РЕФЕРАТ

на тему:

Історичне значення національно-визвольних змагань.

План

1. Історичне значення національно-визвольних змагань.

2. Список літератури

Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького мала, як і кожна з революцій, свої особливості:—

вона велася не лише проти Речі Посполитої, як це традиційно протягом щонайменш останніх 150 років зображають і стверджують у вітчизняній і зарубіжній історіографіях, а й так само проти інших ворогів української незалежності — Московії та Криму;—

існували тісний взаємозв'язок і взаємодія національно-визвольної, конфесійної та соціальної боротьби;—

соціальна боротьба переросла в селянську війну 1648—1652 рр., що завершилася утвердженням нової моделі соціально-економічних стосунків;—

війна тривала довго, її розвиток був нерівномірним і суперечливим, він супроводжувався різкими спалахами соціально-політичної боротьби, яка в 1658—1663 рр. набула форми громадянської війни;—

протягом осені 1649—1651 рр. від участі в визвольній війні відійшло населення Західного регіону, яке в жорстоких реаліях боротьби часто ставало заручником і жертвою воєнних дій української, польської, кримської, московської та турецької армій;—

провідну роль у розвитку боротьби відігравало козацтво — стан дрібних землевласників фермерського типу;—

більшість панівного стану суспільства — князі, магнати, пани і шляхта, які зрадили національні інтереси — спільно з поляками, литовцями та білорусами придушувала визвольну боротьбу України за соборність і незалежність;—

слабкий позитивний вплив на розвиток революції мали міський патриціат, інтелігенція, вище та середнє духівництво;—

домінували збройні форми боротьби, яка від часу до часу набувала жорстокого характеру й супроводжувалася проявами етнічних чисток;—

украй негативну роль відігравав геополітичний фактор, бо уряди сусідніх держав усіляко протидіяли виборенню Україною незалежності й прагнули загарбати українські землі.

Як оцінити національно-визвольну війну під проводом Б. Хмельницького? Відомо: кожна боротьба — це надзвичайно складний соціально-політичний феномен, який визріває та реалізується в критичні періоди "загнаного" в глухий кут суспільства, через вузол непримиренних суперечностей уже неспроможного втілювати в життя потенцію прогресу шляхом соціальної еволюції, сутність якої полягає у здійсненні докорінних змін у суспільному ладі, що розчищають йому дорогу. Всі вони відбуваються насильницьки (навіть коли не ллється кров), із руйнуванням підвалин не лише суспільного, а й часто-густо морально-побутового та духовного життя. Мав рацію англійський історик Томас Карлейль, коли писав: "... революція ж — це явище, якого не можна опанувати, яке не можна закрити під замок. Де воно міститься? Що воно таке? Це безумство, яке живе в серцях людей. Воно і в цій, і в іншій людині; як лють чи як жах воно в усіх людях". Важко не погодитися і з міркуванням П. Сорокіна, який називав революцію "великою трагедією". І все ж окремим суспільствам і націям доводилося (й не раз) проходити через горнило революційних потрясінь.

Національно-визвольна війна завершилася для української нації поразкою: не вдалося ні створити державу в етнічних межах України, ні відстояти незалежність козацької України, хоча за досягнення політичної самостійності вона заплатила неймовірно високу ціну. Втрати від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселень до Московії та Молдавії становили близько 65—70 % всього населення України, яке на 1648 р.сягало 4—5 млн осіб. Страхітливих руйнувань зазнали міста й села; надзвичайно великої шкоди було завдано розвитку ремесел, промислів і торгівлі. Усе це — негатив революції.

Позитивне її значення як найбільшої битви в історії української нації за незалежність ми вбачаємо в тому, що вона:—

привела до створення (вперше після загибелі в 40-х рр. XIV ст. Українського королівства) національної держави, частина якої у формі Лівобережного гетьманства проіснувала на правах автономії у складі Російської імперії до початку 80-х рр. XVIII ст.;—

зумовила появу національної державної ідеї, яка стала для наступних поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за незалежність;—

відіграла вирішальну роль у формуванні нової політичної еліти;—

стала потужним імпульсом для розвитку національної самосвідомості, зокрема ідеології елітарного націоналізму;—

зумовила закріплення за витвореною державою назви "Україна" й започаткувала зміну назви "руський народ" на означення "український народ";—

пробудила волю нації до самоутвердження й самовираження у формі незалежної соборної держави;—

суттєво збагатила традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального гноблення;—

протягом тривалого часу після її завершення козаки, селяни й міщани Лівобережної України користувалися плодами її соціально-економічних завоювань (навіть матеріали Генерального опису 1765—1769 рр. зафіксували численні факти, коли селянські й козацькі поля, городи, сіножаті кваліфікувалися як "свої власні", "свої жилі");—

служила каталізатором розвитку (переважно в Лівобережній Україні) усної народної творчості, мови, освіти, літописання, літератури тощо.

Аж ніяк не можна розглядати національно-визвольну війну під проводом Б. Хмельницького як другорядну подію хутірського масштабу на маргінесі європейського революційного руху XVI—XVIII ст. Зовсім невипадково в ЇЇ визріванні та розвитку віднаходять чимало спільних рис із революціями в Нідерландах, Німеччині, Англії та Франції. Наприклад, науковці з'ясували позитивний вплив ідеології Реформації на розвиток національної самосвідомості українців, формування в них почуття патріотизму. Водночас православ'я в Україні, як реформаційні ідеї в Німеччині та кальвінізм у Нідерландах й Англії, відіграло роль ідеологічного знамена революційних сил. Хоча за рівнем розвитку промисловості й торгівлі Україна відставала від Німеччини, Англії та Нідерландів, все ж на середину XVII ст. в ній розпочався розвиток цехового ремесла, і в багатьох промислах стали зароджуватися початкові форми мануфактурного виробництва.

Особливо виразно подих нової цивілізації виявлявся, на відміну від Німеччини та Нідерландів, не в розвитку промисловості й торгівлі, а в сільськогосподарському виробництві півдня України, що певною мірою віддалено нагадувало ситуацію в Англії. Адже саме тут формується якісно новий тип господарства — козацький, який за своєю суттю був фермерським. Козацтво виявило великі потенційні можливості й динамізм у самоорганізації не лише власного стану, а й нових суспільних стосунків. Йому, як зауважив Ю. Терещенко, "були притаманні риси, шо виходили за вузькі межі феодального корпоративізму". І якщо в Нідерландах визрівала глибока суперечність між динамічним характером внутрішнього розвитку та інерцією наявних структур і установ, то в сфері соціально-економічних взаємин України вона виникла між розвитком козацького типу господарства й феодальною реакцією у формі фільварково-панщинної системи господарства, підтриманої державними структурами. Не можна не помітити того факту, що національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького спалахнула, набула більшого розмаху й організованості, а також найдовше тривала в тих регіонах, де сформувався козацький стан і зберігався прошарок ще не закріпаченого селянства. Подібне бачимо в розвитку боротьби селян під час Нідерландської і Великої Французької революцій: найінтенсивніше вони велися в районах, де міцнішими виявилися позиції селянського господарства й селянської власності на землю.

Маємо підстави розглядати причини української національно-визвольної боротьби як складову визрівання соціальної та національно-визвольної боротьби, що охопила європейські країни протягом 40-х — 70-х рр. XVII ст. Так, у 1640 р. розпочалася революція в Англії — і в тому ж році спалахнули повстання за незалежність португальців проти іспанців, і "війна женців" у Каталонії за збереження автономії. У 1647 р. розгорілося полум'я антиіспанської боротьби в Південній Італії та Сицилії, під час якої Неаполь проголошується республікою. Високою була соціально-політична напруга в Данії; визрівали Фронда у Франції й масові селянські повстання в Австрії, Московії, Швеції, Швейцарії тощо. Вони свідчили про втягування середньовічної цивілізації в період кризи й зміцнення пагонів нової цивілізації.

Завдання української боротьби були близькими до завдань нідерландської, які передбачали виборення національної незалежності й установлення буржуазних взаємин. Тому спільним для них було переплетення національно-визвольної, конфесійної та соціальної боротьби. Щодо рушійних сил, то українська боротьба стояла ближче до німецької й англійської, оскільки в ній головну й керівну роль відігравало козацтво та надзвичайно активну участь узяло селянство, при тому, що менш активною була частина шляхти й міщан і вкрай слабкою — міська буржуазія й інтелігенція. А в Нідерландах провідну роль відігравали міщани під проводом буржуазії, хоча участь у боротьбі взяли також селяни і частина дворян.

Впадає в око тотожність вимог українських селян із вимогами селян під час Німецької (1524—1525 рр.), Англійської (1640— 1660 рр.) та Великої Французької (1789—1799 рр.) революцій. Так, німецькі селяни відмовлялися від платежів і робіт, заявляли, що не дозволять пригноблювати себе, як це відбувалося раніше.

Нападаючи на феодальні маєтки й замки, вони стверджували, що "не хочуть більше мати панів", прагнули домогтися особистої свободи, створювали елементи державної влади. Англійські селяни вимагали повернення до маноріального звичаю, низьких рент, полегшення файнів (платежів за допуск до держань), ліквідації станового верховенства духівництва та привілеїв дворянства. Вони прагнули повернути собі обгороджені землі, а також в общинне користування ліси, парки, місця для ловів і рибальства. У селах точилися розмови про те, що "джентрі довго були нашими господарями, а тепер ми маємо нагоду самим стати господарями"; лунали погрози: "...Уже в цьому році (1643) ми не побачимо в Англії жодного дворянина". У роки Великої Французької революції селяни підкреслювали, що "хочуть повної відмови від десятини і феодальних зобов'язань", щоб "не було