Незважаючи на всі заходи й домагання Українського військового комітету, жодна добре впорядкована з українізованих частин не була переведена в Україну або на один з українських фронтів.

Звичайно, впливали й інші фактори. Серед них: столітні традиції існування єдиної імперської армії, нездатність оперативно скористатись вигідною ситуацією, що склалась, відсутність навичок жити і творити в демократичному суспільстві, певна інерція в мисленні та діях провідників українського руху в армії. Впливали і такі обставини, як посилення репресій командування на фронті після липневих подій, коли відновили смертну кару. Спроба ж формувати національні частини нерідко свавільно кваліфікувалась як зрада, дезертирство тощо з усіма можливими наслідками. Так що не варто перебільшувати розмах процесів українізації війська. Від платонічного вираження прихильних почуттів до Центральної Ради, Українського Генерального військового комітету до здатності бути надійною опорою у боротьбі за українську

державність, як свідчать факти, дистанція виявилася досить значною. І зовсім не всім військовим частинам, які вважалися українськими в 1917—1918 рр., вдалося її подолати.

З—7 жовтня в Чигирині відбувся з'їзд "Вільного козацтва" за участю 2 тис. делегатів, що представляли 60 тис. організованих, озброєних добровольців Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини й Кубані. Своїми постановами з'їзд зробив спробу надати "Вільному козацтву" специфічної організаційної форми в загальнонаціональному масштабі:

"1. Закладаючи по стародавньому звичаю предків-запорожців перші підвалини організованої збройної сили української демократії, поставити собі найпершим завданням, щоб "Вільне козацтво" стало військом народу, а не пануючих класів, до якої б нації ці класи не належали.

2. Утворити Генеральну козацьку Раду з Наказним отаманом на чолі. Генеральна Рада має в найближчім часі скликати губерніальні з'їзди, щоб обрати кошових отаманів з старшиною, що надасть організованості і сили козацькому рухові.

3. З огляду на те, що Генеральна Рада робитиме велике діло по охороні здобутків революції та прав народу, а також бере на себе захист краю від руїни в час демобілізації, з'їзд домагається, щоб на утримання Генеральної Ради та всієї старшини було призначено державні кошти. Генеральна Рада "Вільного козацтва" має перебувати стало в м. Білій Церкві на Київщині".

До Генеральної Ради "Вільного козацтва" було обрано 12 осіб, а почесним отаманом "дав згоду бути" командир 1-го Українського корпусу П. П. Скоропадський.

"Вільне козацтво" могло стати серйозною військово-політичною силою. Лідерам Центральної Ради, що орієнтувались на зразки західноєвропейської демократії, засвоїли парламентські манери і смаки і тому не наважувались на рішучі кроки в українізації армії, ніщо не заважало виявити належну турботу про вільних козаків, залучити їх на свій бік, в разі потреби опертися на їхню силу.

Поважаючи думку виборної адміністрації краю, Українська Рада водночас не могла ігнорувати і військової сили 60 тис. вільних козаків. Визрівало і розуміння можливості використання їх у державних справах. Рада затвердила Статут "Вільного козацтва", вітала заклики з'їзду в Чигирині до повсюдного утворення добровольчих загонів. Однак одразу виявлялася і непослідовність Центральної Ради. Вона вважала "Вільне козацтво" не стільки військовим формуванням, скільки міліційним і аж до січня 1918 р. підпорядковувала його секретарству внутрішніх справ, а не секретарству військових справ.

Проте військовиків-самостійників не задовільняли рішення II Універсалу. Вони намагалися пришвидшити хід подій, хотіли бачити Україну незалежною. Щоб змусити Центральну Раду до рішучіших кроків на цьому шляху, Київський полк ім. Полуботка вдався до застосування збройної сили, захопив найважливіші об'єкти, протягом двох днів контролював ситуацію в місті. Лише Петлюра зумів придушити повстання полуботківців. Своє основне завдання влітку і на початку осені 1917 р. С. Петлюра бачив у пришвидшенні українізації армії, створенні винятково українських полків і корпусів. З цією метою він разом з іншими діячами Центральної Ради виїжджає на фронт, у ставку Головнокомандувача армії, до Керенського в Петроград. У хаосі, який дедалі більше охоплював військо, зберегти українські частини ставало дуже важко. Не вистачало досвідчених військових командних кадрів, чинилися перешкоди з боку російського командування. Але вже у липні 1917 р. після придушення більшовицького виступу в Петрограді, Тимчасовий уряд оговтався, забув про домовленість у Києві і різко виступив проти утворення українських Збройних сил. Українські частини перекидали на найважчі ділянки фронту, де вони зазнавали великих втрат. У серпні 1917 р. Тимчасовий уряд практично перекреслив угоду, підписану Керенським, поставивши під контроль військові і міжнародні зв'язки України, армійське постачання і засоби зв'язку.

Література

1. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917—1953: У 2-х кн. — К., 1994.

2. Будков Д., Веденеев Д. Система зовнішньополітичного інформування в часи Директорії // Політика і час. — 1993. — № 10.

3. Винниченко В. Відродження нації: У 3-х ч. — К., 1990.

4. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991.

5. Копиленко М., Копил єн ко О. Зовнішня політика Центральної Ради // Політика і час. — 1992. — № 11—12.

6. Копиленко О. Сто днів Центральної Ради. — К., 1992.

7. Красівський О. Галичина в першій чверті XX ст. — Л., 2000.

8. Литвин М., Науменко К. Історія Галицького стрілецтва. — Л., 1991.

9. Малик Я. Тоталітаризм в українському селі. Перша спроба впровадження (жовтень 1917—березень 1918 рр.). — Л., 1996.

10. Пиріг /., Прощадок Ф. Павло Скоропадський: штрихи до політичного портрета // УІЖ. — 1992. — № 9.

11. Полонська Василенко Н. Історія України 1900—1923 рр. -К., 1991.

12. Солдатенко В. Становлення української держави і проблема збройних сил // УІЖ. — 1992. — № 5.

13. Солдатенко В. Центральна Рада та українізація армії. // УІЖ. — 1992. — № 6.

14. Ткачук А. Симон Петлюра. Політичний портрет. // Київська старовина. —1992. — № 6; 1993. — № 1.