виконують держави, які репрезентують потужні культури. Зокрема, йдеться про Францію, Німеччину, інші європейські країни, які змушені захищатись від засилля масової американізованої культури. Продумана система державного протекціонізму стосовно української національної культури, яка б не порушувала інтереси інших національних осередків України й не суперечила загальнолюдським принципам, державна підтримка культур національних меншин — ось один із необхідних напрямів національно-духовного відродження народів нашої держави.
Вдруге у XX ст. Україна одержала самостійність, державну суверенність, а отже, і шанс на духовне відродження. Культура повинна випереджувати суспільні процеси, адже особливий дар творчої особистості, митця — у відповідальний час історії бути Месією, Пророком для свого народу.
Отже, протягом XX ст. у духовному житті України відбувалися складні й дуже суперечливі процеси. Культурне будівництво в 20-ті рр. здійснювалося під знаком відродження національної самобутності, століттями витруюваної царатом (як відомо, до революції навіть сама українська мова перебувала під офіційною забороною). У творенні Українського Ренесансу брали участь як "специ" та митці старої формації, так і представники нової інтелігенції.
Однак сталінська командно-адміністративна система, що інтенсивно формувалася, не потребувала людей творчих, із незалежним оригінальним мисленням: її ідеалом були уніфіковане "одностайне" суспільство, бездумний виконавець-"гвинтик". Тому, з одного боку, наука й мистецтво всіляко залучалися до обґрунтування морально-етичних норм тоталітарної держави, а з іншого — всіма засобами, аж до неправедних судилищ і фізичних репресій, свідомо й безжально пригнічувався творчий потенціал радянських народів. Звісно, не уникнула загальної долі й Україна. Розпочавши ще наприкінці 20-х рр. гучні "судові процеси" над українськими інженерно-технічними працівниками, Сталін у 1932 р. зажадав "припинення українізації" й учинив справжній погром у середовищі творчої інтелігенції України. Особлива увага приділялася "приборканню" історичної та філологічної наук, які відігравали провідну роль у відродженні національної самосвідомості, розвитку української мови тощо. Багатьох науковців І митців України, звинувачених, зокрема, в "буржуазному націоналізмі", було позбавлено тоді можливості нормально працювати, вони зазнали утисків у суді, загинули в таборах або на засланні... Наслідки розгрому української науки та культури в 30-х рр. ми сповна відчуваємо й досі.
Проте було б помилкою твердити, що історія культурного будівництва в Україні позначена самими тільки "чорними плямами". Навіть в умовах тоталітарщини українська культура зробила великий крок уперед. Так, створена й удосконалена протягом 20— 30-х рр. система народної освіти забезпечила доступ до знань усім трудівникам, дала змогу швидко ліквідувати (здебільшого) масову неписьменність, увести загальну семирічну освіту в селах і перейти до запровадження загальної середньої освіти в містах. Було вирішено й проблему підготовки кадрів нової інженерно-технічної й творчої інтелігенції. Поступово розширювалися масштаби практичної й теоретичної роботи в усіх галузях науки та техніки. Українські літератори, живописці, скульптори, кінематографісти, театральні діячі збагатили скарбницю світової культури високохудожніми творами.
Література
1. Віта В. Золоте шиття: Вибране. — Т. 1. — К., 2002.
2. Говдя П. Українське мистецтво другої половини XIX — поч. XX ст. — К., 1964.
3. Губерський Л.,Андрущенко В., Михальченко М. Культура. Ідеологія. Особистість. — К., 2002.
4. Дашкевич Я. Українізація: причини і наслідки // Слово і час. — 1990. — № 8.
5. Історія світової та української культури. — К., 2002. Історія української та зарубіжної культури, — К., 1999. Історія української та зарубіжної культури. — К., 2002. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі XIX—XX ст. — К., 1993.
6. Коцка А. Малярство. — Л., 2002.
7. Культурне відродження в Україні. Історія і сучасність. — Тернопіль, 1993.
8. Курбас Л, Березіль: Із творчої спадщини. — К., 1988.
9. Макаров А. Світло українського бароко. — К., 1994.
10. Русанівський В, Культура українського народу. — К., 1994.
11. Сініцина А. Історико-філософські ідеї українського романтизму. — Лм 2002.
12. Стяжкіна О. Жінки в історії української культури другої половини XX століття. — Донецьк, 2002.
13. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. — Л., 1992.
14. Традиція і сучасне в українській культурі. — X., 2002.
15. Українська та зарубіжна культура. — К., 2000.
16. Хвильовий М. Твори: У 2 т. — К., 1991. — Т. 2.
17. Шаповал Ю. Сталінізм і Україна. — К., 1993.