місцем праці його учасників. Головні сили опозиції зосередились у Києві та Київській області — 258 осіб (48,7 %). На Львів та область припадало 116 осіб (21,9 %). Наступними за кількістю дисидентів були такі області: Івано-Франківська — 41 особа, Дніпропетровська — 24 особи, Тернопільська — 22 особи, Донецька 10 осіб, Волинська і Рівненська — по 8 осіб. Житомирська, Одеська і Харківська — по 6 осіб, Запорізька — 5 осіб.
Кількість опозиціонерів 60-х рр. була набагато меншою порівняно з попередніми етапами незалежницьких змагань. Дослідник української історії з Канади Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960—1972 рр., у якому налічувалось 975 імен. Інші джерела називають також близько тисячі активних учасників опору.
Опозиційний рух в Україні захопив у свою орбіту представників усіх соціальних верств суспільства. Але місце боротьбі визначалося не класовою приналежністю чи соціальним статусом, а особистими якостями.
Найрадикальнішою і найбільш переслідуваною течій руху опору була самостійницька, представники якої відстоювали ідею державної назалежності України. Це були, зокрема, опозиціонери, які успадкували традиції національно-визвольної боротьби 40— 50-х рр., наприклад, члени УНФ.
Подібне завдання ставила перед собою й низка інших організацій, які діяли мирними засобами, але теоретично не відкидали можливості використання зброї. Це, зокрема, Об'єднана партія визволення України (діяла в 1953—1958 рр.) та Український національний комітет (1957—1961 рр.).
Однією з перших поставила мету відокремлення України від Радянського Союзу мирними, конституційними методами УРСС. Знаряддям реалізації цієї мети вона вважала політичну партію, а засобом — всенародний референдум.
Представники національно-культурницької течії в опозиційному русі на чільне місце висували необхідність духовного і культурного відродження українського народу, зокрема, його національної самобутності, традицій, мови, правдивого висвітлення історичного минулого. Вони протестували проти антиукраїнської політики Москви, нищення пам'яток історії та культури, переслідування за переконання, незаконних арештів та закритих політичних судів, чинили опір зросійщенню, ідеологічному одурманюванню людей, догматам соціалістичного реалізму.
Прихильники правозахисної течії вимагали дотримання Конституції та законів, відстоювали ідеї гуманізму і демократії, особистої та національної свободи, прав людини. Вони пропагували примат особи і другорядність держави, виступали в обороні прав національних меншин (кримських татар, євреїв тощо).
Література
1. Баран В. Україна після Сталіна. Нарис історії 1953—1985 рр. — Л-, 1992.
2. Баран В., Грицак Зайцев О. Історія України. — Л., 1996. Верстюк В., Гарань О., Гуржій О. Історія України. — К., 1997. Дашкевич Я. Україна вчора і нині: Нариси, виступи, есе. — К., 1993.
3. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? // Вітчизна, 1990. — № 5—8.
4. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—
5. 80-х рр. — К., 1995.
6. Панченко Я., Плющ М., Шевченко Л. Україна: друга половина XX ст. Нарис історії. — К., 1997.
7. Русначенко А. Український національний фронт — підпільна група 1960-х рр. // УІЖ. —1997. — № 4.
8. Чорновіл В. Лихо з розуму. — Л., 1991.