Вихованець цієї школи Кирило Стеценко став безпосереднім продовжувачем традицій М. Лисенка в українській музичній культурі. Все своє життя він віддав збиранню, вивченню і пропаганді української народної пісні. На тексти віршів Шевченка, Франка, Грабовського, Лесі Українки Стеценко склав ряд музично-вокальних творів, які розучував у керованих ним самодіяльних народних хорах. Такою ж музично-просвітньою діяльністю займалися й Микола Леонтович та Олександр Кошиць, які водночас брали активну участь в українському національному русі. Для професійного сольного й хорового виконання вони обробили сотні українських народних пісень. У Галичині Філарет Колесса підготував і видав кілька збірників українських обрядових пісень, спеціально досліджував мелодику українських народних дум, а Станіслав Людкевич, натхненний революцією 1905—1907 рр., написав монументальну кантату "Кавказ" на слова відомої поеми Тараса Шевченка.

До найвищого рівня світового вокального мистецтва піднялася вихованка Львівської консерваторії Соломія Крушельницька. її голос зачаровував слухачів країн Європи, Америки, Африки. Всесвітньо відома співачка давала концерти в Петербурзі, Одесі. Але здійснити вимріяне бажання побувати в Києві Крушельницькій не вдалося через заборону царських властей — вони знали про симпатії співачки до революційного руху народних мас в Україні, про близькі стосунки з революціонерами-демократами М. Лисенком, Лесею Українкою та ін.

Блискучий живописець, критик і учасник українського національного руху Іван Труш — автор портретів видатних діячів української демократичної культури Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Миколи Лисенка тощо. Значною подією в культурному житті всієї України була перша всеукраїнська виставка, організована з ініціативи Труша 1905 р. у Львові. Завдяки широко представленим на ній творам художників як західних, так і східних земель України, виставка стала яскравою демонстрацією єдності художньої культури одного народу, штучно розділеного на дві частини.

Художні полотна Миколи Пимоненка, в яких поетично оспівана Україна та її народ, не раз експонувалися не тільки на всеросійських виставках, а й за кордоном — у Парижі, Берліні, Мюнхені. Такі картини Пимоненка, як "Жертва фанатизму", "Конокрад", "Проводи рекрутів", "Проводи запасних", "На Далекий Схід" та інші, були спрямовані на викриття темного боку в житті тодішнього українського села, духовного мракобісся, ворожого народові самодержавного ладу.

Низка художників (Фотій Красицький, Опанас Сластьон тощо) активно співпрацювали з першим українським масовим сатиричним журналом "Шершень", що видавався у Києві під час революції 1905—1907 рр. Тоді ж група одеських художників на чолі з Киріяном Костанді здійснила видання ще одного сатиричного ілюстрованого журналу під назвою "Звон".

1907 р. колектив художників у складі С. Васильківського, М. Са-мокиша, М. Беркоса, М. Уварова прикрасив побудований за проектом архітекторів Василя Кричевського та Костянтина Жукова будинок Полтавського земства. Ця споруда була взірцем українського національного стилю в архітектурі, адже тут виразно проявилося народне образотворче мистецтво. Так само мотиви української народної архітектури були використані й у проектах будинків, споруджених у перші десятиріччя XX ст.: товариства "Дністер" у Львові (арх. І. Левицький), першого в Україні критого ринку — Бессарабського у Києві (арх. Г. Гай), меморіального храму під Берестечком на Волині (арх. В. Максимов), "Народного дому" в Дрогобичі (арх. О. Лушпинський).

Під впливом все сильнішого загальнодемократичного руху й українських національно-визвольних змагань у київській і львівській пресі з'явилися публікації на підтримку широкого впровадження у життя української народоностильової архітектури. "Не можна не вітати спроб деяких художників створити свій власний український архітектурний стиль", — відзначала газета "Киевская почта" в інформативному матеріалі з приводу відкриття у Києві в грудні 1911 р. Першої Української художньої виставки. Найзавзятіше обстоював народні особливості архітектури, пройняті національно-демократичними тенденціями, архітектор Василь Кричевський — близький друг історика Михайла Грушевського.

Надзвичайна заполітизованість суспільного життя, активізація національно-визвольних змагань, масовий революційний рух, науково-технічний прогрес та урбанізація — всі ці історичні явища, що були особливо виразними на початку XX ст., зробили вирішальний вплив на громадський і родинний побут населення України, культурний процес, усну народну творчість, самодіяльне мистецтво.

Міста й села в цей час масово забудовували хатами з двома, трьома кімнатами. Заможні міщани й селяни зводили цегляні будинки під бляхою або черепицею. Навіть на селі тканини фабричного виробництва та одяг міського покрою починали витісняти доморобні тканини й традиційне народне вбрання. Не витримували конкуренції з дешевою фабрично-заводською продукцією і вилучалися з масового поширення твори декоративно-ужиткового мистецтва. Тепер вони задовольняли естетичні смаки переважно заможних верств населення. Та й культурно-побутові новинки промислового виробництва — швейна машина, грамофон, ґумове взуття — також були ознакою заможності їх власника.

Нові риси побутової культури виявлялися передусім у житті населення великих і середніх міст. Там зводили багатоповерхові житлові будинки, споруди культурного призначення — театри, музеї, бібліотеки; на околицях, забудованих робітничими бараками й халупами, з'явилися приміщення громадського призначення — "Народні доми", народні аудиторії, бібліотеки-читальні. На вулицях з'явилося електричне освітлення, швидкого розвитку набуло електричне трамвайне сполучення.

Діячі науки й культури з демократичної інтелігенції, залучали робітників до участі в хорових і театральних гуртках, народних університетах, школах. Підвищували свій загальноосвітній, культурний і політичний рівень, зміцнювали свою національну самосвідомість відвідувачі харківського Народного будинку товариства грамотності, київського "Клубу трудящих осіб", львівського товариства "Боян" та ін.

1909 р. у Харкові було завершено будівництво першого в Україні Палацу робітника. Кошти на його спорудження, основою для яких стали гроші, зібрані на виставах аматорського драматичного гуртка, протягом десяти років збирали члени профспілки "Металіст".

На початку XX ст. аматорські драматичні гуртки діяли на харківському паровозобудівному заводі та на київському "Арсеналі", на багатьох залізничних станціях і цукроварнях. Українська драматургійна класика посідала значне місце в їхньому репертуарі. Драматург і актор Марко Кропивницький організував самодіяльний театр у Лисичанську на Донбасі, професіональна актриса Марія Заньковецька — в Ніжині, письменник Архип Тесленко — в рідному селі Харківці на Полтавщині, письменник і музикант Гнат Хоткевич — так званий Гуцульський театр на Станіславщині. З аматорських драматичних гуртків виникли напівпрофесіональні театральні колективи при львівському Драматичному товаристві імені Івана Котляревського, а також чернівецькі "Руський селянський" і "Буковинський народний" театри.

Історичні події початку XX ст. (демократична революція, Перша світова війна, національна, соціальна і політична визвольна боротьба українського народу) відобразилися в народно-пісенній творчості. В ній таврувалися — як антинародні та гнобительські — колонізаторські режими, встановлені на українських землях російською та австро-угорською монархіями. На мелодії давніх відомих пісень створювалися нові тексти: "Засвистали арештанки", "Реве та стогне люд голодний", "Одна хмара із села, а другая з міста" та ін. На західноукраїнських землях як глибоко народний виник окремий цикл стрілецьких пісень, серед них — славнозвісна "Ой у лузі червона калина", що стала гімном борців за волю України.

Не зник з українського фольклору і жанр народної думи. Його зберігали, розвивали й популяризували кобзарі, в репертуарі яких поряд із найдавнішими думами періоду української козаччини з'явилися й нові — на теми сучасних їм подій: наприклад, "Сорочинські події 1906 року" та "Чорна неділя в Сорочинцях" Михайла Кравченка. Слова й музику кобзарських творів із уст їхніх авторів, іноді й з допомогою новітньої на тоді техніки (фонографа), записували закохані в український фольклор народознавці та музикознавці, письменники, вчені, композитори, художники: Леся Українка, Климент Квітка, Опанас Сластьон, Володимир Короленко, Микола Аркас, Філарет Колесса. 1907 р. Іван Франко та Олекса Нижанківський підготували й видали народно-пісенний збірник "Русько-український співаник". Як і раніше, народна творчість була джерелом натхнення і фахового удосконалення для багатьох діячів літератури і мистецтва України.

Література

1. Віта В. Золоте шиття: Вибране. — Т. 1. — К., 2002.

2. Говдя П. Українське мистецтво другої половини XIX — поч. XX ст. — К., 1964.

3. Губерський Л.,Андрущенко В., Михальченко М. Культура. Ідеологія. Особистість. — К., 2002.

4. Дашкевич Я. Українізація: причини і наслідки // Слово і час. — 1990. — № 8.

5. Історія світової та української культури. — К., 2002. Історія української та зарубіжної культури, — К., 1999. Історія української та зарубіжної культури. — К., 2002. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі XIX—XX ст. — К., 1993.

6. Коцка А. Малярство. — Л., 2002.

7. Культурне відродження в Україні. Історія і сучасність. — Тернопіль, 1993.

8. Курбас Л, Березіль: Із творчої спадщини. — К., 1988.

9. Макаров А. Світло українського бароко. — К., 1994.

10. Русанівський В, Культура українського народу. — К., 1994.

11. Сініцина А. Історико-філософські ідеї українського романтизму. — Лм 2002.

12. Стяжкіна О. Жінки в історії української культури другої половини XX століття. — Донецьк, 2002.

13. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. — Л., 1992.

14. Традиція і сучасне в українській культурі. — X., 2002.

15. Українська та зарубіжна культура. — К., 2000.

16. Хвильовий М. Твори: У 2 т. — К., 1991. — Т. 2.

17. Шаповал Ю. Сталінізм і Україна. — К., 1993.