Австрійські власті заохочували переселення у Східну Галичину німецьких колоністів. Українська мова не допускалася ні в громадсько-культурні заклади, ні в систему шкільної освіти. Офіційною мовою краю була проголошена німецька. Найбільше відчувалася германізація в містах, особливо у Львові й окружних центрах, що їх заполонило численне австрійське чиновництво.

Політика онімечування доповнювалася протегуванням уряду і передусім місцевими властями полонізації українського населення. На це було спрямовано і перетворення польської мови в другу офіційну мову краю.

На думку дослідників, економічна політика австрійського уряду на західноукраїнських землях мала колоніальний характер. Ці землі розглядалися як ринок збуту і джерело сировини, як аграрно-сировинний додаток західних австрійських провінцій.

Цісарський уряд мало дбав про розвиток промисловості. Міста Східної Галичини, яких у 1846 р. налічувалося 41, мали лише 50 промислових підприємств. Через це переважна більшість міст мала аграрний характер, мало чим відрізнялася від сіл.

У такому ж стані перебувала промисловість у Закарпатті й Північній Буковині.

Не витримуючи конкуренції з фабрично-заводською промисловістю західних провінцій, багато галузей західноукраїнського мануфактурного виробництва на кінець першої половини XIX ст. стали занепадати.

Основною галуззю економіки залишалося сільське господарство, яке через існування кріпацтва також перебувало у стані занепаду.

Умови життя в населених українцями землях імперії Габсбур-гів характеризувалися одним словом: бідність. Горбистий рельєф та невеликі наділи ускладнювали обробку землі, а гніт польської шляхти доводив селян до повного виснаження. Не дивно, що Галичина мала сумну репутацію однієї з найбільш нужденних і відсталих частин імперії.

За право користуватися убогими земельними наділами селяни мусили відробляти на феодала панщину, що сягала 5—6 днів на тиждень. Крім того, селяни виконували різні повинності у панських маєтках, платили оброк натурою. Польські шляхтичі систематично зменшували селянські наділи. Так, якщо середня площа селянського наділу в Східній Галичині у 1819 р. становила 14 акрів, а шляхетського маєтку — 1051 акр, то на 1848 р. — відповідно 9,6 акра та 1400 акрів. Раціон селянської сім'ї, який складався майже з самих капусти і картоплі, становив близько половини того, що споживав західноєвропейський селянин. Коли наставав голод, а це траплялося часто, багато виснажених селян гинуло.

Як писав І. Франко, у неврожайні роки в краю вибухав голод, люди жили кропивою, гірчицею та корою, цілими громадами тікали на Поділля, в Бесарабію.

Дуже тяжкою для селян була рекрутська повинність. Служба в цісарському війську тривала 14 років, при цьому лише галицьких солдатів служило, як правило, не менше 80 тис. осіб, а під час наполеонівських воєн на початку XIX ст. Галичина послала до армії 100 тис. рекрутів.

Таким чином, картина соціально-економічного життя українців у складі російської та австрійської монархій мало чим різнилася і справляла гнітюче враження.

І все ж були певні відмінності у рівні й характері суспільно-політичного і культурного життя різних частин України. У тій частині, що перебувала у складі Росії, незважаючи на централізаторську політику царизму, воно було багатшим і активнішим, ніж на інших українських землях. Цьому сприяли великою мірою вплив Запорозької Січі й недавньої Гетьманщини, участь чималої частини населення в складі козацьких формувань у війнах Росії з Туреччиною, татарами, Швецією, Польщею, наявність значного прошарку козацтва в селянському середовищі Лівобережжя і Слобожанщини, перевага українського населення в містах, певна роль козацької старшини і багатих козаків у політичному й економічному житті, діяльність визначних культурно-освітніх осередків та інше.

Саме в цій частині України знайшли благодатний ґрунт передові ідеї європейського просвітительства. Тут формується опозиційна суспільна думка, розвивається прогресивна для свого часу філософія (Г. Сковорода, Я. Козельський), тут розпочинається процес творення нової української літературної мови і переходу до нової літератури, ознаменованої появою в 1798 р. перших трьох частин "Енеїди" І. Котляревського.

На початку XIX ст. український етнос на Лівобережжі здебільшого представляло селянство. Воно зберігало рідну мову і етнічний характер традиційно-побутової культури, виявляло себе і активною суспільною силою, що засвідчували численні виступи проти кріпосницьких повинностей, масові втечі селян, підпали поміщицьких маєтків, селянські заворушення, що не раз спалахували в різних місцевостях і придушувалися царськими військами.

Очевидно, що соціальна активність і антифеодальна спрямованість настроїв народних мас не могла не мати певного впливу на формування суспільної думки, в тому числі й у середовищі тогочасної української дворянської інтелігенції.

Передова її частина не могла не замислювалася над тим, що зросійщення українського населення, заперечення самобутності його історії, культури, мови — це втрата ґрунту під власними ногами.

На зацікавлення життям народу, його освітою, традиційно-побутовою культурою мали великий вплив пропаговані романтизмом постулати народності, інтенсивне розгортання народознавчої роботи в слов'янських країнах. Значний поштовх демократичним рухам у всіх європейських державах дали події французької революції кінця XVIII ст. Вони сколихнули суспільно-політичну Думку.

Відгомін усіх цих подій досягав і українських земель, так чи інакше позначався на характері мислення і діяльності передової частини інтелігенції. Саме вона й очолила на початку XIX ст. рух за національне відродження.

Література

1. Борисенко В. Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60—90-х роках XIX ст. — К., 1980.

2. Борисенко В. Курс української історії. — К., 1996.

3. Возняк М. Нариси про світогляд І. Франка. — Л., 1955.

4. Грицак Я. Молоді радикали в суспільно-політичному житті Галичини // Записки НТШ. — Т. ССХХІІ. — Л., 1991.

5. Заремба С. Українське пам'яткознавство: Історія, теорія, сучасність. — К., 1995.

6. Зінченко А. Визволитися вірою. — К., 1997.

7. Злупко С. Іван Франко — економіст. — Л., 1992.

8. Іванова Л. Роль інтелігенції України у формуванні етносоціальної свідомості у ЗО—40 роки XIX століття. // УІЖ, — 1991, № 8.

9. Історія України: Навчальний посібник. — Запоріжжя, 2002.

10. Кирило-Мефодіївське товариство: Збірник документів: У 3 т. — К., 1990.

11. Книга свідчень / Упоряд. О. Мітенко.— К., 1991.

12. Кондратюк К. Видатні історики України XX ст: Історіографічні нариси. — Л., 1998.

13. Кондратюк К. Історія України. Від половини XIX століття до 1917 року. — Тернопіль, 1994.

14. Копиленко О. Політико-правові ідеї Т. Шевченка та І. Франка в сучасній ідеологічній боротьбі. — К., 1990.

15. Крип'якевич І. Історія України. — Л., 1990.

16. Лисяк Рудницький /. Напрями української політичної думки // Записки НТШ. — Т. ССХХІІ. — Л., 1991.

17. Петраш О. "Руська трійця". — К., 1986.

18. Русалка-Дністрова. — К., 1972.

19. Сарбей В. До поглядів М. Драгоманова на національне питання // УІЖ. — 1991. — № 9.

20. Сухий О. Галичина: Між Сходом і Заходом. Нариси історії XIX — початку XX ст. — Л., 1999.

21. Франко І. у спогадах сучасників. — Л., 1972. — Кн. 2.

22. Франко і світова культура: Матеріали міжнародного симпозіуму ЮНБСКО. — К, 1990. — Кн. 1.