РЕФЕРАТ

на тему:

Культури східних слов'ян. Становлення державності. Християнізація слов'янських князів

План

1. Культури східних слов'ян. 

2. Становлення державності. 

3. Християнізація слов'янських князів

4. Список літератури

Культури східних слов'ян.

Пам'ятки найдавніших історичних східних слов'ян належать до двох послідовних у часі археологічних культур, відомих під назвою культур полів поховань. Назва їх походить від характеру поховальних пам'яток — могильників без будь-яких зовнішніх ознак — полів поховань. Поховання в них — переважно трупоспалення в глиняних урнах, тому такі могильники, на думку археолога І. Шовкопляса, називають інколи також полями похоронних урн. Останнім часом стали відомими й поселення ранньослов'янських племен. Більш рання з цих культур називається зарубинецькою (зарубинецько-корчуватівською), а пізніша — черняхівською.

Ця культура одержала назву від могильників біля села Зарубинці на Середньому Дніпрі. її пам'ятки — поселення і могильники — поширені в лісостепових та лісових областях Подніпров'я, на Волині, у Білорусі та деяких районах Росії. Початок її в цілому належить до П ст. до н. е., а кінець до II ст. н. е.

На основній території свого поширення пам'ятки зарубинецької культури збігаються з територією поширення пам'яток осілих землеробсько-скотарських племен скіфського періоду — на півдні та милоградських і підгірцівських — на півночі. Між ними є й певна спільність, особливо в характері знарядь праці, деталей глиняного посуду, в розміщенні поселень тощо. Це дає підставу деяким дослідникам (І. Шовкопляс та ін.) вважати, що лісостепові племена скіфського періоду та племена милоградської і підгірцівської культур, напевно, були предками племен зарубинецької культури, а сама вона тим самим має глибокі місцеві корені на території Східної Європи.

Поселення зарубинецької культури були невеликими (0,3— 0,4 га) і розташовувалися здебільшого на підвищених ділянках берегів річок. Деякі з них розміщені на давніших городищах. Так, одне з поселень, на думку вже згаданого археолога І. Шовкопляса, розташовувалося в Каневі, на високому пагорбі правого берега Дніпра — Пилипенковій горі, а два з них поблизу Києва — на городищах в Ходосівці та Пироговому. Житла на поселеннях переважно наземні — з дерева та глини, з вогнищами з каменю. Площа жител близько 20—25 кв. м.

Племена зарубинецької культури займалися орним землеробством у лісостепових та вирубним у лісових районах. Археологи знайшли на їх поселеннях залізні сокири, серпи та зернотерки. Також у них були розвинуті скотарство, полювання, рибальство та збиральництво. Глиняні пряслиця та грузики від верстатів свідчать про прядіння і ткацтво. Глиняний посуд — ліпний, частково лощений, чорного та світло-коричневого кольору. За формами — це горщики, банкоподібні посудини, миски, глечики тощо. Племена зарубинецької культури мали також торговельні зв'язки з південними районами — римськими провінціями, античними містами та сарматами. Внаслідок обміну вони отримували посуд, римські монети, сережки, намисто та інші прикраси.

Поряд із зарубинецькою культурою була пшеворська культура, поширена в басейні р. Вісли. В різних місцях її пам'ятки існували від III ст. до н. е. до IV ст. н. е. Назва культури походить від могильника в м. Пшеворськ у Південній Польщі. її вважають культурою західних слов'ян — нащадків племен лужицької культури. Залишки її пам'яток трапляються на території України, зокрема, у Львівській та Волинській областях.

У Прикарпатті, Верхньому і частково Середньому Подністров'ї до того ж часу належать пам'ятки липицької культури (від могильника в с. Верхня Липиця Галицького району Івано-Франківської області). За типом і характером поселень вони подібні до пам'яток зарубинецької і пшеворської культур. Але в них є вже й місцевий гончарний посуд, привізний скляний посуд та багато залізних знарядь праці і бронзових та срібних прикрас.

Назва "черняхівська культура" походить від могильника в с. Чер-няхові Кагарлицького району Київської області. Вона поширена на території від Середнього Придніпров'я до Карпат, охоплюючи лісостепову та частину степової зони України. Особливістю черняхівської культури є наявність місцевого глиняного посуду, виготовленого на гончарному крузі, а також привізних римських товарів: скляного і червонолакового посуду, амфор та деяких металевих прикрас і побутових речей. Виготовлення кружального посуду свідчить про значний розвиток місцевого гончарського ремесла у племен черняхівської культури. Такий посуд досконалий, тонкостінний, сірого та чорного кольорів, з добре лощеною поверхнею, прикрашений рельєфними валиками, прилощеними прямими і хвилястими лініями, відбитками різних штампів. За формами — це миски різних розмірів, вази з трьома вушками, глечики з високими шийками, чаші тощо. Зовсім окрему групу становлять великі посудини, близькі до античних піфосів, призначені для зберігання зерна та інших припасів. Досить багато є прикрас (намисто, підвіски) та побутових предметів (кістяні гребінці, фібули) місцевого виробництва.

У племен черняхівської культури розвивалося місцеве ремесло, воно навіть виділялося в окрему галузь господарства. Значного розвитку набули гончарське і ювелірне ремесла, зокрема виготовлення різноманітних прикрас із срібла і бронзи. Найбільш цікаві бронзові прикраси з візерунками, вкриті емаллю, яку заливали в невеликі виїмки на поверхні виробів. їх називають виробами з виїмчастими емалями.

Провадилася зовнішня і внутрішня торгівля. На думку вже згаданого І. Шовкопляса, засобом грошового обміну на внутрішньому ринку були римські монети, які потрапляли сюди, як і деякі скляні та металеві вироби, з римських провінцій на Дунаї та античних міст Північного Причорномор'я в обмін на різні товари, насамперед на хліб і худобу.

Поселення черняхівської культури розташовані в основному в річкових долинах, зручних для землеробства і скотарства. Житла переважно або трохи заглиблені в землю; будували їх з дерева і глини. Печі робили глинобитними. Були й відкриті вогнища з каменю. Житла площею 20—ЗО кв. м на поселенні розміщували рядами. Поруч з житлами були розташовані господарські будівлі та ями для зберігання зерна.

Отже, черняхівська культура, як можна судити з її пам'яток у лісостепових районах Середнього Придніпров'я, припинила своє існування наприкінці IV—V ст. н. е. внаслідок великого переселення народів на півдні Східної Європи. Можливо, під час руху кочових племен (гунів, аланів та ін.) зі сходу на захід одна частина східнослов'янських племен — носіїв черняхівської культури — була фізично знищена в боротьбі з прибульцями, друга — поступово витіснена на північ, у лісові райони і, нарешті, третя, напевно, досить значна їх частина спільно зі степовими кочівниками та готами взяла участь у "поході варварів" на захід. У зв'язку з цим були знищені спочатку джерела "римських впливів" — римські провінції на Дунаї, а потім і сама Римська імперія. Слідом за цим східні слов'яни — анти — з'явилися тоді вперше на Балканах, ставши згодом найбільшою загрозою для Східної Римської імперії — Візантії. Саме тому розпочинається слов'янська колонізація Балкан, яка згодом привела до утворення великого масиву південних слов'ян. Звичайно, активну участь брали, поряд зі східними слов'янами — антами, і західні слов'яни — склавіни, про що писали візантійські історики.

Становлення державності.

По-різному склалася доля східнослов'янських племен після розпаду антського державного об'єднання. На початку VII ст. племена дулібів (волинян) утворили на Волині, Верхньому Подністров'ї та у верхів'ях Західного Бугу державу волинян. Вона підтримувала союзницькі стосунки з Візантією у боротьбі проти аварів. Проіснувала ця держава недовго: приблизно в середині VII ст. волиняни зазнали тяжкої поразки від кочівників й опинилися під їхньою владою. Літописець розповідає про ті жахливі часи, різні утиски та приниження, що їх терпіли слов'яни від завойовників. Авари знущалися з дулібів, запрягали у вози їхніх жінок, і за це, нібито, Бог покарав їх усіх смертю, не залишивши жодного живим. З того часу й пішло світом прислів'я: "Погинули яко обри (авари)". Насправді авари через деякий час відійшли в Угорщину.

Набагато успішніше відбувалася етнічна консолідація пра-українських племен у Середньому Подніпров'ї. Головну роль у цьому процесі відігравали племена полян, чия рання історія пов'язана з іменем легендарного князя Кия, а також його братів Щека, Хорива й сестри Либеді. Одні вчені вважають, що він жив наприкінці V — у першій половині VI ст., інші — що на одне століття пізніше. Замолоду Кий нібито вчився в Константинополі й там затоваришував з візантійським імператором. Кий почав боротьбу проти Аварського каганату, з дозволу візантійського імператора зробив спробу осісти на Дунаї і навіть заклав там місто Києвець. Проте не зміг втриматись у ньому й мусив повернутися на Середнє Подніпров'я, де й заснував Київ.

Етногенез полян остаточно не з'ясовано. Але він безпосередньо пов'язаний з лексемою "русь".

Поляни жили у вигідному геополітичному середовищі: майже в центрі праукраїнської людності, на перехресті важливих торговельних шляхів. По Дніпру племена підтримували торговельні зв'язки з Північним Причорномор'ям і Візантією. Через їхні землі здійснювалися зв'язки між Сходом і Заходом. У стратегічно важливому центрі їхніх володінь наприкінці V ст. столицею став Київ. Київський князь міг контролювати рух по Дніпру того люду, який мешкав у Верхньому Подніпров'ї, на берегах Ірпеня, Прип'яті, Десни,