережитки. Спочатку домінантні позиції в суспільно-політичному житті краю займали дві течії — москвофільська і народовська.

Москвофільство являло собою реакційну суспільно-політичну течію, в основі якої лежала переорієнтація значної частини українських буржуазних і клерикальних верств на російський царизм. Розчарована результатами революції, крахом сподівань на здобуття політичних переваг у Східній Галичині, українська консервативна верхівка почала шукати підтримки в Росії. При цьому москвофіли орієнтувались саме на реакційні сили царської Росії, діставали від них пряму підтримку, в тому числі й грошову. Водночас вони не відмовлялися від лояльності стосовно Австро-Угорщини.

Ідеологія москвофілів загалом була близькою до ідейного арсеналу російських слов'янофілів, прихильників офіційної народності, а згодом і партії кріпосників. Основним її змістом були утвердження недоторканості дійсного ладу з його численними кріпосницькими залишками, неприйняття багатьох суттєвих сторін капіталізму країн Заходу. До лідерів москвофільства належали Д. Зубрицький, В. Дідицький, М. Малиновський, А. Добрянський та ін. Під впливом москвофілів у Східній Галичині виникли культурно-освітні товариства — Ставропігійський інститут,

"Галицько-руська матиця", "Народний дім", Товариство ім. М. Кач-ковського, ряд періодичних видань — газета "Слово", журнали "Галичанин", "Страхопуд", "Лада", "Дом й школа", "Семейная библиотека". Помітно активізували свою діяльність буковинські москвофіли у 90-х рр. Ними були створені політичне товариство "Народна рада", "Общество русских женщин в Буковино", "общество русских студентов Карпат" та ін. Під впливом москвофілів у 1870—1885 рр. перебувало політичне товариство "Руська рада".

Виникнення народовської течії припадає на початок 60-х рр., які ознаменувалися пожвавленням суспільно-політичного і культурного життя на західноукраїнських землях і особливо у Східній Галичині. Національне відродження, започатковане "Руською трійцею" — М. Шашкевичем, І. Вагилевичем і Я. Головацьким, було пов'язане з проведенням в Австрійській імперії серії буржуазних реформ, посиленням боротьби селян проти феодальних пережитків, піднесенням революційного і національно-культурного руху на українських землях, а також в Польщі та Західній Європі. Стимулювала суспільно-політичне і культурне життя західноукраїнських земель ідейна і творча спадщина Т. Шевченка, яка знайшла палких прихильників і послідовників серед передової громадськості, особливо серед молоді.

У той час група молодих письменників і громадських діячів — В. Шашкевич, Ф. Заревич, К. Климкович, Є. Згарський, Д. Та-нячкевич та інші, прагнучи певною мірою продовжити демократичні традиції, наприкінці 1861 — на початку 1862 рр. засновують гурток (громаду) у Львові. Саме звідси бере початок народовська (українофільська) течія, представники якої виступали за єдність українських земель, розвиток української літератури на живій народній основі, за створення єдиної