Аналізуючи законодавство з питань українізації, слід висловити низку міркувань, які, на нашу думку, заслуговують на увагу в сучасних умовах, враховуючи мовну проблему. Насамперед, гадаємо, українізація не зводилася лише до вивчення і впровадження мови. Вона, безумовно, пов'язувалася з розвитком економіки і культури Радянської України, залученням працівників-українців до роботи в різних установах та організаціях, зміцненням органів влади шляхом залучення до управління ними робітників і селян, із боротьбою проти бюрократичних та міщанських елементів. Саме тому в умовах НБПу це стало одним із заходів зміцнення союзу робітничого класу і селянства, наближення державного апарату до населення, розвитку української радянської державності, її демократизації. Голова Раднаркому УРСР Чубар наголошував на УТН Всеукраїнському з'їзді Рад, що "українізацію не можна розуміти лише як вивчення української мови. Ні, українізація полягає в тому, щоб залучати до державної роботи максимальну кількість українського елементу, щоб у рамках пролетарського Союзу Радянських Республік виявити максимум самостійності в роботі кожної самостійної республіки". Однак в умовах сталінщини, посилення командного стилю у справі національно-культурного будівництва це було неможливо. Тому в 30-х рр. почався процес згортання українізації. Далі: водночас з нею провадилася велика робота для розвитку культур інших національностей, що жили в Україні, забезпечення їхніх прав та інтересів, залучення до радянського будівництва. Для них відкривалися школи, театри, клуби, хати-читальні, бібліотеки, видавалися газети, література, їм надавалася юридична допомога. У місцевостях, де вони мешкали компактно, створювалися національні адміністративно-територіальні одиниці. Так, у жовтні 1924 р. у складі УРСР утворилася автономна Молдавська Республіка. На 1 жовтня 1925 р. у республіці було виділено 362 національні сільради: 117 — німецьких, 69 — російських, 69 — польських, 28 — болгарських, 27 — грецьких, 19 — єврейських, 13 — чеських, 9 — молдавських, 1 — білоруська. Було утворено 7 національних районів, з них 5 — німецьких, 1 — болгарський та 1 — польський. На кінець 1926 р. існувало вже 899 таких сільрад, 42 національні селищні ради та 12 національних районів, а на початок 1931 р. було 995 національних сільрад (404 — російські, 251 — німецька, 98 — єврейських,

148 — польських, 34 — болгарських, ЗО — грецьких, 16 — молдавських, 10 — чеських, 4 — білоруських), 89 національних селищних рад.

У місцевостях, де національні меншини становили більшість або значну частку населення, створювалися судові камери мовами цих меншин. Так, у 1924 р. функціонувало 9 таких національних судових камер, у 1925 р. — 12, у 1926 р. — 69, у 1928 — 81, у 1929 — 85 (23 — російських, 9 — німецьких, 3 — болгарських, 2 — грецьких, 46 — єврейських). До 1930 р. було створено також 10 національних камер народних слідчих та 7 — судових виконавців. Якщо у 1925—1926 рр. було відкрито 1522 школи мовами національних меншин, де навчалося 140 113 учнів, то в 1929—1930 рр. їх було вже 3579 (відповідно 401 722 учнів). Серед них — школи з німецькою, єврейською, польською, болгарською, татарською, чеською, вірменською, ассирійською, шведською мовами навчання.

Із збільшенням асигнувань на народну освіту в 1923/24 навчальному році порівняно з 1922/23 роком почав поволі поліпшуватися стан у сфері її українізації. Керівництво Наркомосвіти усвідомлювало, що "українізація — це складний, великий культурний процес, реалізовувати який призвано ціле покоління — ті що навчають, і ті, що навчаються, від початкової до вищої школи включно".

Перші підсумки українізації освіти було підведено в 1924 р. у доповіді заступника наркома освіти Я. Ряппа, який відзначив перехід до "якісного боку освіти, поліпшення її внутрішнього змісту". Українізація, вважав доповідач, саме й належала до якісного боку освіти. Я. Ряппо навів дані про співвідношення між кількістю українського населення та охопленням дітей українською школою в окремих губерніях на 1 жовтня 1923 р. Так, наприклад, кількість українських шкіл у Полтавській, Київській, Подільській і Волинській губерніях переважала кількість українського населення, а в Харківській, Одеській, Чернігівській та Катеринославській — навпаки. Практично не було українізовано школу в Донецькій губернії. Середній же відсоток українських шкіл по Україні виявився меншим від відсотка корінного населення на 11,2 %.

На жаль, якісний бік українізації у доповіді заступника наркома освіти розкрито не було. Зводити ж підсумки українізації загальноосвітньої школи до суто кількісних показників (з погляду сучасного дослідника) — неправильно. В умовах тодішньої негнучкої системи народної освіти не можна було робити які-небудь висновки про успіхи чи невдачі українізації шляхом лише відсоткових порівнянь.

Під час перепису 1926 р. 1 млн 800 тис. громадян української національності рідною мовою визнали російську, а 200 тис. російських — українську. Це пояснювалося тим, що ще до революції 1917 р. бурхливий розвиток капіталізму й швидке зростання міст втягнуло в орбіту російської культури багато робітників — вихідців з українського села, які, за словами В. Затонського, починали засвоювати російську мову, а разом з нею і ставлення до всього українського як до мужицького, відсталого. Не змінилась якісно мовна ситуація й після Першої світової та громадянської воєн, коли у радянську Україну для відбудови народного господарства і навчання почали приїздити громадяни інших республік. У таких умовах природним було питання: якою мовою навчати дітей — чи за ознакою національної належності, чи за ознакою визнання дитиною рідною тієї чи іншої мови?

Відносно високі темпи українізації спричинилися до звинувачення Наркомосвіти УРСР в насильництві. Так, Ю. Ларін заявив на сторінках журналу "Більшовик", що керівництво закладів освіти зараховує дітей у національні школи вольовим рішенням за національною ознакою, всупереч бажанню їхніх батьків. Призначений 1924 р. на пост наркома освіти республіки, О. Шумський визнав, що приймаючи дітей до початкової школи, треба керуватися побажаннями батьків, а також живою мовою дитини — тією, якою вона володіла до вступу до навчального закладу. "Виносити інше рішення, — підкреслював О. Шумський, — значить ґвалтувати, калічити дитину, її треба навчати грамоті тією мовою, яку вона розуміє. Навчився грамоти — іди в яку завгодно школу".

У проведенні українізації позитивну роль відіграло те, що Нарком освіти УСРР в 20-ті рр. займався не тільки проблемами вищої та середньої освіти, а й охоплював усі сфери культури — науку, мистецтво, видавничу справу тощо. Наркомати освіти діяли у кожній республіці, загальносоюзного ж не існувало. Координувала їхню діяльність Рада національностей ЦВК СРСР, а також Нарада наркомів союзних і автономних республік.

Загалом процесові українізації були притаманні три риси: планомірність, послідовність та високі темпи. На початку 1927 р. на навчання українською мовою перейшли 79,4 % шкіл соціального виховання й 80 % шкіл ліквідації неписьменності. Найбільших темпів українізація досягла в сільській місцевості. Так, на Харківщині діяло 85 % українських шкіл (водночас у самому Харкові їх було тільки 35,5 %, а російських — 42,4 %).

Важко було українським дітям, робота батьків яких була пов'язана з постійними службовими відрядженнями і переїздами з місця на місце. Це діти залізничників, будівельників, військовослужбовців. Тому поряд з українізацією загальноосвітніх закладів організовувати курси з українізації батьків, насамперед, названих спеціалістів: наприклад, було створено школи червоних старшин у Харкові й Києві.

Крім цього, активно проводилась українізація загальноосвітніх шкіл тих регіонів Російської Федерації, де жило українське населення. Так, І Крайовий з'їзд працівників українських шкіл Північного Кавказу в травні 1926 р. затвердив низку директив шодо українізації цього регіону. У1925—1926 рр. на Кубані було відкрито 200 українських шкіл з кількістю учнів до 24 тис. Проте подібні тенденції не вкорінилися, насамперед через байдуже ставлення до них з боку місцевих органів влади, які виносили питання українізації без належного пояснення на обговорення серед селян і козаків.

Отже, керівництво Наркомосвіти, передусім О. Шумський, "до поняття українізації вкладало вивчення української мови та культури, а не перетворення кожного в українську національність".

Проте непослідовність і половинчастість партійних рішень з питань українізації не могли не позначитися на навчально-виховній роботі загальноосвітніх шкіл. Ідеологічна боротьба між українізацією й совєтизацією йшла безперервно до кінця 20-х рр. Якщо українізація починала набирати темпів, з боку радянського та партійного керівництва надходили звинувачення Наркомосвіти в "форсуванні українізації" и навіть у "буржуазному націоналізмі". А це, в свою чергу, призводило до "чисток" загальноосвітніх закладів і чергової зміни наркома освіти. Проте поступове "полівіння" керівництва Наркомосвіти (від колишніх боротьбистів Гринька та Шумського до націонал-комуніста Скрипника) не врятувало українізацію. Звільнення Скрипника з посади наркома освіти і його трагічна смерть у 1933 р. стали останніми акордами в боротьбі між українізацією та совєтизацією загальноосвітніх установ.

Таким чином, відповідь на питання: чого було більше у навчально-виховній роботі загальноосвітніх шкіл — інтернаціонального (радянського) чи