Більшість делегатів з'їзду погодилися з тим, щоб поступово продовжувати роботу зі створення української армії, формуючи окремі полки. Власне на з'їзді перемогла лінія Центральної Ради та лівих партій. Для реалізації цих рішень було утворено Генеральний військовий комітет, головою якого обрали С. Петлюру. Проте одностайності серед членів комітету не було, переважала позиція лідерів Центральної Ради. Його діяльність була спрямована переважно на культурно-організаційну роботу серед військ.

Лідери Центральної Ради мали надію мирно полагодити справи з Тимчасовим урядом, сподівались на сприяння лівих російських партій, стояли на позиції федеративного устрою Росії, вірили обіцянкам "демократів". Тому Центральна Рада і керівництво лівих українських партій стримувало українізацію військових частин, відправляючи їх з України на німецький фронт.

Політичний провід Центральної Ради покладав великі надії на переговори з Тимчасовим урядом і більшовицькою Радою депутатів, але вони в Петрограді провалились. Російський уряд відмовився піти на будь-які поступки, виступив проти українізації армії, а керівники більшовицької Петроградської ради навіть не прийняли делегацію. За пропозицією Центральної Ради 18 червня 1917 р. С. Петлюра скликає II Всеукраїнський військовий з'їзд. Незважаючи на погрози О. Керенського віддати учасників з'їзду під військово-польові суди, до Києва з'їхалось 2308 осіб, які репрезентували 1,6 млн українських військових. Делегати розкритикували політику Центральної Ради за зволікання у питаннях державотворення і розбудови власної армії. Цим з'їзд фактично висунув ультиматум Тимчасовому урядові, наполягаючи виконати вимоги делегації Центральної Ради на переговорах. Було підтримано дії Центральної Ради, закликано народ неухильно виконувати усі її постанови. Делегати зажадали негайного виконання рішень І Військового з'їзду щодо українізації армії.

Значною мірою саме під тиском військових делегатів і представників селян Центральна Рада зробила перший крок до проголошення самостійності України. Спочатку на з'їзді, а потім урочисто на Софіївському майдані було проголошено І Універсал, де, зокрема зазначалося: "Віднині ми самі будемо творити українське життя... Хай буде Україна вільною... але не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською".

Універсал з великою радістю і ентузіазмом зустріли всі українці. Проте не можна не звернути уваги на те, що у вирішенні долі рідного краю автори документа більше покладалися на замирення з Тимчасовим урядом, що продовжував шовіністичну політику, а не на власний народ, не на його силу. Жодним словом універсал не згадує про проблему власної армії чи українізацію наявних збройних сил. Всеукраїнський військовий з'їзд сформував український уряд. Згідно з І Універсалом, як відомо, створено Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. Першим військовим міністром стає С. Петлюра.

Без перебільшення можна сказати, що на його плечі лягла найтяжча робота. Військові найвищих рангів українського походження були зросійщені, політично й національно малосвідомі, не прагнули співпрацювати з українським урядом. Бракувало не тільки кваліфікованих кадрів, але й най необхіднішого: матеріально-технічної бази, засобів зв'язку з військовими частинами, фронтами й флотом. Російська армія, знесилена у війні, була деморалізована, почалися масові дезертирства, територію України заполонили більшовицькі агітатори.

Російський уряд, наляканий рішучими діями українських військових та І Універсалом, у липні 1917 р. доручає підписати у Києві угоду, що визнає законним український уряд, погоджується із формуванням українських військових частин, але не більше трьох корпусів. Центральна Рада проголошує свій II Універсал. Він вважався багато в чому кроком назад порівняно з першим, оскільки задля досягнення компромісу з Тимчасовим урядом Центральна Рада змушена була прийняти його умови. Однак щодо військових формувань II універсал означав певне просування вперед. Він конкретизував положення урядового документа: "Що торкається комплектування українських військових частин, то задля цього Центральна Рада матиме своїх представників при кабінеті Військового міністра, при Генеральному штабі і Верховному головнокомандуючому". Можна було чекати, що документи як уряду, так і Ради нададуть нового імпульсу українізації армії, а Центральна Рада врешті-решт на законних підставах буде форсувати створення українського війська. Та цього не сталося. Саме в цей час в українізації армії почалися перші невдачі. Під час червневого наступу на Південно-Західному фронті, що розпочався 18 червня 1917 р., головною ударною силою були б, 17 і 41 армійські корпуси. їх і визначили для українізації. Та, зазнавши величезних втрат під час тернопільського прориву, ці частини потім змушені були відступити. Генеральний комітет скерував у цей час на їх поповнення близько ЗО тис. солдатів-українці в і звернувся до Тимчасового уряду, щоб армійським наказом ці корпуси були визнані українськими. Однак у відповідь було заявлено, що слава полків належить всій російській армії, а для українізації визначать інші корпуси. Генеральний комітет розпорядився зупинити 138 ешелонів, що вирушали на фронт. Понудьгувавши якийсь час на залізничних коліях, зневірившись, солдати почали роз'їжджатись по домівках, просто дезертирувати.

Щодо позиції Центральної Ради, її керівництва у справі українізації армії вельми промовистим є епізод, який згадує в своїх мемуарах М. Грушевський. 4 липня до нього прийшла депутація від ешелону, що прямував із Саратова на фронт. Солдати ешелону — українці — оголосили себе полком ім. М. Грушевського і просили голову Центральної Ради прийняти від них парад. М. Грушевського бентежила не лише делікатність прохання щодо найменування частини, а й перспектива відмови солдат їхати на фронт. Після певних вагань він погодився прийняти парад лише за твердої умови, що солдати негайно вирушать на фронт. Ці події були досить показовими. Процес українізації військових сил відбувався знизу. Центральна ж Рада, кинувши у маси притягальні лозунги національного відродження та згуртування, домагаючись легітимізації цього процесу, вкотре виявила непослідовність, не зважилась опертися на підтримку власного населення, примножити тим самим свою силу, авторитет. Вона, як не дивно, продовжувала більше прислухатись до позиції Тимчасового уряду. А той по-своєму, повеликодержавницьки сприймав коливання Ради, дуже реалістично розраховуючи, що без належної фізичної сили, без збройної опори вона не є серйозною загрозою, не зможе протистояти грубому натиску, змушена буде згодитися з тим, що їй буде продиктовано з Петрограда.

Слід, звичайно, враховувати, що без серйозної підтримки проводити українізацію в невеликих частинах, з неукраїнським командним складом, в оточенні інших частин, що нерідко з різних причин не симпатизували подібним спробам, було дуже нелегкою справою. Цей процес був ефективнішим в Києві, де військове міністерство у вересні 1917 р. дало згоду на українізацію запасного гарматного дивізіону, запасного інженерного полку, телеграфної запасної роти, запасного батальйону самокатників і розгортання запасного кулеметного батальйону в український полк двобатальйонного складу. Обіцяли дозвіл на формування нового запасного піхотного полку і двох кавалерійських.

Розуміючи, що процес українізації багато в чому буде залежати від наявності командних кадрів-українців, С. Петлюра домігся від Верховного головнокомандувача Л. Корнілова згоди на переведення офіцерів-українців в частини, які визначили для українізації, і заміни офіцерів-неукраїнців. А у вересні Український Генеральний військовий комітет взяв дозвіл на відкриття в Києві двох українських піших шкіл підпрапорщиків і українських відділів при інженерній та артилерійській військових школах. До першої української школи підпрапорщиків було зараховано близько 250 учнів, а урочисте відкриття відбулося під час роботи Ш Українського військового з'їзду — 22 жовтня 1917 р.

Очевидно, з чисто військових критеріїв українізація армії не завдала б тієї шкоди боєздатності, якою постійно залякували обивателів урядовці, військове начальство. Можливо, боєздатність у певних частинах навіть стала б більшою. Українізовані частини виявляли себе на фронті з позитивного боку, в усякому разі, були не гірші за інших. Та на перший план висувалися політичні міркування. Виходячи саме з них, робилося все, щоб дезорганізувати процес українізації армії: по кілька разів перевизначались частини, в які повинно було надійти українське поповнення, і врешті-решт воно потрапляло зовсім не в ті частини, які планувалось українізувати; командування в українських частинах залишалось здебільшого неукраїнським, повсюдно діяли виборні комітети з представників загальноросійських партій, що з різних причин неприхильно, нерідко вороже ставились до українізації тощо. У вересні ставка Верховного головнокомандувача прийняла рішення вислати за солдатами-українцями, які перейшли до 20 серпня 1917 р. в українізовані частини, їхні документи. Якщо ж вони зробили це після означеного терміну, "вважати їх дезертирами і віддавати під військовий суд".

Заступник голови Українського Генерального військового комітету В. Кедровський відзначав: "Український генеральний комітет намагався якнайбільше стягнути в Україну, в запасні полки українців, щоб таким чином українізувати місцеві залоги, але російське командування цьому перешкоджало, і переважно залогами в Україні були російські запасні частини, з тим розрахунком, що в кожному більшому скупченні запасних частин українські мали бути в меншості. Разом з тим українізовані частини лишалися поза межами України, де вони були оточені переважною більшістю