Таким чином, у середині X ст. на Русі не виникло історично альтернативної ситуації, розв'язання якої створювало б умови для переорієнтації країни з грецького на західний варіант сповідання християнства. Альтернативою першому в умовах, що сформувались на Русі, було дружинне язичництво, яке внаслідок соціально-політичного розвитку суспільства і руйнування первіснообщинних стосунків видозмінювалось і переростало в ранньокласову релігію. Ця релігія набула форми поклоніння пантеонові богів на чолі з Перуном, а у 30-х рр. X ст. його культ переростав у наступну фазу релігійних уявлень — монотеїзм.

Визнаючи важливість релігійного моменту в суспільному житті Русі, слід звернути увагу на те, що прихід до влади у Києві Святослава був наслідком насамперед не релігійного конфлікту, а політичної конфронтації двох таборів давньоруської знаті. Під час її перебігу труднощі прихильників Ольги в релігійно-політичному питанні були використані їхніми суперниками для підготовки і здійснення державного перевороту.

У 964 р. Святослав вступив у свої великокнязівські права. Час його правління (964—972 рр.) пройшов у безперервних війнах. Протягом 965—967 рр. він розгромив Хазарський каганат, Волзьку Булгарію, переміг ясів, косогів, приєднав до Київської Русі вятичів. Активність Святослава турбувала Константинополь, і візантійська дипломатія докладала максимум зусиль, аби зіткнути Русь з одним із її сильних сусідів, зокрема Болгарією. У 968 р. руські дружини на чолі зі Святославом з'явилися на Дунаї. В битві під Доростолом болгари зазнали поразки, Святослав здобув подунайські міста і зробив Переяславець своєю резиденцією. Маючи намір перенести сюди й столицю Русі, він мотивував це тим, що в Переяславець стікалося добро з різних країн: із Візантії — золото, шовкові тканини, вина, фрукти, з Чехії та Угорщини — срібло, коні, з Русі — коштовні хутра, мед, раби. Однак у 969 р., довідавшись про облогу Києва печенігами, Святослав повернувся на Русь. Він посадовив на київському столі старшого сина Ярополка, у Древлянській землі — Олега, в Новгороді — Володимира. Таким чином було покладено початок державній реформі, внаслідок якої Київська Русь незабаром стане володінням однієї князівської династії.

Другий похід Святослава на Балкани закінчився невдачею. За мирною угодою між Святославом та імператором Іоанном Цимісхієм Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму і на Дунаї. Візантія зобов'язувалась безперешкодно пропустити руських додому, забезпечивши їх при цьому харчами, а також ставитися до них, як до друзів. 972 р. повертаючись у Київ, Святослав загинув у битві з печенігами в районі Дніпровських порогів.

Кочові печенізькі орди становили дедалі більшу небезпеку, і боротьба проти них ставала для Русі життєвою необхідністю. Очолив її Володимир Святославич (980—1015 рр.), уся діяльність якого була спрямована на зміцнення внутрішнього та зовнішнього становища країни. Протягом 981—993 рр. він ходив походами на ятвягів, в'ятичів, хорватів, після чого завершився тривалий процес формування державної території Київської Русі. В кожному князівстві Володимир посадовив своїх синів або посадників. Отже, з автономністю давньоруських земель було покінчено. Крім того, загроза з боку печенігів примусила його звести цілу мережу фортець уздовж Остра, Трубежу, Сули, Стугни.

У системі заходів, спрямованих на зміцнення Київської Русі, важливе місце посідали релігійні реформи. Спершу Володимир намагався зміцнити авторитет язичницьких богів, для чого спорудив у Києві нове святилище з ідолами Перуна, Сімаргла, Стрибога, Хорса, Дажбога і Мокоша. Однак, збагнувши незабаром, що язичництво віджило своє і більше не відповідає рівневі розвитку Київської Русі, Володимир рішуче порвав з ним. У 988 р. на Русі як офіційну державну релігію було запроваджено християнство в його візантійсько-православному варіанті. Цим актом Русь остаточно визначила своє місце в Європі. Значно розширилися її економічні та культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами. А на самій Русі бурхливо розвивалися писемність, література, мистецтво, архітектура. Нова релігія мала великий об'єднувальний вплив на процес формування давньоруської народності, сприяла зміцненню державної єдності Русі.

Боротьба в правлячій верхівці Русі була значною мірою наслідком кардинальних змін в її становищі, викликаних процесом поступової феодалізації: виникненням системи "кормлінь" і "погостів" на всій території країни, посиленням влади боярства в окремих землях, а також "окняжінням" племен та общин.

Зміни в соціально-економічному становищі різних угруповань знаті призводили до зростання розбіжностей і в зовнішньополітичній орієнтації верхівки. Наприклад, прихильники Святослава прагнули здійснювати активну політику на міжнародній арені, використовуючи не тільки засоби дипломатії, як це робила Ольга, а й вдаючись до воєнних конфліктів з сусідними країнами.

В 60-х — на початку 70-х рр. Русь не тільки досягла значних успіхів на Сході, ліквідувавши свого споконвічного ворога — Хазарію, але й вступила в конфлікт з Візантійською імперією, під час якого прагнула підкорити Балкани. Невдача у війні з греками свідчила, що орієнтація на "дружинний" метод здійснення зовнішньої політики стала атрибутом вчорашнього. До того ж Давня Русь, не здобувши успіхів у війні з Візантією та печенігами, в 60— 70-х рр. X ст. розпалася на ряд незалежних і напівзалежних від Києва князівств, володарі яких незабаром після смерті Святослава розпочали між собою запеклу боротьбу.

Князювання у Києві Володимира Святославича.

Саме в цей час у соціально-економічній та політичній структурі Русі відбулися важливі зміни, що були наслідком еволюції усіх ланок суспільного життя, в тому числі його ідеологічної та релігійної сфер. Серед них слід виділити запровадження християнства як державної релігії і виникнення розвинутої церковної організації, яка поступово стала складовою частиною державного апарату експлуатації народних мас.

Прийняття давньоруською верхівкою християнства як державної релігії було результатом внутрішнього розвитку східнослов'янського суспільства, проте сам факт його запровадження був тісно пов'язаний із взаєминами між Давньоруською державою і Візантією. Як зазначалося вище, запровадження християнства створювало загрозу релігійно-ідеологічній та політичній залежності Русі від греків. Тому перед Володимиром постало складне завдання — звести до мінімуму можливі негативні зовнішньополітичні наслідки християнізації. В перші роки князювання він, пам'ятаючи труднощі своїх попередників у вирішенні цього питання, прагнув зміцнити позиції язичників, але проведені ним релігійні реформи не дали бажаного результату. В зв'язку з цим в середині 80-х рр. київський князь та його оточення розпочали боротьбу за запровадження християнства візантійського зразка. Як і раніше, важливим засобом впливу Русі на політику візантійського уряду щодо східних слов'ян залишалася зацікавленість Константинополя в розвитку торгівлі з Києвом і особливо в допомозі давньоруських військових контингентів, бо в цей час імператорський двір перебував у скрутному становищі внаслідок чвар претендентів на трон і постійних нападів сусідів. Але, як показав хід русько-візантійських стосунків часів Ольги, лише цих засобів тиску на візантійський уряд було недостатньо. Тому, коли імператор Василій II відмовився виконувати попередню домовленість з Володимиром про те, що за скерування великого військового контингенту мав дати дозвіл на шлюб руського князя зі своєю сестрою Анною та санкціонувати християнізацію Русі, східнослов'янська рать здійснила похід у грецькі володіння в Криму. Завоювання русами цього важливого стратегічного пункту змусило імператора задовольнити вимоги Володимира.

Християнізація Русі, шлюб руського князя з представницею грецької династії сприяли зростанню міжнародного престижу Київської Русі. Авторитет київського князя став надзвичайно високим. Адже, згідно з канонами нової релігії, він одержав юридичний статус необмеженого правителя, на відміну від попередніх, язичницьких часів, коли державну владу, за ідеологічними уявленнями дохристиянської Русі, репрезентувала система "князь— дружина".

Важливим свідченням про прагнення київського князя звеличити свою владу стало карбування перших давньоруських монет — златників та срібляників; їх поява, як аргументовано довели дослідники-нумізмати, мала насамперед політичний характер. Монети були зроблені за візантійськими зразками, причому київський володар був зображений на них в усіх імператорських регаліях, з короною на голові. Велике значення мав напис "Володимир на столі" та зображення Христа, що свідчило про намір руського монарха підкреслити рівність князів й імператорів перед Богом, а також надати своїй владі сакрального характеру.

Прийняття східними слов'янами християнства з Візантії і створення ними православної церковної організації на чолі з митрополитом зумовили залежність давньоруської церкви від патріархії. Однак значення цієї залежності для політичного життя Давньоруської держави, безумовно, не слід перебільшувати. Передусім вище духовенство, що формувалося з греків, які прибували з Візантії, внаслідок певних особливостей свого становища в Давньоруській державі та залежності від її князів було зацікавлене у проведенні відносно самостійної від патріархії діяльності. Київський двір з перших днів існування державної християнської організації на Русі здійснив низку заходів, спрямованих на обмеження церковно-політичного впливу Візантії.

Автор "Повісті минулих літ" зазначав, що князь Володимир запросив до Києва з Херсонесу багатьох священиків, які разом з візантійськими ("царицыными" за літописом) ієреями хрестили давньоруське населення. Проте, розповідаючи про підтримку