основних показників існування народності є власна мова. Більшість дослідників вважали, що в період Київської Русі сформувалася єдина для всього населення країни давньоруська мова. Однак деякі з них дотримувалися іншої думки. Зокрема, академік А. Кримський відстоював існування української мови принаймні з XI ст. Він писав на початку XX ст., що "жива мова Півдня XI ст. стоїть посеред східного слов'янства цілком уже відокремлено. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. — це цілком рельєфна, яскраво індивідуальна лінгвістична одиниця* У ній дуже легко взнати прямого предка сьогочасної української мови...". Такі висновки видатного сходознавця підтверджує практика етнополітичного формування Київської землі. Територіальна, етнічна й політична консолідація середньоподніпровських племен в єдину історичну спільність супроводжувалась аналогічними процесами і в мовному середовищі. Живий розмовний говір народу, що очолював консолідаційні процеси, став мовною основою давніх русів. Українська мова формувалася на лінгвістичній базі говірки полян-русів, яка спочатку синтезувала особливості мов ближчих, а потім і віддалених племен. Подібне відбувалося й в інших регіонах Київської держави. Лінгвістичний аналіз новгородських берестяних грамот XI—XII ст. дав окремим вченим можливість зробити висновок про відокремленість давньоновгородського діалекту від інших східнослов'янських діалектів.
У XII ст. на зміну назві "Русь" стосовно українських земель приходить назва "Україна", з появою якої український етнос виступає на політичній арені як окремо сформована історична спільнота. Вперше термін "Україна" згадується в "Іпатіївському літописі" під 1187 р. Але якщо врахувати, що на письмі назви територій вживалися вже після того, як вкорінилися в повсякденному житті, то можна вважати, що вони були поширені й раніше. Розповідаючи про смерть у 1187 р. прославленого боротьбою з половцями переяславського князя Володимира Глібовича, літописець писав: "Й плакашася по нем всі переяславци.., о нем же Украйна много постона". До останнього часу слово "Україна" тут трактувалося вченими як окраїна Київської Русі, якою і було Переяславське князівство. Але літописець називає окремо Переяслав і Україну, тобто ті землі, що найбільше страждали від нападів кочівників. Саме ними й були Переяславська, Чернігівська та Київська землі. Про вживання цього терміна щодо різних українських регіонів свідчать й інші згадки. Під 1189 р. у літописі записано про приїзд князя Ростислава "ко Украйне Галичькой", під якою мали на увазі Галичину, Покуття й Подністров'я. "Україною" називали літописці й "Червенські міста" Галицько-Волинського князівства у 1213 р. У XII—XIII ст. назва "Україна" охоплювала територію від Середнього Подніпров'я на сході до Забужжя включно на заході. Нею позначали не окраїнні території, а "край", "землю", "країну". Саме такий зміст вкладали пізніше в термін "Україна" самі українці й власті Великого князівства Литовського. Але поряд з назвою "Україна" ще тривалий час продовжували вживати у вузькому та широкому значенні назви "Русь" і "Руська земля". Живучість і утвердження кожної з них залежали від багатьох факторів, і насамперед від внутрішнього та зовнішньополітичного становища українських земель.
Література
1. Ворисенко В. Курс української історії. — К., 1996.
2. Грушевський М. Історія України-Руси: У 10 т. — К., 1991— 1996. — Т. 1—9.
3. Дорошенко Д. Нарис історії України. — Л., 1991.
4. Законодательство Древней Руси // Российское законодательство X—XX вв. — М., 1984. — Т. 1.
5. Залізняк Л, Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.
6. Знойко О. Міфи Київської землі та події стародавні. — К., 1989.
7. Кісь Я. Етногенез слов'ян. — Л., 1985.
8. Котляр Н. Древняя Русь и Киев в летописных преданиях и легендах. — К., 1986.
9. Котляр М. Полководці Давньої Русі. — К., 1991.
10. Курс лекцій з історії України та її державності. — Л., 1997.
11. Літопис Руський. — К., 1989.
12. Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. — К., 1993.
13. Повість минулих літ // Літопис Руський (за Іпатіївським списком). — К., 1989.
14. Пономарьов А. Українська етнографія. — К., 1994.
15. Самчук В. Культура південних та західних словян. — Миколаїв, 2002.
16. Сахаров А, Дипломатия Святослава. — М., 1991. ТолочкоА. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. — К., 1992