ними були два Виговські — Костянтин і Федір, Юрій Немирич, Верещака, Носач та ін.).
Але саме тоді в Україні розпочалося велике протигетьманське повстання. Запорожці висунули нового претендента на булаву — Юрія Хмельницького. До повстанців приєдналися полковники І. Богун, Т. Цицюра, В. Золотаренко, Я. Сомко. Т. Цицюра захопив Переяслав, знищивши при цьому гетьманську піхоту, яка захищала місто, і запросив до себе Трубецького. Того не треба будо просити двічі — 27 вересня московське військо вже крокувало вулицями Переяслава. Повстання супроводжувалося цілковитим знищенням гетьманських регулярних частин, які складалися переважно з українців. Вважають, що повстанці вбили тоді 3 тис. найманців.
Але реальні втрати були далеко більшими. Лише регулярний полк Груші втратив повністю 12 хоругв (кожна хоругва налічувала від 100 до 200 вояків). Воєвода Шереметьєв знищував непокірні міста: було спалено Гоголів, Вороньків, Трипілля, Стайки, Макарів, Горностай-поле, загинуло багато мирних мешканців"
Погано йшли справи і в Білорусі. Залишені тут полковники не змогли вчинити ефективного спротиву: московські війська князя Лобанова-Ростоцького захопили в полон "полковника могилівського, гомельського та чауського" Івана Нечая та полковника бихівського Самуїла Виговського. У полоні опинилося також багато родичів гетьмана — Василь, Данило, Ілля, Юрій. 12 грудня всі вони, за винятком Данила, були заслані "на великую реку Лену, в Якутский острог", куди прибули 24 травня 1660 р. Брат гетьмана Данило Виговський був закатований десь під Калугою — його навіть не довезли до Москви. Йому повідрізували пучки, вертіли свердлами у вухах, очі залили сріблом.
Війна 1658—1659 рр. мала для України катастрофічні наслідки: сотні зруйнованих міст і сіл, десятки тисяч загиблих і найголовніше — знищення молодої державності й перетворення її у куцу автономію.
Сьогодні багато сперечаються: були чи не були геополітичні підстави для виникнення Української держави в XVII ст., чи взагалі могла вона існувати в оточенні трьох наймогутніших імперій князівства, яке своєю чергою разом з Польщею і Литвою створило триєдину федеративну державу Річ Посполиту. Тепер же, коли внаслідок національно-визвольної війни козацька держава домоглася незалежності і у переговорах з Москвою здобула визнання - за собою статусу фактично незалежної держави, Гадяцький трактат був кроком назад, бо не лише перекреслював основні соціально-економічні завоювання народних мас, а й зовсім відхиляв державний суверенітет козацької України. Поділяємо думку І. Крип'якевича, що польська сторона не погодилася на державну рівноправність України, дала тільки автономію для Наддніпрянщини, усувала все те, що нагадувало б українську державність, а сам трактат був новим виправленим виданням Зборівської угоди 1649 р.
Щоб трактат, підписаний в Гадячі, набрав юридичної сили, треба було, щоб його затвердили польський сейм, сенат і заприсягли король та інші державні представники.
Противники трактату доводили: "Україна, давна провінція Річи Посполитої, умовляється з нею немов чужа країна... Бачимо, що Руське Князівство буде зовсім незалежною державою, тільки слава, що злучене з Річчю Посполитою... Чи можемо сподіватися, щоб український гетьман був вірним королеви і Річи Посполитій, коли він матиме трохи не царську власть та кілька десятків тисяч війська?"
Звичайно, прихильники відповідали: "Нам треба згоди. В нас три вороги. Не треба вважати, що вони бажають самостійності, хочуть власного уряду. Та спілка буде така, яку вже маємо з Литвою. Нехай нарід народом не верховодить: через те й буде ціла наша держава, бо перевага доводить до ворохобні. Часто під видом свободи гнетуть других і через те повстає колотнеча. Коли ми поєднаємося, то наша сила буде неподолима...".
У Варшаві, куди прибуло козацьке посольство на чолі з Ю. Не-миричем, після місячних дебатів Гадяцький договір був ратифікований сеймом, що вселяло надію, що Гадяцька унія нарешті започаткує новий період у міжнаціональних стосунках на Сході Європи. Скільки було в ті дні мрій і політичних проектів, яким не судилося збутися!
Обидві палати, сейм і сенат, затвердили Гадяцький договір. Після цього відбулося "заприсяження". Спочатку присягав король Ян Казимир, потім примас Польщі, відтак віденський єпископ, три великі гетьмани (2 коронні й 1 литовський), 2 великі канцлери (коронний і литовський), 2 підканцлери і маршалок посольської палати, наприкінці козаки (між ними були два Виговські — Костянтин і Федір, Юрій Немирич, Верещака, Носач та ін.).
Але саме тоді в Україні розпочалося велике протигетьманське повстання. Запорожці висунули нового претендента на булаву — Юрія Хмельницького. До повстанців приєдналися полковники І. Богун, Т. Цицюра, В. Золотаренко, Я. Сомко. Т. Цицюра захопив Переяслав, знищивши при цьому гетьманську піхоту, яка захищала місто, і запросив до себе Трубецького. Того не треба будо просити двічі — 27 вересня московське військо вже крокувало вулицями Переяслава. Повстання супроводжувалося цілковитим знищенням гетьманських регулярних частин, які складалися переважно з українців. Вважають, що повстанці вбили тоді 3 тис. найманців.
Але реальні втрати були далеко більшими. Лише регулярний полк Груші втратив повністю 12 хоругв (кожна хоругва налічувала від 100 до 200 вояків). Воєвода Шереметьев знищував непокірні міста: було спалено Гоголів, Вороньків, Трипілля, Стайки, Макарів, Горностай-поле, загинуло багато мирних мешканців.
Погано йшли справи і в Білорусі. Залишені тут полковники не змогли вчинити ефективного спротиву: московські війська князя Лобанова -Ростоцького захопили в полон "полковника могил І. Виговського, гомельського та чауського" Івана Нечая та полковника бихівського Самуїла Виговського. У полоні опинилося також багато родичів гетьмана — Василь, Данило, Ілля, Юрій. 12 грудня всі вони, за винятком Данила, були заслані "на великую реку Лену, в Якутский острог", куди прибули 24 травня 1660 р. Брат гетьмана Данило Виговський був закатований десь під Калугою — його навіть не довезли до Москви. Йому повідрізували пучки, вертіли свердлами у вухах, очі залили сріблом.
Війна 1658—1659 рр. мала для України катастрофічні наслідки: сотні зруйнованих міст і сіл, десятки тисяч загиблих і найголовніше — знищення молодої державності й перетворення її У куцу автономію.
Сьогодні багато сперечаються: були чи не були геополітичні підстави для виникнення Української держави в XVII ст., чи взагалі могла вона існувати в оточенні трьох наймогутніших імперій тогочасного світу? Безперечно, Україна з її величезним потенціалом мала всі шанси для досягнення незалежності. Єдина причина, яка заважала цьому, — внутрішній розбрат, неспроможність об'єднати всі національні сили у моноліт.
Література
1. Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1995. — Т. 7. — 628 с; Нью-Йорк, 1957. — Т. 8.; Ч. 1. — 336 с; Т. 9. — Кн. 2. — 609 с.
2. Гуржій О. Українська держава в другій половині XVII— XVIII ст.: кордони, населення, право. — К., 1996. Гетьмани України. — К., 1991.
3. Дашкевич Я. Павло Тетеря — незрозумілий гетьман (1662— 1665) // Неопалима Купина. — 1995. — № 1, 2.
4. Дашкевич Я. П. Тетеря // Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. — К., 1995. — Вид. 2.
5. Крип'якевич І. Бібліографія. Нові праці з історії Гетьманщини XVII ст. // Записки НТШ. — Т. 144, 145.
6. Крип'якевич J. Історія Української держави XVІ—XVIII ст. (Літографічні лекції, читані у Львівському університеті). — Л., 1922.
7. Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик. — К., 1991.
8. Мазепа. — К., 1993.
9. Мазепа /. і Москва. — К., 1994.
10. Млиновецький Р. Боротьба Росії і Польщі за Україну // Нариси політичної історії. — Канада, 1953.
11. Модзалевський В. Перший військовий підскарбій (1663—1669). Роман Ракушка-Романовський // Записки історично-філологічного відділу Української Академії наук. — К., 1919. — Кн. 1.
12. Оглоблин Н. Воеводские "вестовые отписки" XVII в. как материал для истории Малороссии // Киевская старина. — 1885. — Т. 12.
13. Пасічник М. Україна в добу Руїни. — Л., 2002.
14. Швидько А. Борьба городов Украины за осуществление решений Переяславской Рады. — Днепропетровск, 1983.
15. Яворницький Д. Історія Запорозьких козаків. — К., 1990. — Т. 2.
16. Яковлів А. "Статті Б. Хмельницького" в редакції 1659 р. // Ювілейний збірник ВУАН на пошану акад. М. Грушевського. — К., 1929.