Важливим джерелом вивчення етногенетичних процесів є дані антропології. Відоме положення про те, що "чистих", не змішаних у расовому відношенні народів взагалі не існує, цілком стосується й українців. Антропологічні дослідження показали, що не тільки немає єдиного українського расового типу (як і, скажімо, російського або німецького), а й наявні досить значні відмінності у межах відповідних регіонів. За даними багаторічних досліджень В. Дяченка, як стверджує професор В. Наулко, з цього погляду Україна поділяється принаймні на п'ять областей: центральноукраїнську; валдайську, або деснянську; ільмено-дніпровську; нижньодніпровсько-прутську; карпатську. При цьому між ними протягом віків мали місце інтенсивні взаємини.

Деякі автори робили спроби вивести походження українців безпосередньо від племен часів первіснообщинного ладу. Зокрема, археолог Я. Пастернак вбачав етногенетичні витоки українців у наддніпрянських племенах трипільської культури; далі, мовляв, вони еволюціонували у неврів — одне зі скіфських племен, потім в "антську культуру полів поховань" і, нарешті, — у "княжі часи", тобто Київську Русь.

На думку В. Наулка, концепції безперервного розвитку народів від первісних часів є безпідставними, оскільки історія людства — це процес постійного виникнення, розвитку і зникнення етнічних спільнот. Не залишаються незмінними як самі етнічні спільноти, так і їхні ознаки: територія розселення, особливості господарської діяльності, мови, культури.

В інших концепціях хоча й визнавалося, що слов'янська спільнота формувалася на території Східної Європи, а не за її межами, превалювала теза, згідно з якою українці, на відміну від інших слов'ян, вийшли з "праукраїнського субстрату-основи" — семи "українських племен" (полян, древлян, сіверян, волинян, тиверців, білих хорватів та уличів, які згадуються у "Повісті минулих літ"). На думку деяких дослідників, ці етнічні спільноти теж були безпосередньо пов'язані з первісними племенами Наддніпрянщини. Одним з аргументів на користь таких зв'язків є те, що серед сучасних народів збереглися давні звичаї та обряди, стверджував М. Грушевський. На його думку, прямими предками українців було найдавніше населення на території сучасної України починаючи з неолітичних часів. Таким чином, факт існування давньоруської народності заперечувався, а розклад загальнослов'янської спільноти відразу ж приводив до утворення трьох етнічно відособлених східнослов'янських народів. Через те історію українського народу М. С. Грушевський починав від IV ст., ототожнюючи південні східнослов'янські племена антів з українцями. Як наслідок, антропологічні, психофізичні, мовні та інші особливості українського народу зумовлювалися саме цією найдавнішою диференціацією.

Згідно з концепціями, поширеними у радянській історіографії, формування української народності як етнічної спільноти відбувалося на основі частини слов'янського населення, яке входило до складу Давньоруської держави (IX—XII ст.). Цей процес був тривалим і проходив у кілька етапів. Дальший розвиток феодальних відносин призвів до роздробленості цієї держави, внаслідок чого вже у другій половині XII—XIII ст. утворюються нові економічні, політичні та культурні центри, виникають певні передумови формування східнослов'янських народів — українців та білорусів.

Одночасно з політичним відбувався й етнічний розвиток Русі. Почав складатися територіальний центр русів, під вплив якого згодом підпадають навколишні регіони. Таким центром стала Київська земля з її могутнім етнічним й економічним потенціалом. Тут швидше, ніж у навколишніх землях, розвивалися феодальні відносини, в IX—X ст. з'явилися перші індивідуальні земельні володіння дружинної знаті, розбудовувалися міста й посилювався їхній вплив на сільські округи.

Особливістю Київської землі було те, що вона в період формування не належала якомусь конкретному князеві, а вважалася спадковим володінням великокнязівської родини. Хто володів Київською землею, той мав управляти і всією Київською Руссю. Крім великого князя, важливу роль у житті регіону й всієї держави відігравала київська знать. Саме вона найбільше ратувала й боролася за підкорення та господарське освоєння територій сусідніх племен.

Після міграції уличів на початку X ст. у межиріччі Південного Бугу й Дністра влада київських князів поширилась на землі в басейні Тясмина та нижніх течіях Сули й Псла. Щоправда, пізніше залежність цих територій від київських властей стала формальною, фактично вони перебували під контролем кочівників. До 1086 р. південні кордони Київської землі проходили по р. Стугні, а пізніше — по р. Росі. Місцеве населення, що складалося з нащадків літописних уличів, а також прийшлих з-за Дону алано-болгар, опинилося у сфері впливу більш розвиненішого населення Київської землі. Чи не найшвидше влада київських князів утвердилася на просторах древлян. Однією з причин цього стала відносна слабкість місцевих правителів і відсталість краю у переході до ранньофеодального суспільства. За всіх соціально-політичних колізій територія древлян залишалася невід'ємною частиною територіального центру русів-українців. Дреговицька Турівщина з часом стала уділом київських князів, а решта утворила Полоцьку землю. На заході територіальна експансія київських можновладців натрапила на сильний опір феодальної знаті волинян, яка швидко збагачувалася й зуміла досить відчутно зміцнити своє становище. За князювання Володимира Святославича київська знать активізувала господарське освоєння земель сіверян і одночасно почала захищати їх від нападів кочівників. Проте перетворення Чернігова й Переяслава на центри навколишніх округ послабило вплив Києва у віддаленому Лівобережжі.

Зростання ролі Київської землі в Середньому Подніпров'ї відбилося у відповідних топонімах та гідронімах. У басейні Тетерева на той час одна з річок стала називатися Киянка, Десни — Либідь, а поблизу Чернігова з'явилося с. Києнки. УХ — першій третині XII ст. Київська земля вже є етнополітичним центром Середнього Подніпров'я з нечітко визначеними кордонами, крім південних, що свідчило про незавершеність процесу формування територіально-політичного об'єднання. Київська земля одночасно стає й політичним центром всієї Давньоруської держави.

Певна відособленість Київської землі серед навколишніх регіонів у IX—XI ст. виявилась у поширенні на неї назв "Русь" або "Руська земля". Залежно від політичної ситуації ними називали територію навколо Києва або разом з частиною Переяславщини й Чернігівщини. Наприклад, київський князь Святополк у 1015 р., як писав літописець, зібрав проти свого брата Ярослава "бещисла вой, русь (вої'в з руських племен навколо Києва. — лет.) і печенігів". Посівши Київський престол, Ярослав, у свою чергу, об'єднав проти Святополка "русь, і варяги, і словени". В такому самому значенні термін "русь" вживався й в інших випадках. "Руссю" іноземці називали й усю Київську державу.

Одночасно з територіальними змінювалися й назви населення. Поступово зникає поділ місцевої людності на літописні племена й з'являються етноніми, похідні від назв найбільших міст. З 944 р. літописець щодо населення Київської землі почав вживати назву "кияни" замість "поляни". Це вже свідчило про складання відносної етнічної спільноти жителів Київської землі та її відмінність від навколишніх етносів. Однак з різних причин така назва не прижилася. За населенням Середнього Подніпров'я IX—XI ст. остаточно утверджується етнонім "русь", який мав тут глибоке етнополітичне коріння й увійшов у свідомість як слов'янських, так і неслов'янських народів.

У період розвитку давньоруської народності формувались найважливіші особливості культури, спільні для східних слов'ян, зберігалися їхня загальна самоназва (руські), свідомість спільності походження і найближчої етнічної спорідненості. Однак давньоруська народність, як усяка етнічна спільність ранньофеодального періоду, не була однорідною. Вона становила складну сукупність локальних традицій матеріальної та духовної культури, які відіграли у майбутньому певну диференціювальну роль.

Етнічний центр українського народу сформувався на багатонаціональній основі. Крім русів, у цьому процесі брали участь і північні слов'яни, переселені з метою укріплення південних рубежів країни, а також поляки й тюркські народи. У різні часи Русь не лише воювала з кочівниками, а й торгувала, мала з ними мирні відносини. Коли з 60-х рр. XI ст. половці почали тіснити печенігів, то частина з них відійшла за Дунай, а решта — під захист київського князя. Те саме зробили й інші тюркські племена, зокрема торки, берендеї, ковуї. З дозволу київського князя вони зайняли малозаселені землі Поросся та Південної Переяславщини й зобов'язалися не пропускати на Київ інших кочівників. Руси називали ці тюркські племена за кольором їхніх шапок чорними клобуками, а зайняті ними землі за назвою укріпленого центру торків Торчеська — Торчеською волостю. Під впливом русів чорні клобуки почали переходити до напівкочового способу життя, запозичували в них елементи землеробства й ремесла, вбрання, мови тощо. За межами Київської землі, вниз по Дніпру аж до Руського моря, стояли нечисленні неукріплені села зі змішаним складом населення. Вони були осередками русько-української культури серед тюркомовного кочового світу.

Особливістю ранньої етнічної історії українців було те, що вона розвивалась у південно-західних районах Давньоруської держави (території Київського, Переяславського, Чернігово-Сіверського, Волинського і Галицького князівств). Приблизно у XII—XIII ст. стали вирізнятися первісні ознаки української народності, що стосувалися території, мови, культури, господарської діяльності, побуту та звичаїв. У цей період Давньоруська держава розпалась на окремі феодальні князівства, і одночасно стала набирати силу Північно-Західна Русь — Ростово-Владимиро-Суздальське, згодом Московське князівство, яке відіграло вирішальну роль у формуванні російської (великоросійської) народності.

Одним з