РЕФЕРАТ

на тему:

Намагання гетьмана І. Мазепи утвердити Україну як самостійну державу

План

1. Намагання гетьмана І. Мазепи утвердити Україну як самостійну державу.

2. Список літератури

Українська держава, в якій гетьманував Іван Мазепа, була напівсамостійна (автономна), в союзі з Москвою від часу Переяславського договору (1654 р.). Вона мала свою адміністрацію, законодавство, судівництво, скарб, свою армію. Українське військо на тодішні часи було доволі велике: мало постійно 60 тис. козаків. Найвища влада — військова і цивільна — в автономній Гетьманщині була в руках вибраного на козацькій раді гетьмана. Іван Мазепа, за Коломацьким договором, як союзник мав допомагати московському цареві у військових походах, але московський цар не міг розпоряджатися українським військом без відома та згоди гетьмана.

За звичаєм новообраний гетьман та московський уряд підписували чергову угоду. 25 липня 1687 р. було скликано генеральну військову раду, в якій взяло участь 2000 козаків. Вона ухвалила нові статті, які були установлені перед нею. Коломацькі статті були аналогом Глухівських (1672 р.) і містили 22 пункти.

В першому ж пункті цієї угоди Москва визнає за Україною збереження всіх прав та свобод. Як завжди було до того, вона давала згоду на все тільки на папері: вже на той час, крім Києва, московські воєводства стояли у Переяславі, Ніжині, Чернігові та Острі. Москва також залишила право обирати гетьмана вільним голосуванням, але вводилася нова умова, якої до цього не було: узгоджувати кандидатуру гетьмана з царем і брати в нього дозвіл на вибори. Зберігалося і право гетьмана вести незалежну від Москви зовнішню політику, за одним винятком: гетьман не мав права мати стосунків з Кримом. Найцікавішим з погляду історії є 19 пункт, який був прямим втручанням в економіку тогочасної України. Царський уряд самодержавної Москви на оплату війська випускав так звані "чехи" — паперові замінники грошей. У19 пункті угоди між Мазепою і Ґоліциним Москва вимагала, щоб гетьман звелів приймати ці "чехи", за непокору передбачено смертну кару. А найважливішим було закінчення цього пункту: "...Никто б голосов таких не испущал, что малороский край — Гетманского Регименту, а отзывались везде единогласно — Их Царского Пресветлаго Величества Самодержавной Державы...". Тобто цим пунктом передбачалось знищення України як держави.

З іншого боку, після обрання Мазепи на гетьмана Москва зробила першу спробу легально — шляхом міжнародно-правової угоди — заперечити державний суверенітет України. Ця спроба зазнала поразки великою мірою завдяки політиці Мазепи щодо Москви — зокрема в 1690-их рр., у перший період його гетьманування. 1702 р. запорожці казали, що "Государство Московское давно желает и на то способов ищет", щоб "всі малороссійс-кіе украинные люди были московскими невольниками".

Можна думати, що це антиукраїнське вістря Коломацької угоди було трохи притуплене московським палацовим переворотом 1689 р., коли новий уряд Петра І, зацікавлений у підтримці українського уряду й гетьмана Мазепи, погодився на деякі зміни й полегшення в Коломацькій угоді.

Українське військо — козацьке і охотницьке — виступає як окрема, підлегла українській владі, збройна сила. Московське військо не вступає в Україну без згоди гетьманського уряду. І навіть під час спільних походів українські й московські війська зберігають окреме командування. Так само московська військова влада (навіть у Києві) не втручається офіційно у справи українського уряду та місцевої адміністрації і суду.

Отож у 1690-х рр. Україна повністю зберігає свої державні права — і в сфері військовій, і в сферах адміністрації, судівництва, економіки тощо.

Можна сказати, що майже до початку XVIII ст. у цій політиці московського уряду в Україні не було змін, внаслідок чого зберігалася певна рівновага у взаєминах двох урядів. Після підписання угоди 13 жовтня Мазепа отримує офіційну "жал у вальну грамоту", де було вписано всі пункти тієї угоди і ще дещо було додано. А саме: було накладено значне обмеження на стосунки гетьмана з іншими державами; по суті йому було заборонено писати листи іншим правителям, а отримавши кореспонденцію від них, треба було негайно пересилати її цареві. Крім того, зменшувалися і свободи українських старшин, хоч їх і не підпорядковували Москві, але вони повністю залежали від гетьмана, чого раніше не було. Військо гетьмана повинно було взяти на себе обов'язок охороняти кордони Московської держави. Столицею залишався Ба-турин, куди вводився полк московських стрільців для охорони гетьмана. А гетьманові було наказано збудувати своїм коштом фортеці навпроти Кодака, на річках Самарі, Орелі та в устях річок Берестової й Корчика. Гетьман знав, що запорожці будуть протестувати, тому мотивував це підготовкою походу в Крим, а фортецю вважав лише тимчасовим явищем. Проте час ішов, а походу все не було. Запорожці почали протестувати, вимагаючи в гетьмана негайно розірвати угоду з Москвою.

Похід на Крим почався лише 19 вересня 1688 р. На чолі війська стояв князь Василь Ґоліцин. В його підпорядкування перейшла і значна частина козацького війська. Князь не відрізнявся особливим талантом ведення війни, тому похід був невдалим, велика частина козацького війська з нього не повернулася.

У цей час почалася боротьба за царську владу в Москві. Прихильники царя Петра І вступили в конфлікт з опозицією царівни Софії, і було важко вгадати, за кого триматися, але Мазепа вийшов з цього становища незаплямований підозрами.

Падінню царівни Софії сприяла нова військова компанія, І. Мазепа успадкував чорноморську проблему. У березні 1689 р. князь Ґоліцин вирушив на Крим зі 120-тисячним військом. На Коломаку до нього приєдналися українські війська під проводом І. Мазепи. Ця величезна армія 20 травня дійшла до Перекопу, примушуючи татар відступати, але наступного дня несподівано відступила сама. Причини цього невідомі: дослідники схиляються до того, що Ґо-ліцина підкупили татари.

Після цього відбулося падіння царівни Софії та перехід влади до Петра І. Ходили чутки, що Петро І розправиться і з Мазепою, але новий цар залишив гетьмана при його уряді.

Той факт, що І. Мазепа не тільки не постраждав за дружні взаємини з Ґоліциним, а навіть навпаки, попав в особливу ласку до Петра І, виправив з ґоліцинських маєтків ті гроші, що заплатив йому за свій вибір та й ще випросив для своїх родичів та своїх однодумців велику кількість маєтків, свідчить про його неабияку здатність пристосовуватися до людей і обставин.

Річ у тому, що новому московському урядові, який не знав ще, чи його перемога забезпечена навіть на московському терені, було надзвичайно важливо мати на своєму боці гетьмана України, який, розпоряджаючись військовими й політичними засобами, міг зробити так, що ця московська перемога Петра І дуже легко могла стати поразкою. Але й Мазепі треба було тоді підтримки нового московського уряду (хоч би з міркувань самої охорони, бо він у Москві), а новому урядові Петра І потрібен був І. Мазепа, його допомога й підтримка як володаря Української держави. Спільність інтересів на той час і призвела до того, що І. Мазепа повернувся в Україну, одержавши велике царське жалування, всі учасники посольства отримали також багаті дарунки, московські чини, звання, маєтки в Україні, а дехто навіть і на Московщині. Так продовжувалося без особливих змін до кінця XVII ст.

Взаємини між гетьманом І. Мазепою і московським урядом принаймні в деякі роки були цілком мирними й навіть дружними. Треба пам'ятати ще, що тоді Москва не втручалася безпосередньо у внутрішні справи Української держави, і вся внутрішня українська політика була цілковито в руках гетьмана. Тільки в справах міжнародної політики, в справах, які стосувалися обидвох держав, Москва мала можливість втручатися, й тоді у неї був справді перший голос, бо то був голос царя.

Розбіжності в інтересах України й Московщини були постійно. Іноді вони виливалися в доволі гострі конфлікти між гетьманським і царським урядом. Приміром, близько 1690 р. виникла справа Слобожанщини, слобідських українських полків. Гетьман І. Мазепа так само, як і гетьман І. Самойлович, стояв на тому, щоб Слобідська Україна була передана під владу українського гетьмана, отже, щоб слобідсько-українські полки ввійшли до складу Гетьманщини. Московський уряд вважав, що Слобідська Україна — це частина Московської держави й території, яку лише пізніше залюднено українцями з Гетьманщини, а також з Правобережної України, і що український уряд не має жодних підстав домагатися прилучення цих полків до Гетьманщини, поширення гетьманської юрисдикції на Слобожанщину. Всі домагання Самойловича в цій справі московський уряд відкидав.

Цікаво, що кілька разів українське посольство до Москви з приводу цього очолював сам І. Мазепа. І от, коли Мазепа вже став гетьманом, він знов порушує це питання перед Москвою, мабуть, сподіваючись, що внаслідок його особистих взаємин з Петром І і вищим московським боярством йому пощастить дійти до позитивного вирішення цього питання. Але так не сталося. І московський уряд,