В напівзалежному становищі перебували так звані похожі селяни. Вони вже втратили землі, але ще користувалися особистою свободою. Щоб звести кінці з кінцями, похожі селяни йшли в кабалу до пана, беручи в борг зерно, гроші, реманент, і так втрачали особисту свободу. Таким самим шляхом потрапляли в залежність від пана "підсусідки", "городники", "загородники", "поморники" тощо.

Феодальна залежність селянства поступово переростала в залежність кріпосну. Вона виявлялася в дедалі більшому обмеженні особистої свободи хлібороба й прикріпленні його до землі. Ці процеси почались ще в першій половині XV ст., насамперед у Галичині, захопленій Польщею. Радомський сейм 1505 р. позбавив галицького селянина права покидати свого пана без його згоди. І таких селян ставало чимдалі більше. Аналогічні процеси, правда, трохи повільніше, відбувалися й на українських землях у складі Литовської держави.

Важливим кроком у закріпаченні селян став "Судебник" 1468 р., за яким посилювалось покарання підданих за непослух, а суд над ними міг вершити сам власник. На початку XVI ст. селянинові було заборонено скаржитися на свого пана. Закони першого Литовського статуту 1529 р. не дозволяли залежному селянинові ("кметю"), відходячи до іншого хазяїна, забирати зі собою майно, худобу, реманент тощо. І це прив'язувало підданого до свого пана більше від усяких інших урядових заходів. Третій Литовський статут 1588 р. завершив юридичне оформлення кріпацтва в Україні. До 10 років перебування під владою феодала "похожий" селянин взагалі не мав права відходити. Щоб дістати відповідний дозвіл, підданий мав відробити стільки років панщини, скільки користувався панською землею, заплатити 10 кіп грошей відхідного (вартість трьох волів або п'яти корів), повернути борги, засіяти землю й залишити своє господарство у справному стані. Строк розшукування втікача збільшувався з 10 до 20 років. Однак, незважаючи на всі намагання властей, значна частина селянства України, особливо придніпровських та лівобережних земель, продовжувала зберігати особисту свободу й у першій половині ХУПст.

Населення українських міст поділялося на різні соціальні групи. Його верхівку становила міська аристократія — патриціат, який складався з найбільших багатіїв. Нечисленний, але впливовий патриціат фактично зосереджував у своїх руках всю владу. Другу групу міщанства за заможністю й впливом на вирішення міських справ становило бюргерство — цехові майстри й торгівці середньої заможності. Внизу ієрархічної драбини перебував міський плебс — прості ремісники, дрібні торгівці та селяни. На їхні плечі й лягав основний тягар податкового гніту. Міщани залежних міст платили натуральні податки, працювали на панських ланах, ремонтували дороги, чистили стави, будували греблі тощо. Крім того, міщани сплачували церковну десятину й мусили виставляти певну кількість озброєних воїнів. Становище міського населення ускладнювалося й погіршувалося у випадках передачі міст в оренду і введенні військ на постій.

На економічний розвиток України XV — першої половини XVII ст. визначальний вплив здійснила зміна економічної ситуації в Європі. На XVI ст. виробничі можливості країн Центральної та Південної Європи були суттєво підірвані. Зникли великі масиви лісів, сільське господарство житниці Європи — Іспанії — занепало. Одночасно з відкриттям Америки й морського шляху в Індію небувало збільшився попит на сільськогосподарську та промислову продукцію. Втягуючись в торгівлю із Західною Європою, шляхта виявляла щодалі більшу зацікавленість у багатих українських землях. Найбільші можливості для розвитку товарного господарства мали магнати. Щоб поширити фільваркову систему й збільшити продуктивність панських господарств, у 1557 р. була проведена аграрна реформа, відома під назвою "Устава на волоки". Спеціально призначені ревізори переміряли землі й поділяли їх на так звані волоки, ділянки землі розміром 16—21 га. Під фільварок відводилися найкращі землі й в одному місці. Селянам виділялися три смуги на різних полях; передбачалося ведення пільної системи господарювання. Власник волоки мав відробити два дні на тиждень у фільварку, платити щорічно грошовий чинш у розмірі 12 грошів, давати данину продуктами не менш як на 18 грошів. За селянами залишалися також "мостова", "візницька", "сторожова" та інші повинності.

За своїми соціально-економічними наслідками "Устава на волоки" мала двоїсте значення. Вона остаточно ліквідовувала залишки прав власності вільних селян на землю і перетворювала їх на власників панських наділів. Запровадження панщини сковувало ініціативність та підприємливість працівника, вело до занепаду селянського господарства. В той же час використання праці залежного селянина, забезпеченого тягловою силою й сільськогосподарським реманентом, супроводжувалося піднесенням фільваркового господарства. Помірна панщина й фільварок перетворили Україну в другій половині XVI ст. на годувальницю всієї Європи. Якщо спочатку фільварки існували переважно в Галичині, Волині та Поділлі, то після Люблінської унії поширилися на Подніпров'я. Лани заколосилися хлібами, поля наповнилися кіньми, волами, коровами, стави й озера — рибою, а ліси — стукотом сокир і голосами людей: це спалювали дерева, добуваючи дьоготь і поташ. Залежно від розміру фільварків окремі шляхтичі в різні роки збирали від 3 до 50 тис. пудів зерна. У 1615 р. лише з Костянтинівського й Степанського ключів спадкоємців Острозьких надійшло 300 тис. пудів пшениці, жита, ячменю, вівса, гречки, проса й гороху. Успіхи в зерновому землеробстві сприяли розвитку тваринництва. Магнату Ружинському лише в с. Вчорайшому на Київщині в 1609 р. належало щонайменше 100 дійних корів, 60 ялівок, 40 волів, 300 овець, 250 свиней, 500 вуликів. Приблизно таку саму структуру мало тваринництво й інших магнатів та шляхти.

Складову частину панського господарства становили промисли. Досить активно велося видобування поташу в магнатських і шляхетських лісах Волині, Житомирщини, Київщини та Чернігівщини. Протягом другої половини XVI — першої половини XVII ст. у різний час діяло 140 поташних буд, які суттєво знищили лісові масиви. Магнати й шляхта засновували чимало рудень, особливо в поліських районах Волині, Житомирщини, Київщини та Чернігівщини. Ручна праця при виготовленні заліза почала витіснятися водяним колесом. У першій половині XVII ст. на Правобережному Подніпров'ї та Лівобережжі активізувалося виробництво селітри. На Прикарпатті досить вигідним, а відповідно, й поширеним стає добування солі, яке провадилося більш як на 358 соляних варницях. Майже в кожному панському господарстві на берегах річок чи потоків стояли водяні млини на одне, а ТО й на одинадцять водяних коліс. Тут мололи зерно, виготовляли крупи, валяли сукно тощо.

Найважливішою рисою промислів XVI — першої половини XVII ст. стало зародження в середині них мануфактурного способу виробництва — попередника великої машинної індустрії. Як і західноєвропейські, українські мануфактури характеризувалися об'єднанням робітників для виробництва товарів, пануванням ручної праці, її розподілом на окремі виробничі процеси. Робоча сила могла бути як залежною, так і вільнонайманою. Почалося вкладання торгового капіталу у виробництво, внаслідок чого активізувалося первісне нагромадження. Все це разом узяте знаменувало перші кроки генезису капіталізму на українських землях.

Поряд із промислами в сільській місцевості розвивалося й ремісництво. Дедалі більше сільських майстрів займалися переважно ремеслом, не поєднуючи його з веденням сільського господарства. Окремі села (Дубечне на Волині, Високе на Перемиських землях та ін.) перетворювалися на спеціалізовані ремісничі центри з виготовлення тих чи інших товарів.

Однак основна маса ремісничої продукції вироблялася у містах. До кінця XV ст. вони розвивалися повільно. Всього на той час налічувалося не більше 35 міських поселень, більшість з яких виникла ще в давньоруський період. У XVI — першій половині XVII ст. з'явилися міста: Брусилів (1574), Чигирин (1589), Кременчук (1590), Крилів (1616) та десятки інших. Переважно в них жило по 2—3 тис. мешканців. Найбільше міст і містечок стояло в Київському та Брацлавському воєводствах, однією з причин чого була гостра необхідність захисту регіонів системою міських укріплень. У Волинському воєводстві їхня кількість збільшилася з 68 до 114. Найбільшими містами стали Львів (15—18 тис. жителів), Київ (15 тис), Меджибіж (12 тис), Біла Церква (10,7 тис). За своїм юридичним статусом міста поділялися на королівські, приватновласницькі та церковні. Але дедалі більше міст виборювали самоврядування на основі магдебурзького права й ставали незалежними від феодалів. Окремі квартали або угіддя королівських міст спеціальним указом короля передавалися під юрисдикцію власників і в цьому випадку називалися "юридиками". Ремісники, купці та селяни "юридик" не підлягали компетенції міського самоврядування й сплачували податки та виконували різні повинності на користь їхніх власників.

Найбільшого поширення в містах набули ремісничі спеціальності пекарів, м'ясників, різьбярів, пивоварів, медоварів, ткачів, кравців, чинбарів, ковалів, кушнірів тощо. Для утвердження монополії на виготовлення тих чи інших товарів, захисту корпоративних інтересів, регламентування виробництва й збуту продукції дедалі більше ремісників об'єднувалися в цехи. Наприкінці XV — на початку XVI ст. вони з'явилися в містах Волині та Київщини, а пізніше й на Лівобережжі. У Львові, Луцьку та Києві діяло по 15—ЗО цехів. З розвитком промислів і ремесла збільшувалася й кількість