При всій реформаторській діяльності гетьману не вдалося вберегти козаків, селян і міщан від примусових робіт і виконання військового обов'язку далеко від домівок. Справжнім лихом для них на початку 30-х рр. стало будівництво укріпленої лінії поміж Дніпром і Сіверським Донцем. За дослідженнями В. Борисенка, у 1781 р. на її зведення вислано ЗО тис, у 1732 р. — 20 тис, у 1733 р. — 10 тис. селян і козаків. Роботи велися в літні місяці, коли в господарстві особливо були потрібні чоловічі руки. За їх відсутності основний тягар по утриманню сім'ї та веденню робіт лягав на жіночі плечі, й господарства занепадали. Становище українського народу погіршувалося ще й внаслідок зовнішньополітичних акцій російського уряду, в яких мусили брати участь збройні сили України. Тільки в 1733 р. скеровано в Польщу 11-тисячний козацький корпус під командою Якова Лизогуба на підтримку сина покійного польського короля Августа II в його боротьбі проти претендента на королівський престол Станіслава Лещинського.

Але загалом за гетьманування Апостола внутрішнє життя України стабілізувалося. Прості люди відчули себе захищенішими від зловживань властей і багатих землевласників, старшина отримала підтвердження на старі маєтності, купці дістали нові можливості, щоб займатися торгівлею, а ремісники — промислами.

Після смерті Апостола в 1734 р. російський уряд під приводом пошуку відповідного кандидата не дозволив обирати нового гетьмана. Для управління Україною було запроваджено "Правління гетьманського уряду". Воно складалося з трьох російських і трьох українських чиновників на чолі з князем Олексієм Шаховським. Він був наділений фактично необмеженою владою, міг на власний розсуд міняти українських представників у правлінні й навіть виступав за повне усунення козацької старшини від влади. Послідовно посилювався вплив російських чиновників у всіх сферах внутрішнього життя України. Правління проводило обережнішу політику, ніж його попередниця — Малоросійська колегія.

Але найбільша небезпека для українства полягала в поширенні сфери впливу "Правління гетьманського уряду" й на Слобожанщину. Тобто перед царизмом відкривалася можливість одночасної зміни місцевих порядків на всій території України, що входила до складу Російської імперії. І новий орган влади зробив перші кроки в цьому напрямі. Створена ним "Канцелярія комісії запровадження слобідських полків" перебрала на себе чимало функцій козацьких полковників. Полкові канцелярії прирівнювалися до російських губернських канцелярій. Судочинство опиралося на російське законодавство. Заборонялося надалі освоювати землю на правах "займанщини", козацтво поділялося на виборних і під-помічників; підпомічників обкладали державними податками, тобто прирівнювали до селян. Антиукраїнські дії "Правління гетьманського уряду" викликали незадоволення місцевих землевласників. За наполяганням слобідської старшини російський уряд у 1748 р. мусив скасувати нововведення. Слобідська Україна відстояла своє право на національний політико-адміністративний устрій. Дві перші спроби російського уряду ліквідувати регіональні особливості внутрішнього устрою України виявилися марними.

Нагадаємо, що під час Північної війни російські війська по-варварськи знищили т. зв. Чартомлицьку або Стару Січ. Запорожці були змушені перейти кордон і зупинитись на турецькій території, заснувавши там у 1711 р. Олешківську Січ. Життя запорожців на Січі було "не з маком". Хоч кримський хан і надав їм широкі права в землеволодінні, промислах, торгівлі та внутрішньому устрої, але вони постійно порушувались і обмежувалися. Ханська адміністрація змушувала козаків воювати на своєму боці, виконувати різні роботи, ремонтувати перекопські укріплення, які вони неодноразово самі брали штурмом і руйнували. Нічого гіршого не можна було вигадати для гордої козацької душі. До того ж татарські мурзи та беї забирали необережних козаків у полон і продавали їх на невільницьких ринках. Запорожцям заборонялося будувати фортеці, мати артилерію, і вони почували себе беззахисними в іноземному оточенні. Але найболючішою була туга за батьківщиною, рідними й близькими, за волею, мовою, національним укладом життя, звичаями й обрядами.

У визначенні своєї долі запорозьке козацтво поділилося на два табори. Один з них на чолі з кошовими отаманами різних часів Іваном Малашевичем та Іваном Гусаком виступав за те, щоб випрохати в цариці прощення й повернутися до обжитих місць. Інший, очолюваний Костем Гордієнком, виступав за продовження війни з Росією до повного визволення України. Між ними точилася то відверта, то прихована боротьба за визначення зовнішньополітичного курсу Війська Запорозького. Кіш Запорозький неодноразово звертався до царського уряду з проханням дозволити йому повернутися на Середнє Подніпров'я. Але на всі ці звернення уряд відповідав відмовою, не бажаючи загострювати взаємини з Туреччиною і Кримським ханством. Запорожці поодинці й гуртом почали самовільно повертатися до своїх домівок на Гетьманщині й Запорожжі. Власті дозволяли переселенцям оселятися поблизу російського кордону, щоб здійснювати над ними прискіпливий контроль.

Відновлення гетьманства подало надію козакам Олешківської Січі повернутися додому. Вони зав'язали листування з гетьманом і, не чекаючи офіційного дозволу, в травні 1728 р. висадились у гирлі Чортомлика. Звідси вони знову звернулися до російського уряду з клопотанням прийняти їх під "високу руку" й подати військову допомогу в можливому військовому конфлікті з Кримським ханством. У відповідь уряд наказав фельдмаршалові Михайлові Гол і ци ну "запорожців багато людством і з рушницями" не приймати, а силою відбивати від кордонів з Росією. Запорожці мусили відійти вниз Дніпром на р. Кам'янку й заснувати Кам'янську Січ дуже близько від російсько-турецького кордону. Тут у 1733 р. закінчилося життя непримиренного ворога російського абсолютизму і незламного борця за незалежність України Гордієнка.

Кіш Запорозький не припиняв домагатися дозволу на повернення в козацький край. Позитивному вирішенню запорозької проблеми сприяли події в Польщі. Після смерті польського короля Августа II в 1733 р. російський уряд всіма засобами, у тому числі й військовою силою, зводив на вільний престол свого ставленика Августа III. За таких умов незадоволені поляки звернулися до Кримського хана з проханням відрядити їм на допомогу в боротьбі проти царських військ олешківських козаків. Щоб не допустити можливої участі запорожців у польських подіях на боці антиросійських сил, уряд Росії дав дозвіл на їхнє повернення. Але для цього козаки мали письмово визнати свій "злочин" перед Росією і присягнути назавжди бути її вірними підданими. У1734 р. майже ЗО тис. козаків Олешківської Січі та членів їхніх сімей повернулися на Середнє Подніпров'я й заснували на р. Підпільній Нову Січ (1734—1775). Але вона мало чим нагадувала Січ часів Івана Сірка чи Костя Гордієнка. Зникли безоглядність задумів і дій, романтика і лицарство, почали запроваджуватися напіввійськова дисципліна й всілякі обмеження. Над головами козаків дамокловим мечем висіла загроза повторення трагедії 1709 р., і вони мусили коритися новим порядкам.

Навколо Січі розташовувалися землі Запорожжя. Вони простягалися від р. Синюхи на Правобережжі до р. Кальміуса на Лівобережжі та р. Самари на півночі й майже до гирла Дніпра на півдні. Вся територія спочатку поділялася на п'ять, пізніше — на вісім паланок: Бугогардівську, Протовчанську, Орельську, Кодацьку, Інгульську, Прогноїнську, Самарську й Кальміуську. Адміністративним центром і найважливішим оборонним пунктом па ланки була укріплена слобода. У ній стояв гарнізон, розташовувалися полковник і старшина. На Січі господарськими й одночасно військовими одиницями були 38 куренів: Батуринський, рюховецький, Васюринський, Величківський, Верхньостеблів-ський, Джереліївський, Дерев'янківський, Донський, Дядьківський, Іванівський, Іркліївський, Калниболоцький, Канівський, Кисляківський, Конелівський, Куренівський, Корсунський, Кри-лівський, Кущівський, Лезушківський, Ведмедівський, Мінський, Мишастівський, Нижньостеблівський, Незамайківський, Пашківський, Переяславський, Пластунівський, Платнірівський, Полтавський, Поповичівський, Рогівський, Сергіївський, Тимо-шівський, Титарівський, Уманський, Шкуринський і Щербинів-ський. Вищим виконавчим органом залишався кіш, колективний оргаи у складі кошового отамана, писаря, судді, осавула й довбиша. Роль загальнокозацької ради занепала. Натомість підвищилася роль старшини. Збираючись на малі ради, вона часто самостійно вирішувала поточні справи Запорожжя.

Зі зміцненням позицій в Україні перед Росією відкривалися широкі перспективи для виходу до Азовського і Чорного морів. Головну роль у цих планах російський уряд відводив економічним і людським ресурсам України, яка також була життєво зацікавлена у вирішенні південної проблеми. Україна на своїх плечах винесла основний тягар російсько-турецької війни 1734—1739 рр. У жовтні 1735 р. майже 20 тис. лівобережних, слобідських і запорозьких козаків та 19 тис. російських солдатів завдали чимало поразок ногайським татарам. Навесні наступного року приблизно така ж кількість козаків та 38 тис. російських солдатів оволоділи Перекопом, Козловом (Євпаторія), Бахчисараєм, Ак-Мечеттю (Сімферополь), а також фортецею Кінбурн на Чорному морі. У військових і допоміжних діях 1737 р. брало участь вже 65 тис. козаків. У наступні роки вони успішно діяли в складі російської армії на території Північної Буковини та Молдавії.

Але сепаратний вихід Австрії з війни змусив Росію в 1739 р. підписати з Туреччиною Белградський мирний договір. За його умовами, Росія закріпила за собою