З початку 1939 р. німецький уряд почав виявляти зацікавленість в ослабленні напруженості у стосунках з СРСР. Генштаб вермахту 28 січня 1939 р. оцінював радянські збройні сили воєнного часу в чисельному відношенні як гігантський воєнний інструмент.

Другий момент, який вселяв Берліну надії на досягнення домовленості з СРСР, полягав у тому, що, на думку німців, "вони нам не довіряють, але вони також не дуже довіряють демократичним державам". Резон у таких міркуваннях був. Ріббентропові було доручено "інспірувати новий рапалльський план", "проводити з Москвою політику рівноваги та економічного співробітництва", або, як писав статс-секретар МЗС Німеччини Б. Вайцзеккер, "почати залицятися до росіян". Присутність у Європі двох незалежних сил — СРСР і Німеччини, які до того ж стали визначальними, оцінювалася на Заході як "дуже несприятливий фактор". Тримання Німеччини в репараційних шорах і ослаблення Союзу PCP зумовлювали активну підтримку Польщі.

Починаючи з польсько-радянської війни, де ставка робилася на національно-консервативний рух, ця політика стала традиційною.

У секретному меморандумі МЗС Німеччини від 27 липня 1939 р. констатувалося: "Молотов у одній із промов назвав Антикомін-тернівський пакт маскуванням союзу, спрямованого проти західних демократій. Він також інформований про данцігську проблему і по'язане з нею польське питання". Радянські дипломати в Берліні вважали, що Данціг "так чи інакше буде повернуто Німецькій державі і питання про кордон повинне бути якимось чином вирішене — на користь Німецької держави".

З серпня Ріббентроп у терміновій телеграмі послу в Москву повідомив про свою розмову з радянським послом, де сказав, Що в разі "провокації з боку Польщі ми врегулюємо питання з Польщею протягом тижня. На цей випадок, — вказував міністр, — я зробив тонкий натяк на можливість укладення з Росією угоди про долю Польщі". Ці дипломатичні ігри велися після того, як Гітлер перед своїм генералітетом обіцяв: "Ударити подібно до блискавки з усією силою моєї механізованої армії, про яку Польща нічого не знає". Коли Буркгардт зауважив, що це означало б світову війну, фюрер у шаленстві заявив: "Нехай буде так. Якщо я маю вести війну, то вважаю за доцільне вести її сьогодні, а не завтра". Далі Гітлер сказав, що все, що він робить, спрямоване проти Росії.

"Якщо Захід такий нерозумний і сліпий, що не може цього побачити, я буду докладати зусиль, щоб досягти домовленості з Росією. Тоді я завдам удару по Заходу і після його поразки поверну об'єднані сили проти Радянського Союзу. Мені потрібна Україна".

Гітлер і Сталін були високої думки один про одного. "Молодець*', — говорив радянський вождь про Гітлера. "Я знаю, як любить німецький народ свого фюрера", — проголосив він у тості 24 серпня. "Сталіна треба безумовно поважати. Він по-своєму геніальний хлопець", — захоплювався Гітлер, порівнюючи його з Чингісханом, Чи не тому він після підписання договору 23 серпня вигукнув: "Світ у мене в кишені"

Договір про ненапад був підписаний. Як згадує М. Хрущов, це сталося в той час 23 серпня, коли він з Ворошиловим полював на качок. Коли вони повернулися з полювання, Сталін уже підписав договір, а Ріббентроп відлетів із Москви. "Це був шаховий хід. Я вважаю, що це було правильно, хоч і дуже боляче...", — писав Хрущов.

Секретні протоколи, підписані СРСР і Німеччиною у 1939— 1941 рр., не обговорювалися ні на Верховній Раді, ні в уряді. Отже, вони були вилучені з процедури ратифікації і вводились у дію за спиною радянського народу. Зафіксовані в цих документах претензії "територіально-політичного перевлаштування" в Європі були несумісними з нормами міжнародного права про повагу суверенітету незалежних держав. З погляду внутрішнього законодавства й міжнародного права ці протоколи не були дієздатними. На цих документах лежав відбиток тих відступів від принципів моралі, які були притаманні сталінщині.

У серпні 1939 р. вже всі західноукраїнські землі опинились в епіцентрі європейської політики, насамперед зовнішньої політики СРСР та Німеччини. Німецько-радянський договір про ненапад від 23 серпня 1939 р. (пакт Ріббентропа-Молотова), а також таємний протокол про розподіл Європи і сфер впливу в ній, пришвидшили початок найжорстокішої в історії людства війни. Цим договором Радянському Союзові передавали майже всі західноукраїнські землі. Гарантувавши ненапад на Німеччину СРСР, Гітлер 1 вересня 1939 р. напав на Польщу і почав Другу світову війну.

Цікавий і такий факт: головнокомандувач сухопутними військами вермахту генерал Браухич вважав, що коли Польщі допоможуть у разі війни Англія і Франція, то Німеччина все одно її розгромить. Однак, якщо "проти Німеччини виступить і Радянський Союз, то вермахт напевно зазнає поразки". Такі самі міркування висловив 1 червня 1939 р. французький посол у Берліні Кулондр: "Якщо Гітлер усвідомить, і доведеться мати справу з СРСР, він відступить від Польщі".

Німці хотіли першими зайняти Львів і взяти трофеї. Після переговорів з радянською стороною вони погодилися на те, щоб у місто вступили радянські війська, і почали відводити свої частини з територій, не передбачених договором. "Ми буцімто віддали Польщу на розтерзання гітлерівській Німеччині і самі взяли в цьому участь", — згадував М. Хрущов. Підписання пакту Ріббентропа-Молотова викликало "настороженість, в усіх колах відчувалась нотка страху через існування змови СРСР і Німеччини", — так реагували на розвиток подій у Прибалтійських державах.

12 вересня на нараді у Гітлера Ріббентроп і начальник штабу вермахту Кейтель запропонували поділити Польщу на окремі регіональні утворення і створити під протекторатом Берліна Західноукраїнську державу.

Німеччина примусила Москву 15 вересня погодитися на розгортання війни і вторгнення в Польщу своїх сил, не чекаючи падіння польського уряду. 17 вересня Сталін сам відредагував текст ноти про перехід кордону з Польщею, враховуючи зауваження присутнього при цьому німецького посла Шулленбурга.Через годину ноту зачитали польському послові Вацлаву Гжибовському.

Найтрагічніше те, що коли 22 вересня генерали Лянгер і Ри-жинський здали Львів, оточений силами ІV-го німецького корпусу, Червоній Армії, і в місто ввійшов 2-й кавалерійський корпус 6-ї радянської армії, "негайно спеціальні групи функціонерів радянської служби безпеки розпочали полювання на членів розпущеної в 1938 році Комінтерном КПП і КПЗУ. Багато з них були арештовані як "агенти польської буржуазії". Поляків по одному і групами систематично протягом 1939—1941 років "депортували вглиб СРСР".

Сталін розправився з тими, хто голосував за возз'єднання українських земель у 1939 р. НКВС ліквідував Кирила Студинського і Петра Франка — депутатів Верховної Ради України, відомих українських вчених, прогресивних інтелігентів. Студинський — старійшина депутатів Народних зборів Західної України — очолював вибрану делегацію Галичини в Київ. Репресії на західноукраїнських землях проводилися з жахливим розмахом протягом 1939—1941 рр. Невинними жертвами сталінських агентів стали жінки й чоловіки, діти й молодь.

Відкриті у 1990—1991 рр. братські могили закатованих — свідчення нечуваної жорстокості більшовицької системи.

До речі, напередодні вступу радянських військ на територію Західної України з літаків було розкидано 150 тис. листівок із зверненням командувача Українським фронтом С. Тимошенка: "Забирайте до своїх рук панську землю... Скидайте владу поміщиків, беріть владу до своїх рук, вирішуйте свою долю! До зброї, наші брати, ми з вами. Хай живе великий вільний український народ!" — закликав текст листівок.

Чи й здогадувалися ті, кому адресувалися ці слова, що їхня доля уже вирішена у високих кабінетах Москви й Берліна, і руки їхні не будуть брати владу, бо для них були приготовлені кайдани? Населення Західної України отримало черговий гіркий урок, на цей раз найтрагічніший.

Новий німецько-радянський договір про кордони, дружбу і співробітництво, підписаний у Москві 28 вересня 1939 р. розмежував кордони між Німеччиною і СРСР вздовж річок Сяну і Західного Бугу. Частина етнічних українських земель (Лемківщина, Посяння, Холмщина та Підляшшя) площею 16 тис. кв. км, на якій жило близько 550 тис. українців, опинилася під німецькою окупацією. Протягом 1939—-1940 рр. сюди, рятуючись від переслідувань більшовиків, втекло близько ЗО тис. українських політичних біженців, діячів кооперації, науки і культури. Вони розселялися серед своїх земляків, зокрема багато осіло в Кракові — центрі Генерального губернаторства (так німці назвали частину окупованої Польщі). Краків згодом перетворився в осередок економічного, культурного та громадського життя українців. Тут і в інших місцях виникали українські громадсько-культурні організації, відкривали школи, комітети самодопомоги, кооперативні, молодіжні та спортивні організації. Навесні 1940 р. вони створили координаційний орган під назвою Український Центральний комітет (УЦК), який очолив відомий учений Володимир Кубійович. УЦК захищав соціально-економічні інтереси українців у Генерал-губернаторстві.

Тут опинилося також багато діячів українських політичних партій, проте єдиною політичною силою, яка не саморозпустилася і продовжувала діяти, була ОУН. П в Генерал-губернаторстві очолював Роман