Наукова, просвітницька, культурницька діяльність української інтелігенції непокоїла царських чиновників, їх турбував не тільки розвиток національних тенденцій, а й зростання громадсько-політичної та революційної активності суспільства під впливом Географічного товариства. У зв'язку з цим голова Археографічної комісії М. Юзефович повідомляв у Петербург, що "розбійницькі зграї, озброєні і в масках, які з'являються в краї, не що інше, як початий народжуваної у спокушених умах гайдамаччини". Він пропонував урядові вжити не часткових заходів, а загальних, радикальних, які б могли викоріняти причини подібних дій. М. Юзефович висунув ідею ліквідувати Київський відділ Російського географічного товариства, додавши, що поки М. Драгоманов і П. Чубинський будуть тут, "ніякі заходи не припинять руху, який виник з їхньої ініціативи".

У відповідь на доноси платних і безплатних агентів поліції в 1875 р. було створено спеціальну антиукраїнську Комісію. Вона працювала недовго і дійшла висновку, "що допустити окрему літературу на простонародному українському говорі, — це те саме, що покласти тривку підвалину для переконання в можливості відділення, хоч би й у далекій будучності, України від Росії". Вона вирішила розпустити київський відділ Географічного товариства, а його активних членів і співробітників репресувати. Результатом праці названої комісії став ганебний царський указ, який підписав 18 травня 1876 р. Олександр П.

З рішучим протестом проти антиукраїнської політики російського царату виступив з трибуни Всесвітнього літературного конгресу, що відбувся в Парижі 1878 р., М, Драгоманов. Він поінформував європейську і світову громадськість про чергову самодержавницьку акцію — заборону української мови. Славний син України написав і видрукував французькою мовою брошуру "Українська література, заборонена російським урядом", яка завдяки підтримці й допомозі керівників конгресу набула широкого розголосу. Це був черговий патріотичний вчинок М. Драгоманова у той скрутний для України час, коли її, позбавлену рідної мови, директивно перетворювали в адміністративно-територіальну одиницю Російської імперії, а підданий фронтальній русифікації і денаціоналізації український народ — у вірнопіддане космополітичне населення. Тому необхідною і цінною була непохитна національно свідома позиція та практична боротьба М. Драгоманова за вільний розвиток української культури.

Це викликало невдоволення офіційних можновладців. На вченого та громадсько-політичного діяча посипалися доноси за належність до "партії українофілів-сепаратистів", за участь у селянському вічі в Галичині і політичний виступ на ньому (насправді він там не виступав), за пропаганду соціалізму та ін. За політичну неблагонадійність царські власті у вересні 1875 р. звільнили

М. Драгоманова з посади доцента Київського університету. На початку 1876 р. він назавжди виїхав за кордон, мешкав у Австрії, Швейцарії, а останні роки життя провів у Болгарії — в Софії, куди був запрошений на кафедру загальної історії щойно організованого Софійського вищого училища (університету). У Женеві М. Драгоманов разом з С. Полонинським і М, Павликом видавав журнал "Громада" (1878—1882), який нелегально надходив в Україну.

Через кілька років після чергового царського погрому українські громади таємно відновили діяльність. Вона пожвавилася на початку 80-х рр. XIX ст. Це пожвавлення пов'язане з виходом у світ журналу "Киевская старина", який об'єднав навколо себе членів "Старої громади". 1897 р. громади почали об'єднуватися в єдину всеукраїнську організацію.

З посиленням радикальних ідей серед української інтелігенції на першому місці постало національне питання. Багато революціонерів в Україні, зокрема А. Желябов, Д. Лизогуб, В. Осинський, М. Кибальчич вважали, що в майбутньому у всесвітньому соціалістичному суспільстві мають зникнути національні відмінності. Через розходження у поглядах між соціалістами і українофілами відбувся розкол.

Першими марксистами в Україні були М. Зібер та С. Подолинський. У кінці 80-х — на початку 90-х рр. XIX ст. у Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові, Полтаві, Херсоні та в інших містах виникли марксистські гуртки. В 1891 р. у Києві почала діяти Російська соціал-демократична група, яка проіснувала кілька років.

Українські марксисти слідом за російськими перебільшували значення соціальних проблем. Водночас вони не допускали й думки про національну незалежність України.

Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостійності України, було "Братство тарасівців", яке нелегально виникло в Полтаві 1891 р. Його заснував невеликий гурт українських студентів, які на могилі Т. Шевченка поклялися поширювати серед українського народу безсмертні ідеї Кобзаря. Засновниками цієї організації були, І. Липа, М. Міхновський та ін. До неї входили письменники: М. Коцюбинський, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Вороний, М. Кононенко, В. Боровик, а також науковці Є. Тимченко, О. Черняхівський, В.Боржковський. Очолював братство І. Липа.

Свої політичні погляди "та расі в ці" виклали в політичній декларації "Конфесіон де фуа ("Вірую") молодих українців", опублікованій у львівському часописі "Правда" 1893 р. Провідні положення цього документа: визнання Російської імперії окупантом України, який знищив усі політичні й культурні надбання українського народу й далі поневолює його, вимога повної державно-політичної незалежності України, важливість політичного моменту в роботі серед народу, усвідомлення того, що справедливе розв'язання соціального питання можливе тільки за умови досягнення державної суверенності України. Політичне кредо тарасівців гостро протистояло соціалістичним настроям і гаслам, що панували тоді серед української молодої інтелігенції.

У кожній українській студентській громаді діяв осередок "Братства тарасівців". Усі вони намагалися втілити в життя програму братства. Його ідеї "тарасівці" поширювали у своїх літературних творах та статтях, які друкувала галицька українська преса, що потім нелегально надходила в Наддніпрянщину.

Та діяльність "Братства тарасівців" тривала недовго. У 1898 р. поліція викрила організацію і розгромила її. Частину "тарасівців" було арештовано і засуджено, а над іншими членами організації встановлено поліцейський нагляд. Однак репресії царського самодержавства не зламали волю патріотів. Майже всі вони залишилися вірними ідеям братства, пропагували їх в організаціях і партіях, членами яких стали згодом.

Література

1. Борисенко В. Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60—90-х роках XIX ст. — К., 1980.

2. Борисенко В. Курс української історії. — К., 1996.

3. Возняк М. Нариси про світогляд І. Франка. — Л., 1955.

4. Грицак Я. Молоді радикали в суспільно-політичному житті Галичини // Записки НТШ. — Т. ССХХІІ. — Л., 1991.

5. Заремба С. Українське пам'яткознавство: Історія, теорія, сучасність. — К., 1995.

6. Зінченко А. Визволитися вірою. — К., 1997.

7. Злупко С. Іван Франко — економіст. — Л., 1992.

8. Іванова Л. Роль інтелігенції України у формуванні етносоціальної свідомості у ЗО—40 роки XIX століття. // УІЖ, — 1991, № 8.

9. Історія України: Навчальний посібник. — Запоріжжя, 2002.

10. Кирило-Мефодіївське товариство: Збірник документів: У 3 т. — К., 1990.

11. Книга свідчень / Упоряд. О. Мітенко.— К., 1991.

12. Кондратюк К. Видатні історики України XX ст: Історіографічні нариси. — Л., 1998.

13. Кондратюк К. Історія України. Від половини XIX століття до 1917 року. — Тернопіль, 1994.

14. Копиленко О. Політико-правові ідеї Т. Шевченка та І. Франка в сучасній ідеологічній боротьбі. — К., 1990.

15. Крип'якевич І. Історія України. — Л., 1990.

16. Лисяк Рудницький /. Напрями української політичної думки // Записки НТШ. — Т. ССХХІІ. — Л., 1991.

17. Петраш О. "Руська трійця". — К., 1986.

18. Русалка-Дністрова. — К., 1972.

19. Сарбей В. До поглядів М. Драгоманова на національне питання // УІЖ. — 1991. — № 9.

20. Сухий О. Галичина: Між Сходом і Заходом. Нариси історії XIX — початку XX ст. — Л., 1999.

21. Франко І. у спогадах сучасників. — Л., 1972. — Кн. 2.

22. Франко і світова культура: Матеріали міжнародного симпозіуму ЮНБСКО. — К, 1990. — Кн. 1.