Спочатку осередок українських дисидентів складали "шістдесятники" — нове покоління письменників та митців, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Си-моненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. Визначальною рисою цієї групи було те, що її члени були зразковим продуктом радянської системи освіти й швидко робили кар'єру. Деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних теренів України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали певні зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Інша варта уваги риса полягала в тому, що чимало з них були в своїх сім'ях першими, хто покинув село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. В Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало й співчувало їм, напевне, багато тисяч.

Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули досягти? Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика різноманітність і різниця у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один із найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: "Я пропоную... одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду". Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу. На відміну від нього, історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій в Україні та за громадянські права в СРСР.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху є різні погляди щодо умов, які спонукали людей до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що зародження дисидентства в Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинив насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська "відлига" й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаїв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив росіян в Україну, вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто змушувала останніх підтримувати вимоги дисидентів надати Україні більшої самостійності. Так чи інакше, в даному контексті дисидентство було найновішим проявом вікового протистояння між українською інтелігенцією та бюрократією російської імперії.

Прояви дисидентства.

Перші прояви цього руху зафіксовано наприкінці 60-х — на початку 60-х рр., коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них "Група юристів" на чолі з адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення, а Левка Лук'яненка — до смертної кари.

Наростання негараздів у суспільстві викликало посилення незадоволення в різних верствах населення, створюючи сприятливу атмосферу для діяльності дисидентів. На зміну відправленим до таборів у лавах правозахисників з'являлися нові представники української інтелігенції.

У вересні 1965 р. під час презентації у Київському кінотеатрі "Україна" фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків" з різкою критикою арештів виступили Іван Дзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція влади була блискавичною. Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві "Молодь" і з аспірантури Київського педінституту, В'ячеслава Чорновола звільнили з газети "Молода гвардія", Василя Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом.

Але це не збило хвилю протестів. У листопаді 1965 р. на захист заарештованих, з виявом стурбованості про стан української культури звернулися до ЦК КП України та ЦК КПРС композитор П. Май-борода, поети Л. Костенко та І. Драч, авіаконструктор О. Антонов. Листи керівникам УРСР і СРСР були однією з найпоширеніших форм протесту в ті роки. Серед тих, хто підписувався, так званих підписантів, було кількасот представників української інтелігенції. Серед них, крім уже названих, — І. Світличний, М. Коцюбинська, 3. Франко, Є. Сверстюк, Б. Антоненко-Давидович, М. Брайчевський, В. Стус, А. Горська та багато інших.

Листи-протести йшли не лише з столиці України, але й з обласних центрів. У 1968 р. на ім'я першого секретаря ЦК КП України П. Шелеста, секретаря ЦК з питань ідеології Ф. Овчаренка і секретаря Спілки письменників України Д. Павличка було надіслано листа, який підписало близько трьохсот представників творчої молоді Дніпропетровська, що протестували проти шельмування Олеся Гончара за його роман "Собор". Не було жодного навчального закладу з українською мовою викладання, де б виникла "націоналістична небезпека". У підготовці листа звинуватили поета Івана Сокульського, якого заарештували і засудили на 4,6 роки суворого режиму. Щодо десятків інших — обмежилися тим, що звільнили з роботи, вигнали з партії, "проробили" в парткомах чи викликали в органи КДБ.

У роботі КДБ в другій половині 60-х рр. з'являються нові моменти. У 1967 р. в його структурах створюється спеціальне "п'яте управління*', на яке поклали обов'язки боротися з "ідеологічними диверсіями", а по суті — з інакомисленням.

Але інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяло більше тисячі осіб, перетворилася на відкриту демонстрацію проти зросійщення. Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися до пам'ятника Тарасові Шевченкові в Києві не тільки для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів літератури. Побоюючись, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї політики в Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, влада вирішила судити дисидентів відкритим судом. Проте ця тактика бумерангом ударила по ній самій, викликавши ще сильніші протести.

Своєму виступові проти тоталітарної системи дисиденти прагнули надати характеру масових дій. Це була ще одна, найактивніша форма їхньої діяльності, яку влада вважала особливо небезпечною. Так, завдяки цілеспрямованим діям дисидентів у 60-х рр.

було започатковано традицію — 22 травня вшановувати пам'ять Т. Шевченка. Цього дня 1861 р. труну з тілом Кобзаря провезли з Петербурга через Київ до Канева для поховання. На згадку про цю подію біля пам'ятника Шевченкові навпроти Київського університету щороку 22 травня збиралися шанувальники поета, читали його поезії, вірші про нього, грали на бандурах тощо. Ці не-контрольовані владою прояви української національної свідомості викликали гостру реакцію зокрема арешти учасників скорботних зібрань.

За таким сценарієм починалися і події 22 травня 1967 р., коли тисячна юрба зібралася біля монумента Кобзаря. Міліція розігнала учасників зібрання і заарештувала чотирьох із них. Обурені свавіллям, люди на пропозицію Н. Світличної і М. Плахотнюка — відомих дисидентів, поширювачів "самвидаву" — рушили до ЦК КП України з вимогою негайно звільнити заарештованих. Розгніваних людей не могли зупинити ні міліцейські кордони, ні бран-спойти. Демонстранти розійшлися лише тоді, коли заарештованих о третій годині ночі привезли до будинку ЦК і звільнили.

Новим чинником правозахисної діяльності став рух кримських татар. Він набув форми надсилання петицій до Москви з одним проханням — дозволити татарам повернутися на історичну батьківщину — в Крим, відновити національне і політичне рівноправ'я народів. У 1968 р. за підтримки тоді вже відомого правозахисника, генерала Григоренка в Москві було проведено демонстрацію представників кримськотатарського народу. Справедливі вимоги кримських татар підтримали українські правозахисники. Подібні стосунки складалися й між українськими та європейськими дисидентами.

Крім системи тюремно-табірних закладів, на захист тоталітарного режиму було кинуто каральну медицину. Найнебезпечніших державних "злочинців", яких було важко звинуватити в порушенні відповідних статей Кримінального кодексу, винахідливі радянські інквизитори стали ув'язнювати в психіатричних лікарнях спеціального типу. Серед цих лікарень виділялася Дніпропетровська, яку було перетворено на справжню психіатричну в'язницю особливо жорстокого режиму. Крім