Холодний січень 1919 р. Хворий Євген Харлампійович виїздить у Галичину. Поляки інтернували його в Мостиськах і Перемишлі. Йому пощастило визволитися й добратися до Відня. Потім осів у Чехословаччині. Він ще не такий старий. Але — дуже хворий. Має клопоти з серцем. 1922 р. в Австрії йому зроблено дві складні операції на шлунку. Влітку 1928 р. — нова операція.

З 1930 р. стан хворого різко погіршується. Його кладуть до шпиталю в Празі. Звідси Чикаленко вже не вийде.

Його натомлене серце зупинилося 20 червня того ж року. 25 червня тіло Євгена Чикаленка за його волею було спалено в крематорії Ольшанського цвинтаря. Він заповідав: коли Україну буде визволено, розвіяти в її степах його попіл.

Заповіт Чикаленка ще не виконано.

Євген Харлампійович Чикаленко всі свої сили й знання віддав рідній Україні. І сьогодні ми згадуємо його як одного з тих, хто готував ґрунт для здобуття державної незалежності. Як згадує один з вихованців Подєбрадської академії, "Чикаленко своєю лагідною, милою вдачею притягував до себе людей, вмів гуртувати їх біля себе... У свої 66 років умів він не бути зайвим серед запальної молоді. Він був цементом, що єднав до громади українців різних політичних напрямків його знали й шанували придніпрян-ці і галичани, кубанці й українці з Зеленого Клину, з Далекого Сходу, з Сибіру".

Родина Симиренків.

В "ЕнциклопедіїУкраїнознавства" зазначається, що це рід промисловців-цукроварників, конструкторів і власників машинобудівних заводів, піонерів пароплавства на Дніпрі, вчених і практиків садівництва, меценатів української культури.

Далі довідуємося про цей славетний рід з досліджень М. Слабо-шпицького, який оперує історичними джерелами про його походження. Так, в "Реєстрі Війська Запорозького 1649 року" в списку козаків Вільшанської сотні Корсунського полку бачимо Феська Симиренка. (Згідно з переказом, "Семеренко", "Семиренко", "Симиренко" — козацьке прізвисько, яке підкреслювало помножену на сім силу й спритність його носія).

Маємо відомості про Степана Симиренка, який понад 20 років козакував на Січі, а згодом чумакував. Його сина Федора записали в кріпаки. Разом із своїм тестем Яхненком Федір орендував, а згодом будував млини на річці Рось. Заробивши грошей. Симиренко і Яхненко викупилися з кріпацтва. Згодом вони — вже члени гільдії купців. Своїх синів Федір відправив на навчання до Парижа.

Три брати Яхненки й Федір Симиренко заснували фірму "Брати Яхненки й Симиренко", яка досить успішно розвивалася, торгували збіжжям, худобою, орендували млини, мали в Одесі свої крамниці. У1843 р. побудували перший в Україні і взагалі в Російській імперії механічний пісково-рафінадний завод, а в 1846 р. — машинобудівний завод, який випускав обладнання й машини для цукроварень та на якому збудовано перші пароплави для Дніпра. Крім величних промислових підприємств та житлових будинків, були лікарня на 150 ліжок, школа з шести класів, де майже всі викладачі мали університетську освіту, театр. Заводи і все містечко мали газове освітлення, яким, до речі, у той час користувалося лише двоє чи троє міст Росії. Яхненки і Симиренко не піддалися загальній хвилі денаціоналізації, а завжди підкреслювали свою українську національність.

Таким чином, на думку вже згаданого дослідника М. Слабош-пицького, бачимо ще дві характерні ознаки. Яхненки і Симирен-ки уособлюють важливі риси, які не так часто є в нашого народу: не просто схильність до підприємництва, а вміння спрогнозувати майбутнє, побачити перспективність нової справи. Досвіду чи допитливості для цього мало. Тут треба мати талант передбачення й прозирання в майбутнє. Чомусь мало українців пішло до цукроварної промисловості. Нову прибуткову справу головним чином осідлали чужинці: Бобринські, Потоцькі, Шувалови, Браницькі та ін.

Про матеріальну підтримку родини Симиренків можна судити навіть з такого факту: коли настав голодний 1830 р., Федір Симиренко і брати Яхненки безкоштовно годували десять тисяч селян. Не збереглося жодних свідчень про те, що навколишні поміщики й фабриканти взялися енергійно наслідувати їхній благородний приклад. Щоранку біля млинів фірми братів Яхненків і Симиренка вишиковувалися довгі черги людей, які одержували борошно, щоб прогодувати свої сім'ї.

Сини Федора, Платон і Василь закінчили політехнічний інститут у Парижі, побудували власну цукроварню у с. Сидорівці на Київщині, обладнавши підприємство машинами, які самі винайшли, і одні з перших в Росії налагодили виробництво пастили. Крім того, Платон був одним із засновників раціонального садівництва.

Впродовж 40 років Симиренки регулярно передавали одну десяту своїх прибутків на розвиток української культури. Фінансували видання журналів "Україна", "Рада" та ін. Матеріально підтримували українських політичних діячів і письменників, таких, як М. Драгоманов, М. Коцюбинський, в 1912 р. пожертвували (за посередництвом М. Гру шевського) 100 тис. крб. для НТШ на купівлю нового будинку. Весь свій маєток ціною близько 10 млн крб. Василь записав на потреби української культури. Цією фундацією мало опікуватися Товариство допомоги українській літературі, мистецтву і науці. Слід зазначити, що воєнні дії й революція перешкодили реалізувати цю фундацію.

Література

1. Андрусяк М. Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч. — К., 1991.

2. Ворщак Ілько. Рене Мартель. Іван Мазепа. — К., 1991.

3. Вечерський В. Меценатство української еліти в глухівський період Гетьманщини // Сучасність. — 1997. — № 3.

4. Іванченко Р., Іванченко О. До глибини власної кишені (Меценатство й українська література та журналістика) // Дивослово. — 2000. — № б.

5. Крип'якевич І. Історія української культури. — К., 1994. Мазепа І. і Москва. — К., 1994. Мазепа. — К., 1993.

6. Пуцко В. Гетьман Іван Мазепа і розвиток українського мистецтва // Київська старовина. — 1996. — № 1.

7. Січинський В. Іван Мазепа — людина і меценат // Літопис червоної калини. — 1993. — № 34.

8. Слабошпицький М. Марія Башкирцева. — К., 1999.

9. Слабошпицький М. Українець, який відмовився бути бідним. — К., 1994.

10. Слабошпицький М. Українські меценати. — К., 200