Виникли й інші громадсько-політичні організації. Наприкінці жовтня 1989 р. було проголошено створення екологічної асоціації "Зелений світ", яку очолив письменник Ю. Щербак. Того ж року відбулася установча конференція Українського добровільного історико-просвітницького товариства "Меморіал". Воно боролося за увічнення пам'яті жертв комуністичних репресій, що загинули під час голодомору 1932—1933 pp. Згодом, коли почалася кампанія підготовки до виборів до Верховної Ради УРСР, з ініціативи Народного Руху України, УГС, "Меморіалу", Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, асоціації "Зелений світ" і багатьох інших організацій для координації дій було утворено Демократичний блок політичних сил України.

Активною політичною силою виступила молодь, об'єднавшись в низці громадсько-політичних організацій. Активно виявили себе Спілка незалежної української молоді (СНУМ), деякі студентські організації. На основі студентського об'єднання "Громада", яке існувало з 1989 p., в грудні того ж року виникла Українська студентська спілка (УСС). Ці молодіжні організації з перших днів існування вдавалися до різних політичних акцій, спрямованих на подальшу демократизацію суспільного життя. Але найпотужнішою акцією було голодування студентів у Києві, почате 2 жовтня 1990 p. І хоча цю подію оцінювали в народі неоднозначно, байдужих до неї майже не було. 17 жовтня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла постанову про розгляд усіх п'яти вимог студентів і, зокрема, про відставку голови Ради Міністрів України В. Масола. Після цього студенти припинили голодування. Згодом головою уряду було обрано В. Фокіна.

Наприкінці 80-х — на початку 90-х pp. гласність поширилася на всі галузі суспільного життя України. Зокрема, засновано багато нових газет, журналів, видавництв. Вони випускають листівки, різну літературу, що вільно розповсюджується серед населення. Разом з тим виникли видання, що проповідують насилля, порнографію, завдаючи великої шкоди справі виховання молоді.

В умовах невпинної демократизації суспільного життя відбулися вибори до Верховної Ради України і місцевих рад (березень 1990 р.). їх особливість полягала в тому, що за депутатські місця вже боролися представники новоствореного Демократичного блоку та кандидати від комуністичної партії. І хоча більшість місць у республіканському парламенті отримали комуністи, значного успіху досягли й демократи, які стали досить активною парламентською опозицією. Серед них були відомі діячі, недавні політичні в'язні — Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл, Богдан і Михайло Горині, Ірина Калинець та ін. Саме з ініціативи Дем-блоку Верховна Рада прийняла 16 липня 1990 р. Декларацію про державний суверенітет України, що проголосила намір народу самому вирішувати свою долю.

Процеси національного відродження і демократизації в Україні пришвидшилися, коли 19—21 серпня 1991 р. група керівних партійних і державних діячів СРСР спробувала ввести надзвичайний стан у деяких регіонах імперії та спрямувати суперечливі демократичні процеси в кероване згори русло. Ось чому скликана 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України розглянула питання про політичну ситуацію в республіці. В результаті обговорення було прийнято Акт проголошення незалежності України. Відтоді Україна знову стала самостійною демократичною державою. Верховна Рада прийняла також рішення про охорону кордонів України, про притягнення до відповідальності осіб, які підтримували змовників під час серпневого путчу. За участь у спробі перевороту було заборонено діяльність Компартії України, майно її передано у власність держави. Могутнім імпульсом в утвердженні незалежності України та створенні самостійної держави став Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р., під час якого більшість громадян, які взяли у ньому участь, висловилися за повну незалежність України. Того ж дня Президентом України було обрано Л. Кравчука — голову Верховної Ради і колишнього ідеолога КПУ. Підсумки референдуму в Україні свідчили про остаточне зруйнування влади центру над республіками СРСР, про його приреченість. У цих умовах керівники Білорусі, України та Росії на зустрічі в Мінську 7—8 грудня 1991 р. константували факт припинення існування СРСР і 8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі біля Бреста уклали угоду про утворення Співдружності незалежних

держав (СНД), до якої приєдналися деякі інші колишні республіки СРСР.

Попри всі домовленості про рівноправність членів СНД, керівництво Росії стало дедалі більше допускати імперські прояви, серед яких були територіальні претензії до України, зокрема, стосовно Криму. Точилися дискусії, які не припинилися й досі, щодо долі Чорноморського флоту тощо.

Здобуття Україною незалежності відкрило для неї можливість кардинальним чином змінити характер соціально-економічних та суспільно-політичних взаємин, стати на шлях створення ринкової економіки та громадянського суспільства й побудови правової держави, реального забезпечення прав і свобод людини. Однак можливість ця й досі залишається нереалізованою. Вже швидко почало відчуватися, що цілі галузі народного господарства стають некерованими, втрачають економічні зв'язки зі своїми суміжниками. Це призвело до спаду виробництва, безробіття і загострення соціально-політичної ситуації. Почали нагромаджуватися негативні фактори в економіці, зростав дефіцит товарів широкого вжитку.

Були зроблені спроби підвищення ефективності виробництва, вдосконалення програмно-цільових методів планування, забезпечення ефективнішого управління науково-технічних комплексів, опорних і виробничих об'єднань, переведення їх на повний госпрозрахунок і самофінансування. В практику роботи підприємств виробничого комплексу дедалі більше впроваджували орендні стосунки, кооперативні форми господарювання. Одночасно створювали асоціації, концерни, малі підприємства, банки й інші нові виробничі та посередницькі структури.

Суттєвою особливістю економічних перетворень в Україні стала структурна перебудова всього народного господарства. Відомо, що економіка республіки протягом тривалого періоду залишалася зорієнтованою здебільшого на виробництво засобів виробництва, добування сировини й палива та забезпечення ними всіх республік колишнього Союзу. Що ж до розвитку виробництва товарів широкого вжитку, то в Україні ці галузі перебували на низькому рівні й вимагали докорінної перебудови та повернення їх обличчям до споживача.

У квітні 1991 р. хвиля страйкових виступів, активну роль у яких відіграли студенти, змусила голову Кабінету міністрів В. Масола подати у відставку. На чолі Кабінету міністрів було поставлено досвідченого урядовця В. Фокіна, який в уряді В. Масола працював першим заступником прем'єр-міністра. В. Фокін протримався 17 місяців, упродовж яких економічне становище країни невпинно погіршувалося.

Складність полягала й у тому, що Україна була позбавлена необхідних прав, оскільки на її території 90 % продукції виробляли підприємства союзного підпорядкування. Уряд України й місцеві органи влади не мали майже ніякого впливу на їхню роботу. І лише б % продукції, що становила предмети широкого вжитку, виробляли на підприємствах місцевого підпорядкування. Тому задовольнити всі потреби населення було неможливо.

Центральні відомства аж ніяк не збиралися відмовлятися від командних методів управління. Вони почали перетворювати підприємства в акціонерні об'єднання і так перешкоджали переходу їх під контроль, а згодом і у власність України. Саме таким способом союзне відомство намагалося відібрати в України великий автобусний завод у Львові. Тому Верховна Рада України в червні 1991 р. ухвалила рішення прийняти під свою юрисдикцію функціонування всіх підприємств республіки. Таке рішення випливало й з Декларації про державний суверенітет України, а також із Закону про економічну самостійність республіки.

З 1991 р. в Україні розпочали реформу цін. Однак введення з 1 січня 1991 р. нових закупівельних і оптових цін створило для більшості промислових підприємств дуже складну ситуацію, адже нові ціни на більшу частину товарів народного споживання перевищили чинні роздрібні, що призвело до порушення госпрозрахункових взаємин при реалізації продукції і, як наслідок, крамниці залишилися порожніми. Лише 2 квітня 1991 р. були впроваджені нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни. Але це не вирішило всіх проблем. Стало зрозумілим, що подальше зволікання з реформою цін наближає країну до економічного краху. У 1991 р. уряд пішов на заміну карбованця купонами, що теж не врятувало ситуацію. Купони швидко знецінювалися і перетворилися в прості папірці. Економіка України заходила в глухий кут.

Розпад Радянського Союзу негативно вплинув на економічне становище кожної з колишніх союзних республік. Проте наслідки дезінтеграції єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу меншою мірою позначалися на Росії й більшою — на інших республіках, які суттєво поступалися їй за територією та економічним потенціалом. Ця особливість випливала зі самої суті командної економіки — її централізації.

Не менш важливою причиною особливих труднощів, з якими стикнулася українська економіка після розпаду Радянського Союзу, був високий ступінь її мілітаризації. За директивами з центру, промисловість республіки в радянські часи розвивалася в інтересах військово-промислового комплексу. Підприємства самого ВПК і обслуговуючі галузі були основою важкої промисловості. За оцінками спеціалістів, військово-промисловий комплекс поглинав на початку 90-х рр. від 30 % до 40 % обсягу промислового виробництва. На задоволення потреб внутрішнього ринку спрямовувалося не більше 18 % промислової продукції власного