РЕФЕРАТ

на тему:

Релігійне диссидентство. Згортання демократичних процесів. Політичні репресії в 60— 70-х рр

План

1. Релігійне дисидентство. 

2. Згортання демократичних процесів. Політичні репресії в 60— 70-х рр

3. Список літератури

Релігійне дисидентство.

Окремий різновид дисидентства в Україні базувався на релігії. Головне своє завдання релігійна опозиція вбачала у боротьбі за реабілітацію та легалізацію Української греко-католицької церкви, протестантських церков та течій, за свободу совісті та вільне здійснення релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру з місць ув'язнення, реабілітацію страчених служителів культу. Вона виступала проти втручання держави у діяльність віруючих і церкви, проти закриття храмів, переслідування підпільних богослужінь. Теоретично радянська конституція гарантує свободу віросповідання. Але режим удавався до цілого ряду заходів для боротьби з релігійними віруваннями та практикою. Це було й обмеження релігійних публікацій, й заборона навчати дітей релігії, проведення серед них атеїстичної агітації, засилання агентів у середовище священнослужителів і церковної ієрархії, закривання культових споруд, застосування до тих, хто стоїть за віру, громадських та економічних санкцій, обмеження їхньої можливості здобути освіту. Для прикладу, на початок 1968 р. з 280 засуджених учасників національно-визвольної та опозиційної боротьби в Україні за релігію постраждали 84 особи, а на 1 серпня 1980 р. з 90 в'язнів українського руху опору 78 карались за "віру" (33 баптисти, 14 уніатів, 12 п'ятдесятників, 11 адвентистів, 6 єговістів і 2 православних). Проте духовна безплідність радянської ідеології з одного боку, та обурення жорстокою політикою режиму — з іншого зумовили відновлення потягу до релігії, особливо на селі. Разом із цим зростала войовничість вірних.

Заборона Української автокефальної церкви в довоєнні роки та Української греко-католицької церкви — в повоєнні, шалена антирелігійна кампанія кінця 50-х —початку 60-х рр. викликали до життя нетрадиційний різновид дисидентства — релігійне.

Особливо активно боролися за відновлення своїх прав греко-католики. Формально ліквідована, греко-католицька церква діяла в західних областях України в підпільних ("катакомбних") умовах. Значна частина населення цих областей продовжувала таємно відправляти релігійні обряди. Існувало кількасот (до 350) парафій на чолі з священиками. Ними керували єпископи, які також діяли в підпіллі. З-за кордону церквою керував кардинал Йосип Сліпий, який у 1963 р. прибув у Ватикан після багаторічного сибірського заслання. Існували навіть підпільні монастирі й таємні друкарні.

Одним із активних борців за легалізацію греко-католицької церкви в Україні був Йосип Тереля. У 1982 р. цей колишній в'язень таборів та "спецпсихушок" став одним із організаторів Комітету захисту Української греко-католицької церкви. Однак до її легалізації були ще довгі роки.

Послідовним борцем за права вірних був один із лідерів українського дисидентства, талановитий богослов, багаторічний в'язень сталінсько-брежнєвських таборів В. Романюк. Саме завдяки його діяльності зростали опозиційні тенденції в Російській православній церкві, яка на той час фактично репрезентувала волю державних інстанцій.

Значну частину релігійного дисидентства становили члени проте-станських сект євангельських християн-баптистів, єговістів тощо. Особливу активність у справі їх захисту проявляли Петро Вінс —> член УГС, його син — один із провідників-баптистів пастор Георгій Вінс.

Православна церква в Україні, що офіційно називалася Російською православною церквою, перебувала у вигіднішому становищі, оскільки її визнавав радянський уряд. Але ціною цього було співробітництво з режимом, що доходило до плазування перед ним. Як наслідок, у православній церкві, й особливо серед її ієрархії, поширилися корупція, лицемірство й тенденція задовольняти державні інтереси за рахунок релігійних потреб. Це призвело до того, що кілька членів нижчого духовенства, зокрема жорстоко переслідуваний В. Романюк, виступили з осудом як своїх зверх-ників, так і держави.

Чи не найбільш войовничими і динамічними віровизнаннями в Україні в 60-х—70-х рр. були баптистська та інші протестантські секти — п'ятдесятийки, адвентисти, свідки Єгови. Вони відправляли свої релігійні потреби в автономних конгрегаціях, навчали дітей, як цього вимагає їхня віра, нерідко відмовлялися реєструватися в органах влади, що ускладнювало контроль над ними. їхні фундаменталістські погляди, організація, що спирається на простих вірних, палка відданість вірі приваблювали до них численних новонавернених, особливо на Східній Україні. В ці роки вони складали непропорційно велику частку "в'язнів совісті" в СРСР. До свого виїзду в Сполучені Штати першим провідником баптистів був пастор Георгій Вінс.

Згортання демократичних процесів. Політичні репресії в 60— 70-х рр.

Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки в Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення — робітників і колгоспників. Тому дисиденти мали вузьку соціальну базу, що складалася здебільшого з інтелігенції.

Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи, що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської системи й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація з'являлася, то вона зазвичай була спотвореною й змальовувала дисидентів негативно. Маючи в своєму розпорядженні сотні тисяч офіцерів, агентів у цивільному, донощиків, КДБ, здавалося, був усюдисущим і всезнаючим у своєму прагненні не допустити будь-якої громадської діяльності поза наглядом уряду. Але, на відміну від сталінських часів, таємна поліція вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала явних і потенційних супротивників. Тепер вона намагалася ізолювати дисидентів від суспільства й, застосовуючи до них методи дедалі більшого тиску, змусити їх покаятися або замовкнути. Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості освіти для їхніх дітей і навіть у даху над головою. Найупертіших засуджували до тривалих термінів ув'язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм давали препарати, що руйнують людську особистість. Знищивши кількох, КДБ успішно вдавалося залякати багатьох.

У своїй діяльності в Україні таємна поліція була не такою обмеженою, як у Москві. Ізольовані від столичних західних журналістів, українські дисиденти не мали захисту так званої парасолі гласності, як їхні видатні російські та єврейські колеги. Та й проблема національних прав українців не викликала на Заході великого інтересу. Тим часом, побоюючись українського націоналізму, режим проводив в Україні особливо жорстокі репресії. Ось чому київський КДБ мав репутацію найбрутальнішого в СРСР, ось звідки непропорційно велике число саме українських "в'язнів совісті".

Внутрішніми передумовами опозиційного руху були практично бездержавний статус України, панування партійно-радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямоване зросійщення корінного населення.

Традиції національно-визвольної боротьби у нових умовах продовжили підпільні групи та організації, які, відмовившись від збройних методів опору режимові, намагались діяти мирними, конституційними засобами. Серед них широко відомі Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) на чолі з правником Левком Лук'яненком, яка діяла в 1959—1961 рр., та Український національний фронт (УНФ) історика Дмитра Квецька і філолога Зеновія Красівського про який ми згадували попередньо.

Отже, основними течіями опозиційного руху в Україні другої половини 50-х—80-х рр. були: самостійницька, яку представляли, зокрема, національно-визвольний рух підпільних груп; національно-культурницька, яку репрезентував рух шістдесятників; правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція).

Існував в Україні ще рух за соціально-економічні права, який проявлявся у формі страйкової боротьби та інших формах народного опору.

На противагу збройному періоду національно-визвольної боротьби з переважно селянським складом загонів у дисидентський рух слідом за інтелігенцією поступово втягувалось робітництво. Наприклад, під адресованим у квітні 1968 р. вищому партійному та державному керівництву СРСР листом-протестом проти незаконних репресій та судів в Україні з-поміж 139 підписів діячів науки, літератури, мистецтва, виробничої інтелігенції, педагогів та студентів були прізвища 28 робітників. За підрахунками знаного історіографа інакодумства в СРСР Людмили Алексєєвої, серед 89 засуджених в 1972—1974 рр. українських дисидентів, соціальну приналежність яких вдалося встановити, 72 були людьми інтелігентських професій (у тому числі 10 священиків) і 17 — робітниками. Серед покараних за опозиційну діяльність 48 осіб репрезентували Східну Україну (з них 28 киян) і 55 — Західну (з них 18 львів'ян).

Відомий аналітик українського руху опору Мирослав Прокоп подав у журналі "Сучасність" за 1974 р. своєрідну "анатомію" опозиції, тобто соціологічний аналіз 530 учасників руху, згаданих у документах "самвидаву". За фахом найчисленнішу групу становили інженери, лікарі, вчителі, журналісти — 36,8 %, далі робітники — 12,8 %, науковці — 11,9 %, літератори — 10,9 %, студенти — 9,2 %, митці — 6,6 %, священики Української католицької церкви — 4,7 %, селяни — 2,6 %. Професії 21 особи встановити не вдалося. Серед учасників руху було 14,9 % жінок. За віком домінувала група людей 25—46 років. Більшість опозиціонерів були колись членами комсомолу, але комуністами стали лише окремі з них. Невеликою була й кількість колишніх членів ОУН.

Цікавою видається географія руху, проаналізована за