На початку своєї діяльності народовці проводили значну культурницьку діяльність ліберально-буржуазного характеру. Поступово вони ставали однією з найвпливовіших сил українського національного руху в Галичині. "Першим виразним осередком народовського руху в Галичині з виразним українофільським відтінком" І. Франко вважав журнал "Вечорниці", що виходив протягом 1862—1863 рр. Слідом за "Вечорницями" народовці видавали журнали "Мета", "Нива", "Русалка", "Правда", газети "Діло", "Буковина" та ін. Серед керівництва журналу "Правда", зокрема, були головні ідеологи народовства — А. Вахнянин, В. Бар-вінський, О. Огоновський, Ю. Романчук та ін. Журнал активно підтримували П. Куліш і О. Кониський.

Поява періодичних видань народовсько-українофільського напряму була важливим явищем у національно-культурному русі західноукраїнських земель — передусім тому, що в них передруковувались найкращі, в Галичині до того часу невідомі, твори українських письменників: Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка, О. Стороженка, Є. Гребінки, М. Костомарова, Ю. Федьковича, Л. Глібова, О. Кониського, М. Мордовця, М. Старицького, Панаса Мирного, І. Карпенка-Карого, І. Франка, Ф. Заревича, В. Шашкевича, С. Воробкевича, К. Климковича та ін.

Навколо народовців об'єднувалися переважно представники української інтелігенції (письменники, науковці, вчителі, адвокати, лікарі, дрібні чиновники, студенти) та духовенства. До виникнення в середині 70-х рр. радикального напряму народовська течія була найпрогресивнішою. Так, М. Драгоманов, який багато зробив для розвитку суспільно-політичного і культурного руху в Галичині другої половини XIX ст., писав, що ґрунт для галицького радикалізму "приготовило все-таки українофільство і народовство 60-років".

Віддаючи належне практичній діяльності народовців 60-х рр., І. Франко все ж досить критично висловлювався щодо її ефективності. Зокрема, він писав, що "українофільство 60-х рр. у нас було романтичне, поза теоретичну оборону самостійності малоруської народності не вийшло, західноєвропейських поступових ідей не набрало, тим-то й не могло встоятись на ногах, коли опісля піднялась попівсько-єзуїтська реакція, і з початком сього року од-верто стало під її хоругов".

Народовський рух характеризувався також виникненням численних учнівських громад у гімназіях Східної Галичини. Найактивнішим організатором громад був Д. Танячкевич. Він очолив гурток у Львівській духовній семінарії, в якій у 80-ті рр. виникла "Руська трійця". Д. Танячкевич підтримував жваві взаємини з громадами гімназій Львова, Станіслава, Тернополя, Самбора, Бережан, Перемишля. Метою учасників громад була переважно самоосвіта. Вони вивчали українську мову і літературу, зокрема твори Т. Шевченка, цікавились історичним минулим України, збирали фольклорний матеріал, розповсюджували народовську періодику тощо. Керівництво громадою здійснював голова (війт), якому були підпорядковані секретар, касир, контролер. Кожен член громади повинен був дотримуватися суворої таємниці щодо існування і діяльності організації, брати активну участь у її засіданнях, сплачувати членські внески.

Отже, громада давала гімназистам те, що не могла дати школа,— вона сприяла пробудженню національної самосвідомості. Саме із громад вийшли люди, які згодом стали визначними діячами суспільно-політичного і національно-культурного руху. Серед них — І. Франко, О. Терлецький, В. Навроцький, І. Пулюй, брати Барвінські, Є. Желехівський, О. Маковей, А. Чайковський, брати Заклинські та багато інших.

Важливими подіями суспільно-політичного і культурного життя в Галичині стали щорічні ювілеї Т. Шевченка. Ці урочистості слугували не лише популяризації спадщини поета, а й для висловлення протесту проти соціального і національного гноблення. З початку 60-х рр. регулярно проводилися Шевченківські вечори-концерти, в яких активну участь брали (поряд з гімназистами і студентами) інтелігенція, селяни, ремісники і робітники. І. Франко писав, що роковини смерті Т. Шевченка стали в Галичині "правдивим народним святом".

Значну роль у розвитку самосвідомості українського народу відіграло культурно-освітне товариство "Просвіта", засноване 1868 р. народовцями у Львові. Першим головою товариства був А. Вахнянин, пізніше його очолювали Ю. Лаврівський, В. Федорович, О. Огоновський. Якщо на перших загальних зборах "Просвіти" були присутні 64 члени, то за десятиліття їхня чисельність зросла до 800. На кінець XIX ст. в Галичині вже налічувалось 19 філій "Просвіти".

Товариство видавало твори видатних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети "Читальня" та "Письмо з "Просвіти", літературно-наукові альманахи, "Народний календар". У товаристві та його філіях влаштовувались вечори, присвячені М. Шашкевичу і Т. Шевченку, театральні вистави, читались лекції з історії, літератури, економіки тощо.

Важливою сферою діяльності "Просвіти" стала організація читалень. Перша сільська читальня в Галичині відкрилась 1871 р. у Микулинцях. На кінець XIX ст. таких читалень в краї було 816.

Активну участь в організації та діяльності "Просвіти", бібліотек та читалень брали вчителі, дрібні урядовці, селяни і робітники, сільські священики, міщани. У свій час до товариства належав І. Франко, "Просвіту" високо цінували Леся Українка, М. Коцюбинський, Б. Грінченко, Ю. Федькович, В. Стефаник.

За прикладом галицької "Просвіти" 1869 р. в Чернівцях було засноване культурно-освітнє товариство "Руська бесіда", у діяльності якого активну участь брали Ю. Федькович, брати Воробкевичі, Н. Кобринська, О. Маковей та ін.

Особливе значення мало зближення літературних і наукових сил Наддніпрянської України і Галичини. З посиленням переслідувань українського слова на Наддніпрянській Україні зросла роль наукової думки на західноукраїнських землях. З ініціативи М. Драгоманова, О. Кониського, Д. Пильчикова та інших, яку підтримали народовці, в грудні 1873 р. у Львові було засноване Літературне товариство ім. Т. Шевченка. Його організатори сподівалися розгорнути видання багатьох книг і журналів, оживити літературне життя. Однак діяльність Товариства розвивалася повільно, друкарня поглинула наявні кошти і не приносила ніяких прибутків. З 1884 р. органом Товариства став журнал "Зоря" (існував до 1897 р.).

У другій половині XIX ст. зростає внесок Східної Галичини у скарбницю української науки, активізуються зв'язки вчених усієї України. Особливо вони посилилися після створення 1892 р. на базі Літературного товариства ім. Т. Шевченка Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ). Серед ініціаторів цього заходу були представники різних ідейних напрямів, у тому числі І. Франко, М. Драгоманов, О. Кониський, О. Барвінський. Товариство мало зосередити наукові сили усіх українських земель. Це була перша установа такого типу на Україні.

Першим головою НТШ було обрано відомого історика Ю. Целе-вича. Пізніше Товариство очолювали О. Барвінський, М. Грушевський та ін. Товариство мало три секції: філологічну, історико-філософську, природничо-лікарську (згодом — математично-природничо-лікарську), при яких діяли наукові та три організаційні комісії: друкарне, книгарня на та бібліотечна. НТШ мало й свій музей. Історико-філософську секцію, починаючи з 1894 р., тривалий час очолював видатний український історик М. Гру шевський. З 1898 р. він почав видавати 10-томну монографію "Історія України-Руси", останній том якої був завершений 1936 р., а також велику збірку матеріалів "Джерела до історії України-Руси" та багато інших праць. Членами секції були відомі історики С. Томашівський, О. Терлецький, І. Крип'якевич, І. Кревецький. Починаючи з 1817 і до 1914 рр., у керівництві філологічної секції та етнографічної комісії були І. Франко та В. Гнатюк. У виданнях НТШ надруковано низку праць І. Франка, В. Гнатюка, В. Щурата, М. Возняка, К. Студинського, І. Свєнціцького, А. Кримського, Ф. Колесси та ін. НТШ видавало "Записки Наукового товариства ім. Шевченка" (з 1892 по 1939 рр. їх вийшло 155 томів), його "Хроніку", збірники матеріалів окремих секцій та комісій Товариства.

Радикальний революційно-демократичний рух у Східній Галичині почав розгортатися в середині 70-х рр. Його очолили І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, які обстоювали інтереси народних мас і передусім селянства. Згуртуванню демократичних сил на західноукраїнських землях активно сприяв М. Драгоманов.

І. Франко зазначав, що в цей час "виступає на сцену група молоді, що теж проголошує національні ідеали, але не поділяє ні естетичні, ні суспільно-економічні погляди старшого покоління", тобто народовців. Тоді, продовжував він, з'являються видання, незрівняно гостріші за тоном і радикальніші щодо критики суспільних взаємин, ніж усі попередні й пізніші українські видання. Це були журнал "Громадський голос", збірники "Дзвін" і "Молот".

І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький брали участь у пропаганді соціалістичних ідей серед робітників Львова і Бориславо-Дрогобицького нафтового басейну. У1875—1876 рр. у Відні О. Терлецький за допомогою емігрантів із Наддніпрянської України, зокрема С. Подолинського, організував видання соціалістичної літератури. Представники радикального напряму виступали проти залишків кріпосництва, за передачу селянам поміщицьких земель.

У процесі консолідації української нації в умовах висхідного розвитку капіталізму боротьба за демократичне вирішення українського національного питання і возз'єднання українських земель займала вагоме місце в багатогранній діяльності українських революційних демократів.

Коли у 90-х рр. відзначалося тисячоліття Угорської держави, яке проходило в умовах дальшого наступу реакційно-шовіністичних і клерикально-католицьких сил з метою асиміляції та окатоличення населення Закарпаття, І. Франко, М. Павлик, В. Гнатюк та інші прогресивні діячі опублікували "Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття". У ньому піддавались гострій критиці угорські поміщики і капіталісти, які проводили політику пригнічення закарпатських українців, було вказано на відступництво української інтелігенції, яка мадяризувалася, цуралася рідної мови. При цьому І. Франко та його однодумці ніколи не ототожнювали панівні верстви Угорщини з угорським народом.

Творчість і громадська діяльність радикалів мала значний вплив на активізацію суспільно-політичного і національно-визвольного руху