І хоча березнева операція Галицької армії не досягла мети, більше того, закінчилася поразкою військ Третього корпусу, спалах активності українців занепокоїв Варшаву і верховодів Антанти. До того ж у ці дні Червона армія зайняла частину Правобережної України і, переслідуючи війська Петлюри, підійшла до берегів Збруча. Антанта побоювалася, що ЗУНР може піти на союз із Східною Україною. І небезпідставно. "Ми переконались, що Антанта — проти ЗУНР, — писав М. Омелянович-Павленко в книзі "Українсько-польська війна. 1918—1919". — Погляди розбилися. Одні стояли за виконання волі Антанти і підпорядкування їй. Другі твердили, що необхідно — з тактичних міркувань — зв'язати наше національне діло з політикою Леніна".

Представники Верховної Ради у Польщі — Бертелемі, Камбон, Нуланс — постійно бомбардували Париж тривожними повідомленнями, лякали, що Львів от-от упаде. Вони активно підтримували наполегливі прохання уряду Польщі перекинути для допомоги армію генерала Галлера. Реакція Заходу була закономірною. 19 березня Вільсон, Клемансо і Ллойд-Джордж надіслали телеграму Омеляновичу-Павленкові й Розвадовському з вимогою припинити бойові дії і розпочати переговори, а через два дні прийняли рішення відправити армію Галлера у Польщу.

Уряд ЗУНР вагався. Військові попереджували, що це новий маневр Антанти на користь Польщі. Але Євген Петрушевич все ще з надією дивився на Захід і незабаром дав згоду на припинення бойових дій.

Після березневої невдачі Галицька армія перейшла до пасивної оборони. На жаль, у цей вирішальний момент і президент Пе-трушевич, і уряд Голубовича майже нічого не робили для зміцнення збройних сил республіки. Генерал Омелянович-Павленко не раз звертав увагу на недостатнє піклування держави про свою армію. Десятки тисяч галичан — військових, військовополонених, цивільних призовного віку — були розкидані по краю, перебували в Австрії, Італії. Коли дорогою до Парижа Дмитро Вітовський заїхав до Відня, то був вражений, скільки галицьких старшин із тризубами на шапках тинялись вулицями, кав'ярнями міста. "Се скандал таке на власні очі бачити! — писав воєнний міністр командиру віденської станції. — На фронті поручники, а навіть четарі та хорунжі проводять сотнями, а тут панове "українські майори і капітани цілими четами воюють по віденським камінням".

Уже перші дні переговорів між представниками ЗУНР М. Ло-зинським, генералом Гембачевим та польською делегацією на чолі з графом А. Скарбеком, які розпочалися 27 березня у Хирові, показали, як дорого обійшлася галичанам березнева поразка. Ворог повірив, що може перемогти Галицьку армію, тим більше, коли відчував за спиною подих 80-тисячної армії Галлера.

Польська сторона висунула вимогу визнати демаркаційну лінію Вертелемі. "Якщо ви тепер не укладете перемир'я, то за місяць ми будемо мати армію Галлера, і тоді викинемо вас із Галичини", — нахабно заявив голова польської делегації Михайлові Лозинському. Галичани ж запропонували спочатку припинити вогонь, а мирні переговори провести в Парижі.

Незважаючи на серйозні втрати, підірваний воєнними невдачами моральний дух, стрілецтво продовжувало боротьбу з ненависним ворогом. На жаль, вимоги командування армії вичистити тили і направити на фронт зайвих військових і придатних для служби (а таких, за свідченням Омеляновича-Павленка, було до 50 тис.) довго залишалися без уваги. Тільки 13 травня видано відповідний наказ, але обставини на фронтах не дозволили його реалізувати. Практично припинилось постачання армії боєприпасами, продовольством, обмундируванням. До того ж становище ускладнила агресія боярської Румунії, армія якої за вказівкою

Антанти просувалася в Карпати на придушення Угорської Радянської республіки і окупувала частину краю.

Після короткого перепочинку польські війська відновили наступ і 23 травня зайняли Броди, Буськ, Ходорів. А наступного дня вибухнуло повстання бойовиків Польської організації військової у Станіславі. Для Галицької армії, затиснутої з трьох боків, залишався один шлях для відступу — на Поділля.

Наприкінці травня ГА відійшла за Дністер, знищила мости і зайняла, по суті, кругову оборону в трикутнику між річками Збруч, Дністер і залізницею Гусятин—Чортків. Президент Петру-шевич, уряд ЗУНР і Начальна команда перебралися до Кам'янця-Подільського.

Катастрофа на фронті, поразка армії змусила уряд ЗУНР налагодити тісніші зв'язки з Директорією. На спільних нарадах розглядалися перспективи збереження державності. Євген Петру шевич продовжував сподіватись на справедливе вирішення галицького питання у Парижі, де вже більше місяця перебували В. Панейко, М. Лозинський і Д. Вітовський. Стало відомо, що з 29 квітня спеціальна комісія генерала Боти займалась проблемами Східної Галичини. 9 травня англійська делегація підготувала проект перемир'я, за яким група експертів повинна була виїхати в район бойових дій.

Прийнято план Петлюри. І це було цілком зрозуміло: адже на основі ухвали між ЗУНР і УНР від 22 січня 1919 р. про соборне возз'єднання України тільки Директорія постійно надавала військову допомогу Галицькій армії у ході національно-визвольної війни. І після переходу за Збруч ГА отримала від Директорії у достатній кількості озброєння, обмундирування, гроші. Правда, замість обіцяних щомісячно 300 млн карбованців у липні отримано лише 120 млн. До того ж їх вартість з часом різко падала: на стрілецьку платню можна було купити лише два буханці хліба.

В армії було кинуто клич: "Через Київ — на Львів!" Так і говорилося у наказі командира УГА: "Вирвати матір українських городів — столицю Київ, а звідти рушити переможно на галицьку отолицю — Львів".

28 липня група полковника Арнольда Вольфа у складі Другого корпусу УГА і корпусу Січових стрільців під командуванням полковника Євгена Коновальця перейшла в наступ. Завдяки значній перевазі над червоними вона незабаром зайняла Проскурів (нині Хмельницький), Деражню, Старокостянтинів і просувалась на Коростень.

6 серпня розпочала наступ на Київ основна 40-тисячна група генерала Кравса у складі двох галицьких корпусів та двох дивізій дієвої армії. Майже без боїв вони зайняли Жмеринку, а 10 серпня — Вінницю, яка стала тимчасовою столицею Директорії. На честь перемоги тут відбувся військовий парад. З балкона готелю Симон Петлюра радісно вітав запорізьку кінноту, галицьких стрільців і артилеристів.

1 листопада 1919 р. делегація на чолі з отаманом Лисняком зустрілася з денікінським генералом Слащовим. Галичани висловили протест проти масового розстрілу полонених стрільців у Гайсині, запропонували обмін полоненими і укладення перемир'я. Слащов дав згоду, але тільки на переговори з УГА. Від залишків дієвої армії Петлюри він вимагав повної капітуляції.

За цих обставин генерал Тарнавський 6 листопада підписав договір, згідно з яким Галицька армія приєднувалася до військ Денікіна і виводилась у глибокий тил на перепочинок. Урядові ЗУНР пропонувалось виїхати до Одеси.

Коли Петлюра довідався про самочинні дії командування УГА, згадують очевидці, то розлютився настільки, що гримав кулаками по столу, вимагаючи негайного розстрілу Тарнавського і Шаманека.

Під тиском Головного отамана Петрушевич призначив новим командувачем армії генерала Осипа Микитку, а М. Тарнавського, А. Шаманека і О. Лисняка віддав під суд трибуналу. У судовій справі, яка зберігається у Центральному державному історичному архіві України у Львові, зазначається, що польовий суд під головуванням Степана Шухевича визнав їх винними в тому, "що без позволення і всупереч наказам правительства заключили ганебну змову з ворожою денікінською армією". Водночас суд визнав і законність їхньої мотивації — зберегти від неминучої загибелі армію, тому лише понизив їх у посадах. Мирона Тарнавського призначено командиром, а Альфреда Шаманека — начальником штабу корпусу.

Кожний листопадовий день 1919 р. наближав Галицьку армію до катастрофи — її наблизили такі події: 10 листопада денікінські війська захопили Жмеринку і таким чином відсікли УГА від свого уряду і дієвої армії Петлюри, б тис. галицьких стрільців опинилися віч-на-віч із 15-тисячним військом генерала Шілінга.

У ніч на 16 листопада Євген Петрушевич з невеликим ескортом покинув військо, переправився через Дністер і через Румунію виїхав до Відня. Слідом за ним до поляків через Гусятин перебрався зі своєю свитою Симон Петлюра.

У цій ситуації генерали Микитка і Ціріц (новий начальник штабу УГА) підписали в Одесі договір із генералом Шілінгом, командувачем де ні кінських військ на півдні України, про перехід УГА на бік Добро вол ьчеської армії. У договорі зазначалось, що УГА зберігатиме свою автономію, її не посилатимуть проти військ УНР. Галичанам обіцяно медичну допомогу для тисяч хворих стрільців.

Спроби денікінського командування використати УГА проти Червоної армії виявилися марними. Наказ генерала Шілінга до 30 листопада зосередити частини в районі Вінниці, Козятина, Бердичева і утворити фронт проти більшовицьких військ залишився невиконаним. Армія не тільки не могла, а й не хотіла воювати на боці Денікіна. Переконавшись у цьому, Шілінг наказав їй відходити в Одесу, де обіцяв надати тримісячний перепочинок.

Крутий поворот подій був сприйнятий галичанами неоднозначно. "Я знаю, що в не одного з вас серце крівавиться, дух бунтується проти теперішніх обставин, — намагався заспокоїти своїх підлеглих Тарнавський, — але наш народ в неволі, жде визволення — та жде його від