і незрівнянний в українській історії меценат та захисник культури, володар сотен тисяч кріпосних "душ" — і щирий, хоч би там що писали ворожі історики, прихильник свободи України, винятково хитрий і спритний політик, що блискуче знав безсмертну римську формулу 'Торе переможеним" — і трагічно переможений володар, що помер на самоті від почуття непоправності полтавської катастрофи. Контрасти в Мазепиному портреті справді вражають.
Використовуючи сучасну термінологію, можна сказати: це був справжній інтелігент при владі, тобто винятково рідкісний у пізніші новітні часи тип українського правителя. Звичайно, водночас і аристократ, бо тодішня епоха часто ототожнювала ці поняття. От саме тому підтримка, розвиток і захист культури були для Івана Степановича не стільки політичним розрахунком, скільки внутрішньою потребою. Річ не тільки в рівні особистої освіченості, більше важить те, що він, попри все своє владолюбство, чудово розумів — не з нас, нині живущих, почалась українська історія, й не на нас вона закінчиться.
З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Певною мірою він продовжував традицію, закладену в першій чверті XVII ст. козацьким гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, який свою полководницьку та державну діяльність поєднував з активною підтримкою розвитку освіти й науки.
Завдяки меценатству Мазепи в Україні розвинулося мистецтво, відоме нам завдяки дослідженнями Федора Ернста, Дмитра Антоновича і Володимира Січинського.
Ернст стверджує, що доба Мазепи характеризується надзвичайним піднесенням у всіх галузях мистецтва: в архітектурі, різьбі, малярстві, гравюрній орнаментиці, прикладному мистецтві. Дерев'яне будівництво в добі Мазепи припиняється майже зовсім, бо тогочасні меценати українського мистецтва — гетьман і козацька старшина — виявляли "великий хист до будування камінних церков — ніби просячи Бога простити їм не завжди чисті шляхи, якими вони здобули свої багатства. Колосальну кількість будівель вивів на свої кошти сам Мазепа". Наслідувала гетьмана й полкова старшина: Кочубей, Дунін-Борковський, Манієвський, Коровченко, Мирович, Терцик, Лизогуби, Сулими, Думитрашко та інші будували своїм коштом величаві храми і веліли наліплювати на стінах своїх фундацій свої герби; малярі виконували портрети меценатів (ще їх уміщували на стінах будівель), штихарі вирізували величезні гравюри, що повині були передати нащадкам пам'ять про всі видатні діла меценатів, цю місію мали виконувати і присвяти меценатам у тогочасній літературній творчості.
Характерно, що коли у 20—30-х рр. минулого століття почалося руйнування (щоправда, назване реконструкцією) столиці України, то першими під ударами комуністично-пролетарської ненависті падали саме такі споруди, бо вони несли в собі печать національного генія. Ми часто недооцінюємо тодішніх господарів становища, говорячи про їхнє неуцтво, невігластво, варварство та ін. Але бували випадки, коли вони абсолютно адекватно розуміли ситуацію, безпомильно оцінювали масштаби того, що могло їм загрожувати. Відомий дослідник історії нашої культури Тит Гив-рик зауважував: "Всередині тридцятих років сили централізації та русифікації дивилися на ці барокові будівлі як на втілення або сховище українських національних почуттів, якими б пасивними вони не були в той час. Ці будівлі були в очах влади (і в радянській термінології) свідками існування українських буржуазно-націоналістичних настроїв".
Українське мистецтво кінця XVII ст. безсумнівно осяяне впливом гетьмана Івана Мазепи. Іван Мазепа — типовий представник українського культурного процесу, культурних переживань. Навряд чи можна стверджувати, що мистецтво залишалося головною справою вжитті цієї непересічної людини, але виникає враження, ніби все робилося під його пильним наглядом і за його власними уподобаннями.
Гетьман Мазепа також був великим книголюбом і меценатом тогочасних видань: мав він у Батурині власну добірну бібліотеку. Французький дипломат Жан Ба Моз, відвідавши 1704 р. гетьманську резиденцію Батурин, був у захваті від добірних латинських книжок, що він їх там побачив. Але важливо зазначити, що Мазепа не лише збирав книжки для себе — він щедро обдаровував ними бібліотеку Могилянської академії, різні церкви і приватних осіб. Лубенський монастир одержав від гетьмана два прегарно виданих Євангелія, переяславська катедра при Вознесен-ському монастирі — Пересопницьке Євангеліє; Степан Яворський подарував Ніжинському Благовіщенському монастиреві Євангеліє гетьмана Мазепи. Слід підкреслити, що те саме робила і його мати, ігуменя Київського дівочого Вознесенського монастиря Марія Маг-далина, що в 1687 р. обдарувала членів царського дому молитовниками. Талановитий західноукраїнський письменник Богдан
Лепкий з гірким сарказмом описав у романі-епопеї "Мазепа", як були вражені цар Петро та його соратники (багато з яких, до речі, навіть грамотно писати не могли), коли, гостюючи в Києві у гетьмана (1706 р.), побачили в бібліотеці Мазепи воістину унікальні, у розкішних обкладинках видання латинських, німецьких та французьких книг з філософії, історії, збірок європейської поезії. По суті, мав цілковиту рацію той же Євген Маланюк, коли Писав, що це була "зустріч видатного інтелекту (Мазепи) з стихією...".
Мазепа піклувався справою видання книги Антона Рад и вил і в-ського "Венец Хрістовь", твором "Мысленный Рай", що його написав Завруцький у 1688 р. До того ж, Мазепа нагородив останнього селом Чорториєю (Чертироги Глухівського повіту).
Мазепа дуже вболівав за видання життєписів святих "Четьї Мі-неї" батуринського ігумена Дмитра Тупталенка. В післяслові до них зазначено: "За благополучного Владенія Єго царского Пре-светлого і славного Чину Святого Апостола Андрея Кавалера, Ясно Вельможного Єго милости Пана Іоанна Стефановича Мазепи".
Надрукований в Печерській Лаврі в 1696 р. "Канонь Пресвятой Богородиці Осмогласній " містить на останній сторінці замітку, в якій названо Мазепу "изрядным ктиторомь и благодетелем святыя обытели Печерскія Кієвскія", мабуть, видані його коштом і також надруковані там "Псалтырь" (1697 р.) і "Октоих" (1699 р.). У Батуринському монастирі святого Миколая Крупницького переведено його коштом пояснення Григорія Двоєслова на книгу Иова (1700 р.). Згадується Мазепа в рукописних підручниках риторики, діалектики, філософії і піїтики Київської академії. Згадується і в рукописі Києво-Братського монастиря у ХУЛ ст. "Уставь или око церковное". З передмови до надрукованогов Печерській лаврі в 1707 р. Євангелія "Апрокос" довідаємось, що її старий рукопис подарував гетьманові якийсь архімандрит із Свято-Анто-нівської гори, "сей же Бодрый Его царского Пресветлого Величества Войскь Запорозких Вождь, церкви Православной Восточной Благочестивый Синь" подбав, щоб текст цього Євангелія перевірив Ясинський, і доручив печерському архимандриту Йосафатові Кроковському його передрукувати.
Із усіх цих фактів беззаперечно випливає, що Мазепа дуже опікувався всіма культурними потребами доби.
Література
1. Андрусяк М. Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч. — К., 1991.
2. Ворщак Ілько. Рене Мартель. Іван Мазепа. — К., 1991.
3. Вечерський В. Меценатство української еліти в глухівський період Гетьманщини // Сучасність. — 1997. — № 3.
4. Іванченко Р., Іванченко О. До глибини власної кишені (Меценатство й українська література та журналістика) // Дивослово. — 2000. — № б.
5. Крип'якевич І. Історія української культури. — К., 1994. Мазепа І. і Москва. — К., 1994. Мазепа. — К., 1993.
6. Пуцко В. Гетьман Іван Мазепа і розвиток українського мистецтва // Київська старовина. — 1996. — № 1.
7. Січинський В. Іван Мазепа — людина і меценат // Літопис червоної калини. — 1993. — № 34.
8. Слабошпицький М. Марія Башкирцева. — К., 1999.
9. Слабошпицький М. Українець, який відмовився бути бідним. — К., 1994.
10. Слабошпицький М. Українські меценати. — К., 200