РЕФЕРАТ

на тему:

Тоталітарний політичний режим в Україні

План

1. Тоталітарний політичний режим в Україні.

2. Список літератури

Початок 1933 р. позначився арештами членів київської філії літературної організації "Західна Україна" (наприкінці січня — на початку лютого було заарештовано В. Атаманюка, М. Козоріса, А. Фертюка та ін.)" ЗО січня 1933 p. М. Козоріс у листі до правління Спілки у Харків дописав червоним олівцем: "Щойно мені сказали, що заарештовано Атаманюка, за що — не знаю". 4 лютого він пояснював (чи радше — намагався це зробити): "В останньому листі я згадав Вам про арешт Атаманюка, тоді я писав це на підставі слухів. Тепер підтверджую це як дійсний факт. Яка причина — це важко сказати. Та справа тут мене цікавить з боку видавництва... По відомостям, у нього запечатали його кімнату, там всі справи видавництва і, здається, що і рукописи та договори... На мою думку, Спілці треба написати відповідне відношення до ДПУ, і треба, щоб вони, порозумівшись у цій справі Атаманюка, видали матеріали видавництва".

Важко сказати, чи передбачав сам М. Козоріс, що його так швидко заарештують. Мабуть, таки відчував, що це неминуче. У листах кінця 1932 р.— початку 1933 р. він немов підбивав підсумок свого життя. Так, 20 грудня 1932 p. М. Козоріс писав до товаришів у Харків, характеризуючи члена Спілки "Західна Україна", згодом відомого літератора Л. Дмитерка: "Він парень толковий, має всі дані, щоб з його вийшли люди, якщо він спам'ятається і перестане "важнічати", бо знаєте, коли людина з 23-ох років починає "важнічати", то що лишиться на старість?!

Письменник, справжній, повинен бути скромний, безпретензійний. А його було б шкода — матеріал хороший, треба б зберегти Його від того, щоби заскоро постарівся. Юність сто раз цінніша за старість, це я Вам можу вже сказати".

На нашу думку, М. Козоріс як юрист за фахом мав краще за інших розуміти, що діється, з трагічних подій, що розгорталися тоді в Україні. Тим більше, що в його бурхливій біографії були і робота повітовим комісаром на Косівщині за ЗУНР (1919 р.), і завідування земельним та участь у юридичному відділі Галревкому (1920 р.), й два арешти, до того ж з діаметрально протилежних мотивів. "У 1914 р., — писав він у автобіографії 1927 р., — як російська армія окупувала Галичину, мене... заарештувала в Калуші російська військова влада, передала під полевий суд, який не засудив мене вправді, але як "опасного для русских войск й ма-зепинца" рішив вислати, і мене... в березні 1915 р. вислано в Наринський край. В Наринському краю проживав... до 1917 р.". Вдруге М. Козоріса заарештував на початку червня 1918 р. вінницький гетьманський староста. Тоді він відбував ув'язнення у вінницькій і проскурівській тюрмах та жмеринському концентраційному таборі. Причина арешту — "опасный для украинского государства".

На початку лютого 1933 р. М. Козоріса було заарештовано втретє й востаннє. Принаймні, у листі від 25 лютого 1933 р. до П. Гірняка й М. Ірчана у Харків член Спілки А. Фертюк, що обіймав посаду керівника та головного редактора Київського обласного радіомовлення, досить прозоро натякав; "Матеріали, що я їх узяв від Вас для передачі В. Атаманюку або Козорісу, не передав, бо ні того, ні другого я вже було не застав". Наступною була черга самого А. Фертюка... Згодом український літератор Я. Савченко (1890—1937), характеризуючи процес "творчого піднесення радянської літератури в Києві", зазначав, зокрема, що різні "Козоріси, Атаманюки, — всі оті контрреволюціонери і дворушники, — намагалися збочити розвиток радянської літератури, зробити її знаряддям куркульсько-націоналістичної пропаганди. Комуністична партія розгромила буржуазно-націоналістичні гнізда".

Намагаючись хоч якось зарадити лихові, один із керівників Спілки "Західна Україна" І. Ткачук опублікував у її літературному органі пасквіль. У ньому він звинувачував київську філію,

нібито остання завжди "домагалася якихось ширших прав для себе, якоїсь "автономії", саботуючи роботу "ЗУ" і водночас займаючись іншою роботою, як виявляється тепер, шкідницькою, контрреволюційною". Принагідно зазначимо, що ситуація, яка складалася на той час у суспільно-політичному та економічному житті країни, зокрема щораз сильніші репресії, аж ніяк не сприяла літературній творчості. На зміну літературному плюралізмові з його розмаїттям течій і напрямків, літературних організацій та їхніх друкованих органів Йшов "казьонний" оптимізм "соціалістичного реалізму". У згаданій публікації І. Ткачук, назвавши вже заарештованого В. Атаманюка "куркульсько-петлюрівським прихвоснем", зробив, зокрема, на його адресу характерний закид: "У своїй... творчості В. Атаманюк "скиглить", "оплакує" поневолену Західну Україну, "жаліє" "уярмлених братів" "під'яремної України" та сипле прокляття "кровожадним катам-окупантам". Про класову боротьбу західноукраїнського пролетаріату і трудящих мас... не згадує".

Цікаво, як же відповідав на подібні "звинувачення" сам Василь Атаманюк? В одному з останніх своїх листів (від 22 січня 1933 р.) він писав про долю власної поетичної збірки: "Галицькі ночі" міськліт затримав і надіслав до Харкова свої зауваги, через які він хоче зарізати книгу. Як мені удалось довідатись, то головною причиною є мотто в одному оповіданні ("На кордоні"):

Ой, на двох боках кордону Двох братів журба прибила...

Київський міськліт не дозволяє зразу двом братам журитися тим, що кордон порізав їх землю. Коли один брат журиться, то другий має витинати гопака і приспівувати "Інтернаціонал". Ніяких почуттів нашому братові, крім патріотичних, не дозволяється... Між іншим, Київський міськліт завше хворіє на манію вишукування контрреволюції, головним чином в тих творах, що проходять перегляд у Харкові. Тут хочуть бути лівішими за ліву ногу".

Спроби керівництва Спілки "Західна Україна" врятуватися, віддавши на поталу київську філію, не дали бажаних наслідків. ДПУ "взяло слід" й діяло за власним планом. Арешти поступово перекинулися й на західноукраїнських літераторів, що мешкали у Харкові (було заарештовано В. Бобинського, В. Гжицького, М. Ірчана та ін.). 9 травня 1934 р. львівський часопис "Діло" сповіщав: "Прийшли до нас звістки, що галичанина Василя Бобинського, відомого поета, що кілька літ тому виїхав до Харкова, комуністична влада засудила на "ізоляцію", як контрреволюціонера. Бобинський видавав у Львові радянофільський журнал "Вікна", а у Харкові викладав в Інституті Народньої Освіти. Своїми поглядами він все був комуніст".

Ось як згадував ці арешти в Харкові член Спілки "Західна Україна" В. Гжицький — один із небагатьох, кому пощастило, пройшовши сталінські табори, в другій половині 50-х рр. повернутися в літературу. Він жив у будинку письменників "Слово", де разом з ним мешкало 66 літераторів з родинами. "Одного зимового дня, — писав В. Гжицький у мемуарах (1969 р.),— точніше сьомого грудня 1933 року, я мусив покинути це помешкання... назавжди. І дивно, того ж дня покинув своє помешкання з тої ж причини... Остап Вишня. І ми знову стали сусідами, і в одному будинку, але вже не бачили один одного. Так тривало чотири місяці, все ще в Харкові...".

Постановою судової "трійки" при ДПУ УРСР від 23 лютого 1934 р. В. Гжицького за сумнозвісною 58-ю статтею Карного кодексу було засуджено на 10 років таборів. Там, у таборах, знову перетнулися життєві шляхи його, В. Бобинського і О. Вишні. З В. Бобинським "ми... в 1934 році опинилися в Дмитрові, в редакції однієї газети, "Перековка", в дуже мізерному амплуа, — пригадував В. Гжицький. — Редагували ми неграмотні дописи численних кореспонденті в-лагерників, правили коректуру, ось і вся наша робота. В тій редакції я покинув Бобинського в 1934 році. Восени цього року я був переведений на Північ". Про причини цього переведення можна дізнатися з табірного щоденника О. Вишні, де 11 серпня 1934 р. (отже, В. Гжицький трохи помилився у часі свого переведення) занотовано: "Зустріч з Гжицьким... Виявилось, Гжицький в Дмитлазі подав докладну записку про те, щоб видавати там газету українською мовою, обстоював це, агітував і т. д. Ну, й зрозуміло — Ухтпечлаг! А Ухтпечлаг вважається для всіх лагерів за пугало, за лагерь штрафний і т. д. Ах, який наївний Гжицький!".

А своєрідним прологом "великого терору" з повною підставою можна назвати "чистку" партійних рядів, розпочату в 1933 р. У республіці саме цього року вона проходила у Київській, Донецькій, Одеській, Вінницькій областях, а наступного, 1934 р., — у Харківській, Дніпропетровській, Чернігівській областях і в Молдавській АРСР. Прийом у партію тимчасово припинили. За даними, які П. Постишев навів на листопадовому (1933 р.) Пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У, зі 120 тис. членів і кандидатів у члени партії, які пройшли чистку, на 15 жовтня "вичистили" 27 500 "класово ворожих, нестійких, таких, що розклалися, елементів".

За даними К. Сухомлина, в Донецькій, Київській, Вінницькій, Одеській областях "чистку" пройшли 267 907 осіб, вигнали з партії 51 713 осіб, або 19,3 %. Було дано і пояснення, за що виганяли з