РЕФЕРАТ

на тему:

Досягнення і ускладнення процесу українізації (коренізації).

План

1. Досягнення і ускладнення процесу українізації (коренізації).

2. Список літератури

Однією з важливих умов вирішення завдань радянського національно-державного будівництва була політика коренізації, яка в республіці набула форми українізації. Основний зміст її полягав у залученні корінного населення до державного й господарського будівництва, у врахуванні національних факторів при комплектуванні кадрами партійного і державного апарату, громадських організацій; у запровадженні в усіх установах української мови; в організації мережі шкіл, вищих навчальних закладів, видавничої справи українською мовою; у вивченні національних обрядів і звичаїв населення, соціально-політичних й історико-побутових умов України, у розвитку української культури. Досвід державно-правового вирішення низки питань, що пов'язували, зокрема, з проблемами української мови, діловодства тощо заслуговують на увагу і в сучасних умовах.

Вже 11 січня 1918 р. ЦВК Рад України прийняв декрет про скасування обов'язкової загальнодержавної мови, В опублікованому 17 лютого того ж року офіційному повідомленні секретаріату народної освіти за підписом В. Затонського зазначалося: "В Українській республіці, яка тепер стала справді народною, всі національності мають однакові права. Державна мова знищується, кожний має право користуватися тією мовою, яку він вважає найкращою. Всі школи — українські, російські, єврейські — повинні відкритися і продовжувати свою святу справу народної освіти під контролем і керівництвом Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів". В резолюції І Всеукраїнської конференції Рад селянських депутатів (22 січня 1918 р.) про мову в Україні було сказано, що конференція вважає невід'ємним правом кожного громадянина розмовляти тією мовою, яка для нього рідна. Як бачимо, у цей період основна увага органів влади була спрямована на скасування державності будь-якої мови, насамперед російської, на утвердження мовної рівноправності.

Після відновлення Радянської влади в Україні питанню викладання мови також приділялася увага. Уже в Декларації Тимчасового робітничо-селянського уряду республіки від 26 січня 1919 р. підкреслювалося, що він відкидає будь-яке національне гноблення і оголошує, "що мова викладання у школах залежатиме від волі місцевого робітничого і селянського населення. Що стосується вищої школи, то створення паралельних курсів на різних розмовних мовах України дасть можливість кожному навчатися своєю рідною мовою".

4 березня 1918 р. Наркомат освіти прийняв постанову про обов'язкове вивчення в школах місцевої мови, а також історії та географії України. У постанові підкреслювалося, що царизм протягом довгого часу забороняв українську мову і переслідував українську культуру, у зв'язку з чим постає завдання активно працювати в напрямі їх розквіту для здійснення ідей інтернаціоналізму та соціалістичної перебудови суспільства. З цією метою у школах з російською мовою викладання запроваджувалося обов'язкове вивчення української або однієї з мов, якою розмовляло місцеве населення (польської, єврейської, німецької та ін.). Крім того, Наркомос вважав за доцільне запровадити обов'язкове викладання в школі історії та географії України.

Недооцінка гостроти і специфіки мовної політики в Україні відповідальними радянськими і партійними працівниками в цей період позначалася й на недосконалості законодавства з цього питання. Адже у першій Конституції УРСР 1919 р., де проголошувалися рівні права за усіма трудівниками, незалежно від їх расової або національної приналежності, нічого не сказано про мову.

22 грудня 1919 р. Всеукраїнський революційний комітет звернувся зі спеціальною відозвою до народних вчителів, в якій накреслив цілу програму відродження української культури. Українських учителів закликали активніше брати участь у національно-культурному будівництві, у створенні нової школи. 21 лютого 1920 р. ВУЦВК прийняв постанову "Про вживання в усіх установах української мови нарівні з російською". Відповідно до неї ніяких переваг російській мові не надавалося. Всі установи зобов'язані були приймати заяви й інші справи обома мовами, а за відмову винуватців мали притягати до відповідальності за всією суворістю військово-революційних законів. Це був, по суті, перший законодавчий акт стосовно українізації.

Було вжито низку заходів для його виконання. Так, на початку березня 1920 р. Реввійськрада Південно-Західного фронту розіслала інструкцію, в якій пропонувалося усім командирам і комісарам у стосунках з місцевим населенням та органами цивільної влади користуватися українською мовою нарівні з російською. Там, де не було осіб, які володіли українською мовою, дозволялося вводити до штату перекладачів. З метою формування нових українських військових з'єднань надалі у Харкові та Києві були створені школи червоних старшин, де викладали українською мовою. На початку травня 1920 р. Наркомат освіти УСРР видав циркуляр, в якому запропонував під час проведення літньої кампанії організувати курси підготовки працівників дошкільного виховання, шкільної та позашкільної, професійної освіти з обов'язковим введенням до програм українознавства і української мови, причому вони повинні бути джерелом живого пізнання сучасного економічного і культурно-побутового стану України.

Продовжуючи цю лінію, Політбюро ЦК КП(б)У 12 липня 1920 р. запропонувало наркомові освіти Г. Гринькові розробити і внести на розгляд Раднаркому УСРР декрет про обов'язкове викладання в усіх школах української мови. А через два місяці на його засіданні було розглянуто проект закону про українізацію (так його назвали у протоколі засідання). Наркомові освіти було запропоновано конкретизувати його і доповнити пунктом про те, що державні установи, які спілкуються безпосередньо з трудівниками, повинні мати штатних співробітників зі знанням української мови.

Цього ж місяця РНК УСРР прийняв постанову про впровадження української мови в школах і радянських установах. Наркомосові було доручено розробити план широкого розвитку шкільних закладів з викладанням українською мовою, негайно запровадити її як обов'язковий предмет навчання в школах, видати нею достатню кількість необхідних підручників, а губвиконкоми зобов'язувалися випускати не менше однієї української газети. Водночас радянські службовці мали вивчити мову у вечірніх школах, а керівники установ — вжити заходів для прийняття на службу тих працівників, які володіють українською мовою і можуть задовольнити відповідні потреби населення. 26 жовтня 1920 р. було прийнято положення про народний суд, за яким в усіх судових установах республіки ведення справ провадилось українською і російською мовами, а також іншою мовою, яка є в даній місцевості переважною.

Питання про українську мову порушувалося в резолюції ПІ сесії ВУЦВК (листопад 1920 р.). Сесія доручила Наркомосові вжити усіх заходів для виконання декрету Раднаркому про обов'язкове опанування українською усіма службовцями державних (цивільних і військових) установ республіки. V Всеукраїнський з'їзд Рад (березень 1921 р.) схвалив роботу Наркомату освіти з усунення національної ворожнечі й розвитку української мови як мови більшості трудівників України.

За даними Наркомату освіти, в 1921 р, близько 63 % установ соціального виховання вживали в роботі українську мову. В губерніях становище було таке: в Подільській, Полтавській, Київській — близько 90 %, у Волинській — 70 %, Миколаївській і Одеській — 30 %, Харківській і Донецькій — 20%. Але у губернських містах справи йшли гірше, наприклад, у Києві та Катеринославі таких установ було лише 20—25 %. Ще більша різниця спостерігалася у правобережних губерніях і на Полтавщині. Складною була ситуація в системі вищої школи. Українські інститути були створені лише в Києві, Умані, Одесі, Кам'янець-Подільську, а в інших містах (навіть не у всіх) організовувалися лише українські кафедри.

Отже, як бачимо, з початку 1920 р. законодавчим питанням української мови як мови переважної більшості населення стало приділятися більше уваги. У цей же період поширився термін "українізація", хоч він розглядався тоді лише як важливий засіб комуністичної освіти трудівників.

Повністю українізація була введена в ранг державної політики спільною постановою ВУЦВК та РИК УСРР від 1 серпня 1923 р. У ній проголошувалася рівноправність мов і пропонувалися термінові заходи щодо розвитку української мови. Крім того, відзначалося, що відносно слабкий розвиток української школи й культури, відсутність навчальних посібників та підготовлених кадрів призводять до фактичного переважання в республіці російської мови. Передбачалося насамперед провести українізацію навчально-виховних і культурно-освітніх закладів.

Визначаючи практичні заходи щодо втілення в життя резолюції ХП з'їзду, Четверта нарада ЦК РКП(б), у якій упродовж 9—12 червня 1923 р. взяли участь відповідальні працівники національних республік і областей, вказала на необхідність систематичної і неухильної роботи в галузі націоналізації державних і партійних установ з метою поступового впровадження в діловодство місцевих мов, зобов'язавши відповідальних працівників вивчити їх. До роботи в радянських установах рекомендувалося залучати лояльні елементи місцевої інтелігенції. Передбачалося також створити військові школи у республіках і областях для підготовки за певний строк командного складу з місцевих людей, що могли стати потім ядром для організації національних військових частин.

Ці питання неодноразово обговорювалися у керівних органах республіканської партійної організації, зокрема на її листопадовому (1920р.) пленумі ЦК, 1-й Всеукраїнській нараді КП(б)У (травень 1921 р.), лютневому (1922 р.) пленумі ЦК. Останній, розглянувши проект директив із національного питання в Україні голови Раднаркому УСРР X. Раковського, ухвалив прийняти його за основу з деякими змінами. Зокрема, пленум ще раз підтвердив, що державним службовцям потрібно знати українську мову, а