На світанку 27 червня шведи почали наступ на земляні укріплення, які не змогли здобути; тоді вони спробували обійти ці укріплення — і знову невдача. Вони відступили до Будищенського лісу, перешикувалися там і почали рішучий наступ о 9 годині, але тут сталася катастрофа: гарматне ядро розбило ноші, в яких перебував поранений Карл XII. Він сідає верхи на коня, але коня під ним вбивають, і Карла XII виносять непритомним з бою. Шведи відступають, поки даючи табір та масу полонених.

Перемога Петра І була несподіванкою навіть для нього. Сп'янілий від успіху, він на деякий час забуває про Мазепу та Карла XII, а вони 30 червня дійшли до Перволочної, намагаючись переправитися на правий берег Дніпра, але майже всі човни було знищено. Тільки Карл XII, Мазепа та невелика частина війська встигли переправитися, а 16 000 славетної піхоти Карла XII та 28 гармат під командою генерала Левенгаупта здалися кінноті Меншикова й Скоропадського. Армія Карла практично перестала існувати. Це була величезна катастрофа для України та Швеції.

Видається правильним твердження, що причиною поразки в Полтавській битві було те, що Карл XII майже два роки був бездіяльний і тим дав Петрові І можливість організувати свої сили. Карл ХП, рушаючи в Україну, був певний своєї перемоги над Петром І. Він, однак, не взяв до уваги відірваності своєї армії від бази, що майже унеможливлювало забезпечення її необхідними засобами і воєнним матеріалом, не взяв до уваги можливості повної ізоляції свого війська. Карл XII повірив запевненням Мазепи, що поява шведського короля на Україні стане гаслом до повстання. Карл зовсім не взяв до уваги, що головна сила українського війська була поза межами України. Врешті, він знехтував стратегічними й матеріальними можливостями Петра І. Шведський король досягнув би успіху, якби продовжував змагання на півночі, маючи за собою власну базу. Чи не було б для нього кориснішим повторити Нарву? Ініціатива, виявлена ним у битві під Полтавою, була цілком виправданою. Оперативна й тактична організація самої битви видається цілком доцільною. Але вона скінчилася поразкою.

Для України Полтавську битву треба вважати трагічним зворотним пунктом в історії української державності.

У липні 1709 р. І. Мазепа і Карл XII були в Очакові, а 1 серпня перейшли до Бендер, де турецький уряд призначив їм місце перебування. З Мазепою були тільки Орлик з родиною та кілька старшин.

Гетьман прибув до Бендер вже зовсім хворий, не вставав з ліжка. Карл XII ще сподівався на продовження війни, чекав нових військ із Швеції. Мазепа хотів створити коаліцію проти Москви, та 22 серпня 1709 р. помер. Похований він був у Яссах. Король Швеції сам супроводжував домовину. Попереду їхали шведські трубачі, за ними на шести білих конях везли труну гетьмана, оббиту червоним оксамитом. По обидва боки катафалку йшло козацтво з оголеними шаблями. Попереду бунчужний ніс булаву, а за домовиною йшли українки, жінки тих, хто був з Мазепою до самого кінця. А за ними вже йшла старшина і козацтво з опущеними прапорами і зброєю.

Уже після смерті Івана Мазепи у Бендерах 1708 р. була проголошена його офіційна промова. У ній було написано, що "задля визволення Батьківщини, Запорожського Війська і всього українського народу від страшного московського ярма неволі, вложеного на наші шиї, щоб привернути, поправити й поширити і до останнього упадку доведені закони та свободи, він, гетьман Мазепа, прийняв протекцію шведського короля Карла XII і мав за свій обов'язок із своєю синівською любов'ю до своєї Отчизни, Матки нашої і з повинности свого гетьманського уряду проти ворогів москалів за добро Отчизни в обороні законів і свобід повстати усіма способами і засобами боронитися та з'єднаними збройними силами священного королівського маєстату Швеції і Запорозького Війська, не щадячи свого маєтку, здоров'я, життя і останньої краплі крови воювати з москалями так довго, доки не визволиться наша Малоросійська Отчизна і Запорозьке Військо від деспотичного московського ярма і наші закони та свободи з побільшенням не повернуться до давнього стану".

Український уряд на чолі з гетьманом І. Мазепою емігрував. Плани гетьмана були нереалізовані. Але історія України явно показала, що ця величезна поразка Української держави й української державницької ідеї, яка сталася в 1708—1709 рр., разом з тим стала й початком подальшого розвитку українства, української національно-визвольної ідеї.

В історії московсько-українських взаємин немає ненависнішого для Москви імені, як ім'я гетьмана Мазепи. 1708 р. Москва видала смертний присуд тоді ще живому гетьманові, але могла виконати його лише умовно, бо сам Мазепа був поза межами московського впливу. Тоді ж московський уряд наказав українській православній церкві виголосити гетьманові анафему. Протягом XVIII і XIX ст. у церквах проклинали Мазепу (до 1905 р.). Проклинали ім'я того, хто ті самі церкви колись так ретельно будував.

Література

1. Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1995. — Т. 7. — 628 с; Нью-Йорк, 1957. — Т. 8.; Ч. 1. — 336 с; Т. 9. — Кн. 2. — 609 с.

2. Гуржій О. Українська держава в другій половині XVII— XVIII ст.: кордони, населення, право. — К., 1996. Гетьмани України. — К., 1991.

3. Дашкевич Я. Павло Тетеря — незрозумілий гетьман (1662— 1665) // Неопалима Купина. — 1995. — № 1, 2.

4. Дашкевич Я. П. Тетеря // Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. — К., 1995. — Вид. 2.

5. Крип'якевич І. Бібліографія. Нові праці з історії Гетьманщини XVII ст. // Записки НТШ. — Т. 144, 145.

6. Крип'якевич J. Історія Української держави XVІ—XVIII ст. (Літографічні лекції, читані у Львівському університеті). — Л., 1922.

7. Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик. — К., 1991.

8. Мазепа. — К., 1993.

9. Мазепа /. і Москва. — К., 1994.

10. Млиновецький Р. Боротьба Росії і Польщі за Україну // Нариси політичної історії. — Канада, 1953.

11. Модзалевський В. Перший військовий підскарбій (1663—1669). Роман Ракушка-Романовський // Записки історично-філологічного відділу Української Академії наук. — К., 1919. — Кн. 1.

12. Оглоблин Н. Воеводские "вестовые отписки" XVII в. как материал для истории Малороссии // Киевская старина. — 1885. — Т. 12.

13. Пасічник М. Україна в добу Руїни. — Л., 2002.

14. Швидько А. Борьба городов Украины за осуществление решений Переяславской Рады. — Днепропетровск, 1983.

15. Яворницький Д. Історія Запорозьких козаків. — К., 1990. — Т. 2.

16. Яковлів А. "Статті Б. Хмельницького" в редакції 1659 р. // Ювілейний збірник ВУАН на пошану акад. М. Грушевського. — К., 1929.