Керуючись партійними директивами, ВУЦВК і Раднарком УРСР у постанові від ЗО квітня 1925 р. на доповнення до постанови від 1 серпня 1923 р. накреслили заходи щодо завершення українізації до 1 січня 1926 р. Передбачалося в усіх державних установах й торговельно-промислових підприємствах, крім призначених для обслуговування національних меншин і громадських організацій публічно-правового характеру, де вона впроваджувалася окремим порядком і в окремі терміни, впровадити в діловодство українську мову. Встановлювалося, що усі стосунки між собою державні установи й державні торговельно-промислові підприємства на території УРСР здійснюють українською мовою, а з такими ж установами й підприємствами за її межами — російською або мовою тієї республіки, куди пишеться звертання. Загальносоюзні господарські організації зобов'язувалися у справах з українським населенням (договори тощо), центральними й місцевими організаціями республіки вести діловодство українською мовою. Відповідальність за дотримання встановленого порядку покладалася безпосередньо на їхніх керівників. До 1 січня 1926 р. усі акти публічно-правового характеру, а також бланки, штампи, вивіски, етикетки тощо належало перекласти українською мовою.

Новим кроком у справі українізації державного апарату став IX Всеукраїнський з'їзд Рад (3—10 жовтня 1926 р.) який доручив урядові поглибити цю роботу, а також посилити увагу до задоволення відповідних потреб національних меншин.

Постановою Всеукраїнської центральної комісії з українізації від 31 грудня 1925 р. в усіх державних друкарнях запроваджувалися посади відповідальних українських коректорів, осіб вищої кваліфікації щодо знання мови, які здійснювали перевірку перед випуском продукції" друкованої українською мовою. 15 червня 1926 р. комісія визначила порядок впровадження української мови в діловодство товарних бірж УРСР.

У березні 1927 р. вона встановлювала, що всі державні установи й підприємства можуть приймати на службу людей, що мають посвідку про знання української мови за 1-ю чи 2-ю категоріями за підписом голови комісії з українізації установи, де ця особа складала іспит, й офіційного представника органів освіти. Ці правила не стосувалися при прийнятті на службу: а) осіб, коли їхня праця не стосується діловодства (вагоноводи, лічильники гільз на тютюнових фабриках тощо), а також осіб обслуговуючого персоналу (прибиральниці, стайничі, сторожі, грубники тощо); 6) запрошених з інших союзних республік або з-за кордону на тимчасову працю (інженерів, архітекторів тощо), а також тих самих осіб, запрошених на постійну працю, за умови, що вони вивчать українську мову.

Встановлювалось, що для осіб, які не мають посвідок про знання української мови і бажають отримати посади в установах УРСР, організовувались спеціальні кваліфікаційні комісії, які за певну плату перевіряли б знання української мови. Учні вищих та професійних шкіл, робітничих факультетів, технікумів, що склали іспити з української мови при своїх школах і мають відповідні посвідки, при прийомі на службу в державні установи і на підприємства заново не складають іспиту з української мови.

6 липня 1927 р. ВУЦВК та РНК УРСР прийняли постанову "Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвитку української культури". Згідно з нею, скасовувалися всі попередні (починаючи з 1919 р.) державні акти про українізацію і затверджувалося положення, яке кодифікувало все відповідне законодавство в цій сфері. Основними його засадами стали норми законодавчих актів, прийняті в 1923—1925 рр.

Положення складалося з шести розділів. Перший — "Засади" — закріплював норму рівноправності мов усіх національностей, що заселяли територію Української Радянської Соціалістичної Республіки. Це надавало право кожному громадянинові будь-якої національності скрізь вільно користуватися своєю рідною мовою. Оскільки переважна більшість населення в республіці розмовляла українською, вона була обрана мовою офіційних стосунків. У національно-територіальних адміністративних одиницях для цього обиралася мова національності, що становила там більшість.

Водночас державні органи в своїй роботі повинні були дбати про забезпечення інтересів національних меншин, що не мали національно-територіальних адміністративних одиниць, а також національностей, що становили меншість у їх складі. Державні організації, призначені тільки для обслуговування потреб такої меншості, мали користуватися її мовою.

Другим розділом — "Про мову, вживану в державному житті УРСР" встановлювалося, що декрети, постанови та накази ВУЦВК, РНК, УЕН (Українська економічна нарада), центральних відомств та установ УРСР, а також окружних виконавчих комітетів та міських Рад, призначені для загального відома, належить публікувати українською і російською мовами, а найважливіші урядові акти із зазначених вище — і мовами національних меншин республіки.

Відомчі розпорядження, бюлетені, збірники наказів, журнали, а також окремі обіжники (циркуляри), інструкції тощо, призначені для місцевих органів влади, мали друкуватися українською мовою, а для обслуговування національно-територіальних адміністративних одиниць вони видавалися мовами відповідних меншин.

Тексти написів на державному гербі належало подавати українською мовою, а в національно-територіальних адміністративних одиницях можливе вживання паралельного тексту мовою відповідної національної меншини.

Стосовно укладання актів публічно-правового характеру, взаємин державних органів, установ, підприємств та організацій різного рівня й підпорядкування між собою і з населенням, використання печаток, штампів, вивісок, плакатів, оголошень, різних емблем, етикеток, плакатів, афіш, фабричних знаків, марок, умовних скорочень, фірмових назв тощо, то тут чинними залишилися здебільшого ті ж норми, про які йшлося вище.

Варто детальніше згадати про те, що внутрішнє діловодство, ведення справ у судових установах, а також зв'язки з усіма іншими державними установами, підприємствами та організаціями належало провадити українською мовою. Для забезпечення інтересів національних меншин, що становили компактні групи серед місцевого населення, організовувалися окремі "національні камери", в яких діловодство та судочинство належало провадити мовою відповідної національної меншини. У тих випадках, коли сторони, звинувачуваний, потерпілий, свідки чи експерти не володіли мовою, якою здійснювалося судочинство, суд зобов'язаний був запросити перекладачів і повідомляти зацікавлених осіб про кожну судову дію через перекладача.

У третьому розділі "Про мову в шкільних закладах та наукових установах" закріплювалося положення про те, що мережа освітніх установ повинна забезпечити населенню кожної національності можливість здобувати освіту рідною мовою. При цьому встановлювалося, що українську мову та українознавство в усіх школах і дитячих будинках національних меншин і російську мову в усіх школах і дитячих будинках з не російським населенням належало викладати як обов'язкову дисципліну відповідно до встановленого навчального плану.

У школах фабрично-заводського навчання, на робітничих курсах викладання мало провадитися рідною мовою учнів, а в профшколах — українською, за винятком призначених для обслуговування потреб національних меншин. Закріплювалося положення про те, що вищі навчальні заклади, за винятком призначених тільки для обслуговування потреб національних меншин, провадять свою роботу українською мовою, при цьому до остаточного впровадження української мови вона викладалася як обов'язкова дисципліна. Той, хто вступав до ВНЗ УРСР і не закінчив професійної школи або робфаку з українською мовою викладання, складав окремо іспит з неї в обсязі, що його встановлював Наркомат освіти. Для осіб з інших союзних республік існували окремі пільгові терміни.

Вчителі, викладачі, наукові співробітники всіх навчальних закладів та наукових установ мали відповідати вимогам, встановленим для службовців щодо знання української й мов відповідних національних меншин. На посади професорів і викладачів ВНЗ належало призначати лише осіб, що могли викладати українською мовою. Винятки допускалися тимчасово тільки з дозволу Наркомату освіти за умови, що кандидат на посаду вивчить мову і перейде на викладання нею через певний час.

Усю науково-дослідну роботу та справи кафедр інших закладів, за винятком призначених тільки для обслуговування потреб національних меншин, належало виконувати українською мовою. Не дозволялося зараховувати до числа аспірантів осіб, які не знали її в установленому Наркоматом освіти УРСР обсязі. Усі аспіранти науково-дослідних кафедр, що готувалися до наукової діяльності, мали складати окремо іспит з української мови.

Четвертий, п'ятий та шостий розділи регулювали питання вживання мов у національно-територіальних одиницях. Основним стрижнем цих розділів було положення про забезпечення державними організаціями можливості кожному громадянинові звертатися до них і одержувати відповіді рідною для нього мовою.

У сьомому розділі йшлося про спеціальні органи, які мали вживати заходів щодо дотримання рівноправності мов у республіці. Загальне керівництво в цій справі покладалося на Всеукраїнську центральну комісію з українізації при РНК УРСР на чолі з її головою. Окремі пункти розділів передбачали, що комісії різного рівня, як це було визначено і попередніми урядовими документами, здійснюватимуть практичну роботу зі створення умов і контролю за ходом виконання запланованих програм, перевірки знання співробітниками української мови.

Останній, восьмий розділ, встановлював кримінальну відповідальність за порушення Положення. Зокрема, співробітників, які не доклали належних зусиль для вивчення української або мови місцевої національної більшості, а також тих із них, що негативно ставилися до українізації, керівники відповідних установ і організацій могли звільнити з посади, не видаючи вихідної допомоги і без попередження. Знову прийняти їх на роботу могли лише після того, як вони