Микола Плахотнюк, Зіновій Красівський, Василь Рубан, Йосип Тереля, Михайло Ковтуненко, Микола Руденко та інші відомі дисиденти. Але основний контингент спецлікарень становили маловідомі жертви режиму — релігійні дисиденти, порушники кордону, учасники виробничих конфліктів тощо. їх загальна кількість обчислювалася сотнями.

Побувавши на цих процесах у Львові, молодий журналіст В'я-чеслав Чорновіл написав "Записки Чорновола" — збірку документів, що викривали свавільні, протизаконні й цинічні маніпуляції правосуддям з боку влади. У палкій промові перед великою аудиторією в Києві засудив арешти Іван Дзюба. Він також подав Шелестові й Щербицькому свою працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?" — тонкий, ерудований і безжальний аналіз теорії й механіки русифікації в Україні. Валентин Мороз після арешту в 1970 р. за антирадянську агітацію та пропаганду написав "Репортаж із заповідника ім. Беріг", емоційна й викривальна сила якого спрямована проти сваволі радянського офіціозу та руйнування ним окремого індивіда й цілих народів. Щоб не дати властям ізолювати дисидентів одне від одного й від суспільства, щоб інформувати світ про подробиці переслідувань у СРСР, у 1970 р. українські дисиденти почали таємно поширювати часопис "Український вісник". Хоч КДБ й зміг обмежити розповсюдження цих матеріалів в Україні, йому не вдалося запобігти проникненню їх на Захід. Там їх публікували й пропагували українські емігранти, що викликало в радянських властей занепокоєння й переляк.

Після падіння у 1972 р. Шелеста Щербицький, спираючись на шефа КДБ Федорчука і партійного ідеолога Маланчука, розпочав масивний погром опозиційної інтелігенції, що призвело до арешту сотень людей і набагато суворіших вироків, ніж у 1965—1966 рр. Відвертих дисидентів, а також співробітників дослідних інститутів, редакційних колегій університетів, яких підозрювали в "неблагонадійних" поглядах, виганяли з роботи. Ця хвиля переслідувань, що нагадувала сталінські дні, травмувала ціле покоління української інтелігенції й змусила багатьох, серед них і Дзюбу, покаятися й відійти від дисидентської діяльності.

Література

1. Баран В. Україна після Сталіна. Нарис історії 1953—1985 рр. — Л-, 1992.

2. Баран В., Грицак Зайцев О. Історія України. — Л., 1996. Верстюк В., Гарань О., Гуржій О. Історія України. — К., 1997. Дашкевич Я. Україна вчора і нині: Нариси, виступи, есе. — К., 1993.

3. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? // Вітчизна, 1990. — № 5—8.

4. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—

5. 80-х рр. — К., 1995.

6. Панченко Я., Плющ М., Шевченко Л. Україна: друга половина XX ст. Нарис історії. — К., 1997.

7. Русначенко А. Український національний фронт — підпільна група 1960-х рр. // УІЖ. —1997. — № 4.

8. Чорновіл В. Лихо з розуму. — Л., 1991.