Генерал Омелянович-Павленко вважав, що для успіху цієї операції вистачить сил Осадного корпусу, і не відреагував на прохання М. Тарнавського посилити його армійськими резервами і надати час для конче потрібного перегрупування військ. Отже, наступ на Львів, який розпочався 11 січня, був недостатньо підготовлений. Тільки завдяки ентузіазмові частин Січових стрільців у перший день операції вдалося просунутися вперед.

На жаль, командування Галицької армії не підтримало успішних дій корпусу Тарнавського. Цим і скористалися війська Польщі.

Без сумніву, Польща була набагато сильнішою від ЗУНР, але завзятий опір Української галицької армії не дозволив агресорові виконати подальші загарбницькі плани Орлова. Уряд Падеревського та головнокомандувач польської армії Пілсудський вдавалися до найганебніших заходів, аби тільки витягнути допомогу від США і країн Антанти. Падеревський писав у Париж, що перед військами Галицької армії (він називав її "українською більшовицькою") Польща встояти не зможе. Пілсудський також лякав Захід більшовиками і заявляв, що "русини і більшовики порозумілися, щоб атакувати нас". Лемент керівників буржуазної Польщі підхоплювала західна преса. "Небезпека більшовизму є ніби хмара, яка насувається на Польщу,— писала у новорічному випуску 1919 р. лондонська "Тайме". — Польща це коридор, через який більшовизм може проникнути в самий центр Європи".

У відповідь 21 січня Вища рада погодилася скерувати в Польщу на Східний фронт армію. Вона була створена у Франції для участі в бойових діях проти Німеччини з польських емігрантів країн Заходу. Вісімдесятитисячна, до зубів озброєна і добре вишколена армія була серйозною військовою силою. Командувачем восени 1918 р. призначено командира польської бригади, активного діяча Польського національного комітету в Парижі генерала Йозефа Галлера (1873—1960).

У середині лютого Галицька армія стала значно міцнішою — закінчилася реорганізація, війська набрали бойового досвіду, вдалося поліпшити командні кадри. Незважаючи на те, що внаслідок низької бойової якості наддніпрянські частини відправлено додoмv. чисельність армії зросла до 60 тис. вояків. Усе це дало підставу урядові республіки й командуванню Галицької армії перейти до рішучих дій.

12 лютого у Ходорові під керівництвом Є. Петрушевича знову зібрано нараду за участю військових командирів вищої ланки. Новий начальник штабу полковник В. Курманович доповів про становище на фронтах" а генерал Омелянович-Павленко — про план подальших бойових дій. Пізніше польський воєнний історик і учасник тих подій Сопотницький у книзі спогадів писав: "Загальне становище у другій половині лютого було для українців дуже корисне, бо більшість польських військ була зав'язана у Львові і місцевостях по обидвох сторонах залізничного шляху Львів— Городок" і тільки виключно слабші групи залишились в околицях Хирова і Рави-Руської". Саме так оцінювали становище чимало учасників ходорівської наради на чолі з полковником А. Крав-сом. Вони пропонували завдати головного удару в напрямку на Перемишль з виходом на Сян, а блокований Львів залишити в тилу і не витрачати сили на штурм великого міста з 15-тисячним гарнізоном. Та відстояти цей ефективний план не вдалося.

Президент ЗУНР висловив бажання оволодіти Львовом якомога швидше і пов'язав це з початком роботи Паризької мирної конференції 18 лютого, на яку виїхала урядова делегація. Згідно з планом Омеляновича-Павленка, Третій корпус наносив головний удар на Любінь Великий і перерізав залізничний шлях від Городка до Судової Вишні. Інші корпуси активними діями мали не дати змогу противнику перекидати війська на напрям головного удару. Після повного оточення передбачалось загальним штурмом визволити галицьку столицю.

Наступ розпочався 17 лютого. І одразу ж наштовхнувся на перешкоди. З'ясувалось, що польській розвідці знову вдалося дістати інформацію про план галичан" а головне — про напрям визначального удару. Тому противник зумів підтягнути з Перемишля значні сили.

Таким чином" перша частина оперативного плану так званої Вовчухівської операції, внаслідок якої Львів відрізано від Перемишля, була практично виконана. Правда, на всьому фронті від Львова до Судової Вишні йшли запеклі бої. Але натхненні успіхом стрільці й старшини армії виявляли високий моральний дух, масовий героїзм, що повинно було забезпечити загальну перемогу в битві.

Частково успіху досягли й інші корпуси. Частини М. Тарнав-ського атакували передмістя Львова і з ходу захопили Збоїська. Золочівська бригада отамана Шухевича повела бої за Майорівку і Сихів. Артбатареї з Винників, Дублян, Лисинич безупинно обстрілювали ворожі позиції. Водночас на північному фронті частини Микитки увірвалися в околиці Белза, нарощували зусилля у боях за Раву-Руську. Словом, на всьому більш як 300-кілометро-вому фронті розгорнулися запеклі бої, результат яких передбачити було неможливо. Це вкрай налякало Варшаву і її західних покровителів.

Правлячі кола Англії, Франції, США, власне, не були зацікавлені у повному розгромі ЗУНР, бо хотіли б використати її армію разом з польською проти Росії. Вони вважали ідеальним виходом досягнення угоди між сторонами, що воювали, але в інтересах Польщі. Про це свідчать заяви голови загальної американської місії у Східній Європі Куліджа на Паризькій конференції, який зазначив, що "обидві ці сили можуть бути використані проти більшовиків". Правда, голова французької делегації наполягав на максимальному посиленні Польщі за рахунок східних земель. "Створення великої Польщі, — писав Ллойд Джордж, — було одним із головних намагань французької військової стратегії". З метою втілення своїх планів у життя у Польщу і Східну Галичину наїжджали різні місії. Однією із найчисленніших і найбільш представницьких була місія на чолі з французьким генералом Бертелемі.

На успішні бойові дії галичан Париж зреагував миттєво. Вже на другий день операції, 18 лютого 1918 р., полковник Курманович отримав від Вищої ради телеграму з вимогою припинити вогонь у районі залізниці для того, щоб пропустити до Львова місію Бертелемі. Командування Галицької армії категорично відмовилось припинити операцію у момент її найвищого піднесення. Та уряд ЗУНР і президент Петрушевич продовжували вірити в шляхетність Антанти, яка, між іншим, і тут проявила лицемірство: разом із місією до блокованого Львова поїздом було таємно перевезено 14 тис. гвинтівок із боєприпасами. Зрештою, мабуть, відіграла свою роль прихильність генерала до Польщі: його дружина походила з родини шляхтичів. 20 лютого генерал Бертелемі вже зі Львова надіслав Омеляновичу-Павленкові вимогу: під загрозою суворих санкцій припинити бойові дії і забезпечити проїзд його місії до галицької Ставки.

На переговорах за участю делегацій ЗУНР і Польщі в Ходо-рові, а потім у Львові Вертелем і в ультимативній формі виклав пропозицію щодо демаркаційної лінії. Його план передбачав відхід українських військ на схід за лінію по Вугу, західні кордони — Львівський, Перемишлянський, Бібрський повіти, далі — по річці Стрий. Таким чином, до Польщі відходила значна частина Східної Галичини і, головне, Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн.

Це було "одностороннім диктатом, який комісія на основі порозуміння з поляками рішила накинути українцям", — зазначав учасник переговорів Михайло Лозинський у своїй книзі "Галичина в рр. 1918—1920" (Відень, 1922). За дорученням Є. Петрушевича, делегація республіки рішуче відкинула претензії на галицькі землі і визначила тільки лінію по Сяну — тобто по кордону республіки. Через розбіжність позицій переговори припинилися.

27 лютого Ходорів знову став свідком неабиякої події: до міста прибув Головний отаман, член Директорії Симон Петлюра. На станції, прикрашеній синьо-жовтими прапорами, вишикувано почесний караул, оркестр гримів "Ще не вмерла Україна...".

Насправді Головний отаман робив добру міну при поганій грі. Запрошений до Галичини представниками Антанти, він наполегливо пропонував Є. Петрушевичу і М. Омеляновичу-Павленкові укласти мир з поляками на основі визнання демаркаційної лінії Бертелемі, бо тільки цим, мовляв, можна досягнути визнання і прихильності Заходу.

Проте маневри його не були для галичан великою таємницею. "Петлюра готовий був піти на уступки коштом Східної Галичини, — писав у згаданій книзі М. Лозинський, — щоб за них одержати мир з Польщею і визнання Антанти". Крім того, він мав намір, який збігався з планами верховодів Антанти, — примирити українців з поляками, щоб спрямувати їх проти Червоної Армії. Цього вимагало становище Директорії.

У середині лютого більшовицькі війська розгорнули широкий наступ проти дієвої армії УНР і оволоділи Фастовом. Невдовзі київська група червоних зайняла Білу Церкву, Коростень і продовжувала наступ на Житомир і Умань. У березні червоні прапори замайоріли у Козятині, Бердичеві, Вінниці. До того ж у тилу проти військ Петлюри виступили повстанські загони і армія Григор'єва. Територія УНР зменшувалася з кожним днем.

28 лютого генерал Бертелемі востаннє попередив представників ЗУНР О. Бурачинського, С. Витвицького і М. Лозинського: якщо галичани не приймуть умов миру, то незабаром пошкодують, бо матимуть справу з армією генерала Галлера. Та попри бажання підтримувати добрі стосунки з Антантою делегація ЗУНР не могла прийняти ганебні пропозиції. У той же день до військ надіслано звернення командування Галицької армії, в якому, зокрема, зазначалось: "Запропоновано нам остаточно демаркаційну лінію, яка являється образою наших