уряди Москви й Варшави почали посилено втручатися у внутрішні справи козацької України, щоб звести нанівець повноваження та самостійність її державних органів. Якщо повстання 1664—1665 рр. ліквідувало залежність Правобережного гетьманства від Речі Посполитої, то на Лівобережжі до 1668 р. йшов процес звуження прав українських органів влади й паралельного формування московських. Для цього 1662 р. царський уряд створив Малоросійський приказ, який від його імені давав дозвіл на проведення виборів гетьмана, міг забороняти призначення на посади генеральних старшин і полковників, не дозволяв самостійних стосунків з іншими державами, а також перебрав на себе вищу судову владу, контролював дії духівництва. Його представники постійно перебували в столиці гетьманства, брали участь у роботі генеральної ради.
Суттєво змінилася роль воєвод, бо з кінця 50-х рр. розпочалося впровадження воєводської системи правління. Вони з'явилися разом із залогами в найбільших містах (виникла навіть посада головного воєводи) й зосередили в своїх руках збирання податків, а також поліційні функції. Хоча в 1669 р. російський уряд змушений був піти на обмеження їхніх повноважень, вони й далі втручалися в діяльність українських органів влади.
У політичному житті Запорожжя також відбулися певні зміни. Його столиця — Січ — у 1652 р. перемістилася з Микитиного Рога до дніпровських плавнів поблизу гирла р. Чортомлика і перетворилася в потужну фортецю. Після смерті Б. Хмельницького повністю відновлюється самоврядування. Протягом 60-х — першої половини 70-х рр. вагомішою стала роль старшинської ради й кошового. З'явилася посада кошового гетьмана. 31658 р. Запорожжя виокремлюється в державне утворення, що лише формально підлягало владі гетьмана, а насправді проводило незалежну від нього внутрішню й зовнішню політику. Демократичні засади політичного життя, соціальна рівність, патерналістський характер взаємин у куренях, який створював атмосферу, в якій кожен міг відчути себе рівноправним членом єдиного "братства" запорожців, вабили тисячі осіб, часто розорених і позбавлених житла й сім'ї. Тому невипадково Запорожжя виражало й захищало інтереси збіднілих, соціально принижених прошарків населення, а відтак брало найактивнішу участь у соціальній боротьбі, яка гальмувала процес феодалізації соціально-економічних стосунків та сприяла збереженню завоювань національно-визвольної війни. У цьому, як, до речі, і в боротьбі запорожців проти відновлення польсько-шляхетського панування, спроби звести нанівець автономію козацької України, грабіжницьких походів кримських і ногайських татар, походів турецької армії, виявлялося прогресивне значення Запорожжя.
З другого боку, прагнення запорожців відігравати провідну політичну роль у житті держави, запроваджувати в ній суспільні порядки за запорозьким зразком ускладнювали внутрішньополітичну ситуацію, послаблювали центральну владу, вносили розлад у єдність національно-патріотичних сил, загострювали соціальні конфлікти, які часто виливалися в анархо-охлократичні пориви соціальних низів. Політичне честолюбство, короткозорість і сепаратизм запорозької старшини, яка ставила особисті й запорозькі інтереси вище від національних руйнували підвалини держави.
Важливим чинником, який суттєво впливав на розвиток соціально-економічних стосунків у козацькій Україні, був стан її залюдненості. З цього погляду Правобережне гетьманство спіткала демографічна катастрофа. Воєнні дії, винищення поляками мешканців міст і сіл у 1649, 1651, 1653,1654 рр.; поляками й татарами — у 1664—1655 і 1664—1665 рр.; турками й татарами у 1674 р.; голод, епідемії, стихійні лиха, постої військ, захоплення ясиру, переселення в інші регіони України та за її межі призвели до жахливого спустошення — було втрачено до 90 % населення. Не без підстав Я. Собеський назвав землі гетьманства "страхітливою пустелею". Зауважимо, що в небагатьох поселеннях, які вціліли, разом із українцями жили євреї, поляки й представники інших національностей.
Відносно меншими виявилися втрати населення Лівобережної України, хоча внаслідок громадянської війни 1658—1663 рр., нападів татар і каральних акцій І. Виговського та Ю. Хмельницького в Полтавському, Переяславському, Прилуцькому й Миргородському полках вони були величезними. З другої половини 60-х рр. вплив руйнівних факторів послабився й окреслилася тенденція до збільшення населення, особливо за рахунок переселенців із Правобережжя. У 70-х рр. міграційний потік став масовим, що зумовило залюднення багатьох районів. "Вся цьогобічна Україна, — писав С. Величко, — що була перед тим малолюдна, відтоді наповнилася тогобічними українськими людьми і змножилася". Щодо Запорожжя, то є підстави твердити про збільшення чисельності його жителів.
Література
1. Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1995. — Т. 7. — 628 с; Нью-Йорк, 1957. — Т. 8.; Ч. 1. — 336 с; Т. 9. — Кн. 2. — 609 с.
2. Гуржій О. Українська держава в другій половині XVII— XVIII ст.: кордони, населення, право. — К., 1996. Гетьмани України. — К., 1991.
3. Дашкевич Я. Павло Тетеря — незрозумілий гетьман (1662— 1665) // Неопалима Купина. — 1995. — № 1, 2.
4. Дашкевич Я. П. Тетеря // Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. — К., 1995. — Вид. 2.
5. Крип'якевич І. Бібліографія. Нові праці з історії Гетьманщини XVII ст. // Записки НТШ. — Т. 144, 145.
6. Крип'якевич J. Історія Української держави XVІ—XVIII ст. (Літографічні лекції, читані у Львівському університеті). — Л., 1922.
7. Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик. — К., 1991.
8. Мазепа. — К., 1993.
9. Мазепа /. і Москва. — К., 1994.
10. Млиновецький Р. Боротьба Росії і Польщі за Україну // Нариси політичної історії. — Канада, 1953.
11. Модзалевський В. Перший військовий підскарбій (1663—1669). Роман Ракушка-Романовський // Записки історично-філологічного відділу Української Академії наук. — К., 1919. — Кн. 1.
12. Оглоблин Н. Воеводские "вестовые отписки" XVII в. как материал для истории Малороссии // Киевская старина. — 1885. — Т. 12.
13. Пасічник М. Україна в добу Руїни. — Л., 2002.
14. Швидько А. Борьба городов Украины за осуществление решений Переяславской Рады. — Днепропетровск, 1983.
15. Яворницький Д. Історія Запорозьких козаків. — К., 1990. — Т. 2.
16. Яковлів А. "Статті Б. Хмельницького" в редакції 1659 р. // Ювілейний збірник ВУАН на пошану акад. М. Грушевського. — К., 1929.