РЕФЕРАТ

на тему:

Меценатство періоду Гетьманщини. Іван Мазепа

План

1. Меценатство періоду Гетьманщини. Іван Мазепа.

2. Список літератури

Глухівська доба в історії гетьманської держави на Лівобережжі (1708—1782 рр.) знаменує найвищий розквіт діяльності нової української еліти, до якої належала передусім генеральна, полкова і сотенна старшина, її державотворчі змагання визначили хід української історії XVIII ст., а смаки й уподобання забезпечили "золоту добу" українського барокового мистецтва. Нова еліта в середині XVII ст. прийшла на зміну занепалій родовій аристократії, перебравши її традиціоналізм і певність своїх прав та історичної місії. "Ця невелика купка людей інакше не відзивається, як тільки що вони найперші на цілім світі і що нема від них нікого сильнішого, нікого хоробрішого, нікого розумнішого, і нема ніде нічого доброго, нічого корисного, нічого дійсно вільного, що могло б їм придатися, і все, що у них — то найкраще... При всіх науках і в чужих сторонах пробування зосталися козаками і заховали гарячу любов до своєї власної нації і "солодкої отчизни", — так нарікав царський намісник Петро Рум'янцев у листі до Катерини II.

Органічною складовою багатогранної діяльності української еліти було те, що нині звично називаємо меценатством, але правильніше було б трактувати як певну політику в сфері культури. Адже протегування митцям, літераторам, запровадження мистецьких шкіл, театрів, укладання книгозбірень, широке будівництво — це не панські забаганки. Суть цієї діяльності полягала зовсім не в благодійництві як такому: то був радше суспільний обов'язок, неодмінний атрибут належності до еліти, свідома державницька позиція, спрямована на створення культурного середовища, що відповідало б тим високим критеріям, які завжди так дратували московських намісників в Україні.

Культурна праця мала кілька головних напрямків, кожен з яких заслуговує на окрему увагу. До найважливіших належить діяльність у сфері архітектури — мистецтві, найбільш суспільно обумовленому: фундація монастирів, соборів і парафіяльних церков, високих шкіл та інших громадських установ.

Один із нащадків генеральної старшини так схарактеризував суспільну значущість архітектури: "Архітектура — теж літопис світу: вона промовляє тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази, і коли вже ніщо не говорить про загиблий народ". Це усвідомлювали і гетьман Самойлович, який особисто листувався з архітекторами — виконавцями його замовлень, і гетьман Мазепа, який за 20 років урядування витратив на будівництво, реставрацію і впорядження храмів та монастирів астрономічну суму, що перевищувала десять річних бюджетів Гетьманщини. Чільні представники українського уряду мали поважні підстави для безпосереднього втручання в архітектурний процес: більшість із них здобула таку ж освіту, як і, приміром, найвидатніший київський архітектор XVIII ст. Іван Григорович-Барський, адже курс викладався в Києво-Могилянській колегії. Так що замовник міг спілкуватися із зодчим на рівних — як фахівець із фахівцем.

За часів Гетьманщини в архітектурі виділилися два провідні напрями, які умовно можна назвати державним або гетьманським, і громадянським або парафіяльним. Споруди першого напряму зводилися державним коштом за будівельними програмами, що здійснювалися під патронатом гетьманів чи інших представників генеральної старшини. Найяскравішими зразками цих споруд є Військово-Микільський собор у Києві, Мгарський монастир на Полтавщині та Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві. Споруди ж громадського напряму зводилися міськими й сільськими громадами (парафіями), відбивали народні смаки, і, зазвичай, були вільні від спеціально вироблених ідеологічних програм.

Однією з ознак гетьманського престижу була наявність фамільного монастиря — одного чи кількох. У часи найбільшого економічного піднесення XVII — початку ХУШ ст. гетьмани могли протегувати одразу кільком монастирям: Самойлович опікувався Мгарським, Чернігівським Троїцько-Іллінським, Густинським та деякими меншими; Мазепа — Київським Софіївським, Вознесенським, Микільським, Братським, Глухівським, Успенським, Воз-несенським у Переяславі та ін.

Зрештою, весь Іван Мазепа в нашій свідомості зітканий з гіпотез і легенд. І є зовсім небагато там речей та подробиць, що не мають до них стосунку. Скажімо, Мазепа-меценат. Меценатство Івана Мазепи — це тема незвичайно широка і різноманітна. Писати про меценатство гетьмана — це значить робити огляд цілого розвитку мистецтва й культури кінця XVII і початку XVIII ст. В кожній галузі цього життя і творчості, що припадає на найрозвиненішу добу українського бароко, помітна роль гетьмана чи то безпосередніми фундаціями, чи організаційними засобами, чи нарешті його духом, що творить зміст і стиль доби.

Цей благородний і шляхетний вплив помічаємо у всіх ділянках української духовної і матеріальної культури, як література, театр, музика, наука, освіта, виховання, будівництво, архітектура, усі пластичні мистецтва, друкарство, промисел, а поміж ними такі спеціальні галузі, як вибір паперу, школа, ліярництво, ткацтво або навіть музейництво і бібліофілія.

Цар Петро І створив новий орден св. Андрія, і другим із черги, який дістав цю відзнаку, був Мазепа. Мазепі було 60 літ і, здавалося, він дійшов до вершин слави. Від Хмельницького ніхто не мав на Україні такої безоглядної влади; державна старшина та аристократія мали для нього беззастережне довір'я, мав він при собі особисту варту зі сердюків, і вів у батуринській палаті життя справжнього володаря. На його дворі завели дуже точний церемоніал, і гетьман приймав чужих амбасадорів із королівською пишнотою. Тоді як у Москві панували ще варварські звичаї, Мазепа зробив із Батурина європейський осередок.

Він опікується письменством, наукою, мистецтвом і церквою. Більшість чудових київських церков в українськім бароко, що й досі не втратили своєї краси, побудовані або відновлені за Мазепи. Ось тільки найбільші монастирі й церкви, що їх спорудив або перебудував за свій кошт Мазепа: в Києві — Печерська лавра, Пустинно-Миколаївський, Братський, Богоя в ленський, Кирилівський, Межигірський, Золотоверхо-Михайлівський монастирі; Чернігівський Троїцько-Іллінський, Лубенський Мгарський, Прилуцький Густинський, Батуринський Крупицький, Глухівський Петропавлівський, Домницький, Микишинський, Бахмацький, Каменський, Любецький. Гетьман побудував церкву св. Миколи і прославлений потім Шевченком собор у Переяславі. Довго після його смерті, коли пам'ять про гетьмана затирали у найменших закутках, його портрет залишався на одному монастирському вівтарі. Його не випадково називали "ктитором преславної академії Могило-Мазеповіянської". І не тільки тому, що саме завдяки його зусиллям київський колегіум одержав 1701 р. від російського самодержця і статус вищого навчального закладу, й найменування академії. Гетьман не шкодував для цього навчального закладу грошей. Отож був його офіційним опікуном. Його коштом перебудовано Богоявленський собор Братського монастиря. 1704 р. перероблено й відреставровано основний будинок академії, який називали (правда, недовго) "Мазепин корпус". Масштаби його меценатства вражають. "Не бысть прежде его, подобен ему, и по нём не будет*', — це слова чернігівського ієромонаха, згодом епископа Чернігівського і митрополита Тобольського та Сибірського Анто-нія Стаховського. Вже після смерті гетьмана козацька старшина в Бендерах так і не змогла точно підрахувати, яку ж суму загалом дав Мазепа щедрою рукою у "побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів, на милостині... ".

Меценатство І. Мазепи — це не примха магната, не бажання здобути собі славу і популярність, як це старалися "висвітлювати" московські автори у своїй злобі. Меценатство Мазепи - - це

внутрішня потреба культурної людини. Він задавав тон у благодійництві для всієї старшини, подавав їй приклад, надихав на добро-дійництво. Це було нормою, невід'ємним атрибутом діяльності людей, що належали до національної еліти.

На одній зі старовинних панегіричних гравюр було зображено герб Івана Мазепи і його самого в бойовому спорядженні. А вгорі вкомпоновано шість величних храмів, що їх спорудив великий будівничий України. Автор вважав це однією з визначальних рис у духовному портреті гетьмана України.

Численні панегірики звеличують його ім'я. Аристократія, духовенство, вчені, письменники та митці вихваляють його за те, що поставив Україну так високо. А коли прийшов його кінець, московські кати розшукували всі пам'ятки після нього, щоби їх спалити. Тому слідів по ньому так мало; зате ті, що дійшли до нас, є доказом, який культ панував довкола його особи*

Меценатство чи взагалі значення великого гетьмана в сфері духовної творчості — це, може, найменше досліджена ділянка тогочасного життя. Цікавилися Мазепою як володарем, стратегом, політиком. Поодинокі автори звертали увагу на деякі церкви та церковні предмети, даровані Мазепою. І на тому кінчалися теми "мазепознавства".

"Вироки історії часто-густо бувають помилковими, але завжди невблаганні... Як же добре, як доглибинно формулу цю знав Мазепа! Не тому лише, що був одним з найосвіченіших людей доби, а й тому, що, в немолодому віці вже бувши, сам над законами історії замислювався і сам досвіченим розумом шукав її таємниць". Мабуть, саме ці слова видатного українського поета, публіциста й вченого XX ст. Євгена Маланюка дають ключ до розуміння неймовірно складної особистості одного з найславетніших українців усіх часів. Ім'я Івана Мазепи, попри майже трьохсотлітню анафему, що лунала з петербурзьких тронів та амвонів російських церков, а потім із трибун київських і московських партійних вождів — це ім'я ніколи не було забуто народом.

Казково багатий "ясновельможний" правитель —