Крім Візантії, Київська Русь у період правління Володимира Святославича підтримувала стосунки з Німеччиною, Римом, Польщею, Чехією, скандинавськими країнами, що свідчило про зміцнення її міжнародного авторитету, а князювання Володимира визначилося як кульмінаційний момент в історії Київської держави.

Подальший розвиток дипломатичних та церковно-політичних взаємин Русі з Візантією відбувався в період правління князя Ярослава Володимировича (1019—1054 рр.), коли боротьба Русі за піднесення свого міжнародного престижу досягла кульмінації. Навіть побудова київським князем світських і культових споруд у столиці та інших містах країни, розвиток культури східнослов'янського суспільства багато в чому пов'язані з бажанням київського двору підкреслити велич своєї держави, особливо порівняно з Візантією. Цю тенденцію чітко зрозумів німецький історик та географ Адам Бременський, який у другій половині XI ст. писав, що Київ — "суперник константинопольського скіпетра, яскрава окраса грецького світу".

У 40-х рр. XI ст. Ярослав доклав чимало зусиль для розвитку тісних контактів з митрополитом Русі, що пояснювалося конфліктами князя з кліром Десятинної церкви, який у 1015—1019 рр. підтримував його суперників, а також потребою оформити чіткіші стосунки між світською і духовною владами в умовах удосконалення церковної системи в країні.

Розвиток русько-візантійських політичних взаємин у другій чверті XI ст., як відомо, проходив у складних умовах. У 1043 р. між ними навіть виник воєнний конфлікт, що закінчився поразкою давньоруського флоту і дружини. Однак ця невдача не привела до погіршення сприятливих для Києва зв'язків з Константинополем. Адже мирна угода, укладена Руссю з Візантією в 1046 р., не містила однієї з важливих проблем взаємин двох держав — церковної. В зв'язку з цим Ярослав, який встановив тісні стосунки з вищим духовенством Русі, допоміг скликати з'їзд єпископів. На ньому главою руської церкви було обрано Іларіона, руського за походженням, близького до князя. З ім'ям нового митрополита пов'язано створення важливого політичного трактату — "Слова про Закон та Благодать", в якому в яскравій публіцистичній формі проголошувалася політична програма правлячих кіл Русі: незалежність від Візантії щодо прийняття християнства, наступність влади київських князів від ідеального християнського володаря Костянтина Великого, особливий статус Русі у середньовічному світі. Для підняття авторитету князів Володимира та Ярослава автор "Слова..." використовував щодо них титул "каган", протиставляючи його титулові "василевс".

Посилення антивізантійського угруповання в Києві, його політична програма викликали занепокоєння у Константинополі. Патріарх відмовився затверджувати рішення з'їзду руських єпископів, а дипломатична служба Візантії доклала значних зусиль для врегулювання стосунків з двором Ярослава Володимировича. У 1052 р. було підписано новий договір Русі з Візантією, за яким імператор Костянтин Мономах був вимушений погодитися на шлюб своєї дочки і сина Ярослава — Всеволода, а київський князь — відновити статус-кво в церковному устрої Русі. Матримоніальний шлюб представників візантійської та руської династій фактично зрівняв київського князя й імператора, у очах підданих і невипадково під кінець правління Ярослава Володимировича його називали "царем" (цезарем).

Таким чином, протягом IX—XI ст. Київська Русь вела на міжнародній арені тривалу боротьбу за зміцнення свого авторитету. Важливе значення щодо цього мало політико-ідеологічне суперництво з Візантією, монархи якої намагалися поширити свій політичний та релігійний вплив на сусідні країни, в тому числі на східнослов'янську державу. В ході активних контактів з імперією Давня Русь не тільки засвоїла прийоми, що панували в середньовічній міжнародній практиці, а й розвинула їх. Яскравим проявом цього стали ідейно-політичні взаємини Русі з Візантією під час запровадження і утвердження в східнослов'янському суспільстві християнської релігії і створення церковної організації як складової частини системи управління країною. В усіх великих містах розгорнулося будівництво православних храмів, засновувалися монастирі. Найбільший із них — Києво-Печерський — став важливим осередком не лише православ'я, а й культури, освіти.

За Ярослава значно поширилися міжнародні зв'язки Київської Русі. Вона підтримувала контакти з Візантією, Польщею, Угорщиною, Францією, Німеччиною, скандинавськими країнами.

У1054 р. Ярослав Мудрий помер. Київський стіл перейняв його старший син — Ізяслав. Формально він став главою держави, але фактично виконував цю роль разом зі своїми братами Святославом і Всеволодом, які сиділи, відповідно, на чернігівському та переяславському столах. Якийсь час Ярославичі спільно берегли мир і єдність Київської Русі. В 1072 р. тріумвіри зібралися у Виш-городі на раду, результатом якої стала "Правда Ярославичів" — загальноруський кодекс юридичних норм. Згодом поміж братами виникли суперечки — перше свідчення початку політичного дроблення держави. Ці суперечки ґрунтувалися на причинах соціально-економічного характеру. Розвиток феодалізму, чисельне збільшення й економічне зміцнення місцевої земельної знаті неминуче породжували відцентрові тенденції на Русі.

З 1078 по 1093 рр. Ярославичі по черзі займали київський стіл: Святослав у 1073—1076 рр., Ізяслав — у 1076—1078 рр., Всеволод — у 1078—1093 рр. А наприкінці XI — на початку XII ст. на політичну арену виступили онуки Ярослава Мудрого — Свято-полк Ізяславич (1093—1113 рр.) і Володимир Всеволодович Мономах (1113—1125 рр.). Щоб покласти край князівським чварам та організувати спільну боротьбу проти половців, вони в 1097 р. скликали в м. Любеч з'їзд князів, який підтвердив непорушність вотчинних володінь — "кождо держить отчину свою", а також підкреслив необхідність консолідації усіх давньоруських князівств для боротьби проти половців. Заклик любецького з'їзду — "почто губимь Рускую землю...?" — не припинив внутрішніх чвар, але відіграв позитивну роль в організації відсічі кочовим ордам. Перше десятиліття XII ст. позначене блискучими перемогами руських дружин над половцями, слава про які, за літописом, дійшла "ко всимь странамь далнимь, к Грекомь й Угромь й Ляхомь, й Чехомь, дондеже й до Рима пройде". Після поразок від степовиків кінця XI ст. Київська Русь знову зміцнила свої позиції на півдні, відновила Посульську та Пороську оборонні лінії. Половецькі кочовища, які наблизились до кордонів Русі, перебазувалися вглиб Степу.

В часи правління Володимира Мономаха внутрішнє становище Київської Русі значно стабілізувалося. В системі заходів Мономаха, спрямованих на нормалізацію соціальної ситуації, винятково важливе місце посідало його законодавство. На нараді у с. Берестове був розроблений славнозвісний "Устав" або доповнення до юридичного кодексу "Руська Правда", який значно обмежував безконтрольну діяльність адміністрації, що спричинювала зубожіння жителів міст і сіл. Зміцнилися й міжнародні позиції Київської Русі, особливо тісними стали зв'язки з Візантією.

Після смерті Мономаха київський стіл перейшов до його сина Мстислава (1125—1132 рр.). Його правління характеризувалося зміцненням авторитету великого князя, реальне старшинство якого визнавали всі давньоруські князі. Навіть полоцькі князі, завжди налаштовані до Києва опозиційно, змушені були підкоритися. В Новгороді сидів син Мстислава Всеволод.

На міжнародній арені Мстислав продовжував політику батька щодо забезпечення недоторканості державних кордонів і захисту загальноруських інтересів. Великий князь і його воєводи здійснили успішні походи проти неспокійних сусідів Русі — ПОЛОВЦІВ, ЛИТВИ, чуді. З Візантією, де імператором був зять Мстислава Іоанн II Комнін, налагодилися дружні союзницькі стосунки.

За роки князювання Мстислава, не ускладнені міжкнязівськими усобицями, економічний і культурний розвиток Русі відбувався спокійно і по висхідній.

Причини феодальної роздробленості.

Розвиток продуктивних сил — передусім землеробства — дуже важливий фактор для Київської Русі. Поширення феодального землеволодіння супроводжувалося зміцненням економічного становища феодалів. Одночасно розвивалися міста, які перетворювалися на економічні й політичні центри. Збагачуючись за рахунок експлуатації сільського і міського населення, місцева знать — князі й бояри — засновувала нові фортеці, набирала дружини, поступово набувала великого політичного впливу. Колись слухняні васали великого князя київського, князі й бояри, перетворившись на місцевих володарів, почали проводити самостійну політику, яка спрямовувалась іноді навіть проти самого великого князя. Невпинні міжусобні війни з другої половини XI ст., під час яких Київ не раз переходив від однієї феодальної коаліції до іншої, послаблювали державу, її столицю і владу великого князя. На занепад Києва, на зменшення матеріальних ресурсів і політичного авторитету великого князя вплинула також зміна напрямку світових торговельних шляхів. Відтепер (з кінця XI ст.) вони ішли зі Сходу в Центральну Європу безпосередньо через Середземне море. Отже, Київ перестав відігравати роль міжнародного торговельного центру, суперника Константинополя.

Однією з причин феодальної роздробленості в Київській Русі стала перемога принципу вотчини, формально визнаного у 1097 р. на з'їзді князів у Любечі. Щоб припинити чвари, вони визнали право успадковувати землі тому власникові, який володів ними в даний момент. Кожному удільному князівству загрожували різні вороги. Щоб оборонити свої землі, князі запрошували озброєні загони чужинців, а їм, зрозуміло, було однаково, з ким воювати, кого вбивати, що руйнувати.

Близько середини XII ст. великий київський князь фактично втрачає значення глави давньоруської