У XVII ст., особливо в його останніх роках, в Московському царстві було досить внутрішніх струсів, які вміло й енергійно ліквідував молодий цар Петро І. Зміцнивши силу царської влади всередині, Петро І скерував енергію свого народу на зовнішні проблеми політичного порядку, щоб здобути для нього відповідну позицію в Європі, перейняти культурні та цивілізаційні надбання Заходу, а також таким чином відтягнути увагу незадоволених, яких не бракувало серед панівних верств Московського царства, і тим самим нейтралізувати їх. Петро І був добре зорієнтований у можливостях свого царства і розумів, що основною гарантією всіх його задумів може бути лише збройна сила. Для її розбудови й модернізації він не шкодував ані власних сил, ані, засобів, ані людей. За короткий час свого панування він зробив державу такою сильною, що міг розпочати вирішувати проблеми економічної та політичної експансії. Очевидно, що вже й тоді ті проблеми були тісно пов'язані між собою — збільшення економічних ресурсів давало засоби для встановлення військової могутності, яка забезпечувала внутрішню стабільність, створюючи сприятливі умови політичної експансії.

Наступ Москви на південь був ускладнений, бо треба було б силою усунути з дороги Українську державу, хоч вже й пов'язану тоді в певних формах з Росією. Треба було зважати на незадоволення донських козаків. Мабуть, не уникнути й опозиції Молдавії, яка разом з Кримським ханством становила солідну силу могутньої тоді Отоманської Порти, тобто треба було розраховувати на неминучу тяжку війну. Зрештою, і Польща не дивилася б ласкавим оком на просування Московського царства на південь, незалежно від того, що вона була ослаблена своєю внутрішньою політичною кризою.

Найсприятливішим напрямком для експансії видавалося Петрові Балтійське море як ворота до виходу на захід. Однак тут здебільшого стояла на перешкоді Швеція, яка міцно трималася традицій Густава Адольфа, посідаючи простори на південно-східних берегах Балтійського моря, так звані Інфлянти, на які претендували теж Польща і Данія (за російського панування — Естляндія, Фінляндія і Курляндія, після Першої світової війни — Естонія і Латвія). Швеція вже була у стані війни за ті території з Польщею і Данією і тому, як вважав Петро І, у тому напрямі були шанси "прорубати вікно в Европу". Він уклав союз із Польщею і Данією проти Швеції, яким почалася так звана Північна війна. Головними супротивниками у тій війні були Карл XII і Петро І.

Від 1700 р. Швеція вже воювала з Польщею і Данією за ті, власне, Інфлянти. Карл XII для їх оборони вирішив розбити союзників поступово, і спершу виступив проти Данії. З великим експедиційним корпусом (12 тис. вояків) він несподівано з'явився під Копенгагеном і майже без бою примусив Данію капітулювати. Тим часом Петро І використав ситуацію, яка ніби так добре полегшувала його плани, і пристав до союзу проти Карла XII. У стратегічній оцінці плану Петра І треба бачити ясну думку — Данія і Польща зайняті боротьбою проти Кар л а XII, отже ані вони, ані він не матимуть відповідних сил, щоб протиставитися інвазійним намірам опанувати побережжям Балтійського моря. Після перемоги над Данією Карл XII перекинувся на Інфлянти, де взяв на себе командування військами, які боронилися перед армією Петра І. У битві під Нарвою 20 листопада 1700 р. Карл XII розбив російську армію. Залишивши після тієї битви для оборони Інфлянтів Левенгаупта, Карл XII вирушив на Польщу проти Августа II. Частина польської шляхти під проводом Лещинського і Любомирського виступила проти Августа і 19 липня 1704 р., коли дійшло до вирішальної битви під Клішовом, Август зрікся корони та подався у Саксонію, бо був одночасно електором саксонським. Карл XII переслідував його і змусив підписати мир. в Альтранштадті. У Польщі, під тиском Карла ХП, королем обрано Лещинського, що й дало початок внутрішній війні між прихильниками Августа і Лещинського.

Протягом дванадцяти років гетьманування, тобто до часу Північної війни, І. Мазепа здобув довір'я царя Петра І, який обдаровував його великими почестями, зокрема, нагородив орденом Андрія Первозванного. Треба зазначити, що тактика Мазепи була правильною, бо він мав можливість встановити в Україні певний добробут, вдосконалити діяльність державно-адміністративного апарату та вживати заходів для розвитку культурного і соціального життя українського народу. Найголовніше те, що через свої стосунки з Петром І Мазепі вдавалося обмежити сваволю московських резидентів і домогтися зменшення московських гарнізонів в Україні. Безперечно, впливала на таке обмеження вже пізніше, після вибуху Північної війни, потреба у війську для війни, і тоді, власне, найбільше виявлялося запобігання Петра І перед Мазепою. Доноси Забєли, Петрика, Кочубея не мали впливу на царя. 1705 р. Петро І доручив Мазепі командувати своїми полками у поході на Польщу, щоправда, в складі корпусу Баура. І власне тоді, як припускають дослідники, Мазепа зіткнувся з намовою своїх колег з часу єзуїтських студій перейти на бік Лещинського. За це Лещинський нібито обіцяв гетьманові поставити його князем України. Також якийсь посланець Карла XII нібито обіцяв Мазепі приєднати до України Полоцьке і Вітебське князівства. Безперечно, якісь розмови були у зв'язку з непомірними вимогами Петра І постачати військові контингенти на допомогу царським військам, постачати військове майно, транспортні засоби, харчі тощо. Це лягало нестерпним тягарем на населення України. Також від полковників цар вимагав драконівських заходів, щоб примусити українське населення виконувати контрибуції Москви. Найближчі дорадники гетьмана — генеральний писар П. Орлик, генеральний осавул Т. Войнаровський, полковники, сотники — зі свого боку наполягали, щоб гетьман скористався з ослаблення Москви й порвав з нею. Однак Мазепа таївся зі своїми думками, бо брав до уваги попередні доноси. Фактом є, що І. Мазепа не об'єднав навколо себе всіх своїх підлеглих полковників. Навпаки, крім згаданих вище, проти нього виступили полковники Мирович, Миклашевський, Палій, яких прибрали до своїх рук московити.

За таких обставин гетьман, вже під час перебування в Польщі, прийняв рішення виступити в союзі з Карлом XII проти Петра І, щоб знищити будь-яку зверхність Москви над Україною.

У 1700 р. Петро І розпочинає похід на північ проти Швеції. Гетьман організував військо під командуванням полтавського полковника Іскри, та приходить новий наказ, в якому Петро вимагає, щоб І. Мазепа особисто очолив десятитисячне козацьке військо. Як тільки гетьман зібрав військо, приходить ще один наказ від царя — не йти зовсім, бо Петро І не зміг організувати належної підтримки московськими військами, а кинути саме козацьке військо проти шведів цар не наважився. Але все-таки через місяць Петро збирає армію і знову наказує гетьманові стати на чолі двад-цятитисячного козацького війська. Поки козацьке військо дійшло до Нарви, Карл XII, маючи двадцять тисяч солдатів, розбив вісім десятитисячну московську армію. Наказним козацького війська був Обидовський. Коли він привів козаків на північ, йому нічого не залишалося, як зимувати там і чекати, поки Петро І збере нові сили. Не маючи ніякої підтримки з боку царського уряду і місцевого населення, козаки дуже важко переносили це зимування. Почалося масове дезертирство. Щоправда, гетьман карав втікачів, але написав низку гнівних листів до царя, в яких вже прямо вимагав припинити знущання над українським військом.

На зміну армії Обидовського гетьман посилає 7000 козаків під командуванням гадяцького полковника Боруховича. Але ті, що верталися з півночі, почали розповідати про всі біди, яких зазнали, і військо Боруховича вирішило вертатись назад, лише гетьманський наказ з погрозами перевішати всіх, хто не виконає його наказу йти на підмогу Петрові І, спинив їх. Цар, дізнавшись про це, пробачив Мазепі листи, які отримав раніше і навіть вирядив накази посприяти пересуванню козацького війська до московських воєвод.

У лютому 1701 р. Петро І підписує військовий союз з польським королем Августом II про спільну війну проти шведів. У договорі, крім того, було ще обговорено поділ земель між Польщею і Росією. За такої нагоди Август II попросив Петра І віддати йому назад і Правобережну Україну. У Петра І вистачило розуму порадитися з Мазепою перед прийняттям такого рішення. Гетьман пояснив цареві, що за таких умов люди з лівого берега почнуть селитися на правому. Січ тоді взагалі вийде з-під гетьманської влади і буде слухати гетьмана лише в крайньому разі. Повернення до Польщі, яка ще й до того союзна з Москвою, зруйнувало б гетьманську владу.

Невдовзі Петро І знов віддає наказ гетьманові відрядити військо на війну. Мазепа висилає загін на чолі з миргородським полковником Данилом Апостолом. Цей загін самостійно, без царської підтримки, розбив військо шведського генерала Шліппенбаха. І знову московський уряд несправедливо повівся з козаками: після бою в них забрали всю здобич і ще й познущалися з них. Почало зароджуватися незадоволення царським урядом в рядах козацької старшини.

У