Всього по КП(б)У, як зазначав у доповіді на XII з'їзді К. Сухо-млин, за два з половиною роки було притягнуто до відповідальності 104 458 осіб, з них вигнали з партії 39 017 осіб. Серед притягнутих до партвідповідальності 17 150 осіб кваліфікувались як "праві опортуністи, троцькісти, "ліваки", примиренці, націоналісти і націонал-ухильники". 6323 осіб саме таких вигнали з партії. "Хід чистки, — зазначав К. В.Сухомлин,— виявив, що класовий ворог і його агентура — праві опортуністи, троцькісти, націоналісти — намагались знизити значення і ефективність чистки, намагались організувати саботаж чистки, змови мовчання і т. д.".

Хвиля репресивних заходів, що почали застосовуватися до членів партії, в 1934 р. була посилена деформацією карного та карно-процесуального законодавства. Рішенням ЦВК СРСР від 10 липня 1934 р. замість ОДІТУ створювався загальносоюзний наркомат внутрішніх справ (НКВС), а постановою від 5 листопада 1934 р. при наркомі внутрішніх справ було створено Особливу нараду. Це був по суті антиконституційний позасудовий орган, що діяв в системі органів держбезпеки і практично не був нічим пов'язаний у розв'язанні питань про підстави та межі застосування карної репресії. Особлива нарада, а також інші позасудові органи ("двійки", "трійки") стали знаряддям масового знищення людей у добу сталінщини. У 1935 р. прокурором СРСР було призначено А. Вишинського. Він скасував прокурорський нагляд за законністю у діяльності органів державної безпеки у справах про державні злочини.

1 грудня 1934 р. у Ленінграді було вбито С. Кірова. Того ж дня за пропозицією Сталіна приймається постанова ЦВК СРСР "Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів". Згідно з постановою, термін розслідування зменшувався до 10 днів, розгляд справ у суді проводився без участі адвоката і прокурора, оскарження вироку та клопотання про помилування не дозволялося, а вирок виконувався негайно після винесення. 9 грудня Г. Петровський підписав постанову ВУЦВК "Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу УРСР", де були враховані вищезгадані положення, що стали основою беззаконня на наступні роки.

Зрозуміло, що всі ці арешти й процеси викликали безліч болючих запитань на Західній Україні й негативно впливали на ставлення значної частини галицької інтелігенції до Радянської влади. Водночас замість реальної інформації про становище в Радянському Союзі та в УРСР за кордон, зокрема до Галичини, надходила дозована й відповідним чином препарована інформація, що нагадувала тонесеньку цівку, яка витікає з піщаного годинника. Саме тоді в нашій країні відбувався процес відвертої й безпардонної фальсифікації реальності. Монополізованими засобами масової інформації зовнішній світ подавався радянській людині в надзвичайно спотвореному, майже сюрреалістичному висвітленні. Водночас Сталіну та його поплічникам надзвичайно хотілося, щоб поза межами СРСР створеною ними адміністративно-командною системою всі захоплювалися, щоб їй аплодували.

У штучно створеному інформаційному вакуумі блискавично поширювалися всілякі чутки, вигадки, ідеологічні міфи. Розповсюдженню їх сприяла й польська окупаційна влада, що систематично посилювала наступ на українське друковане слово в Галичині. Так, покинувши редакцію журналу "Вікна" влітку 1932 р. (восени того ж року часопис було ліквідовано польськими властями), до 1935 р. жив без роботи у свого тестя на Гуцульщині в с. Березів-Нижній Я. Галан. Один із його найближчих друзів, В. Шаян, що мешкав у тому ж селі, в жовтні 1982 р. писав до керівників Спілки "Західна Україна" в Харків: "Якщо Ви в силі уявити собі жахливу, глуху березівську відірваність — ніякогісінького радянського журналу чи книжки, ніякої преси, кромі найпоганіших шмат, часті ревізії й стала їх загроза (забирають тоді найневинніші манускрипти, зовсім їх не читаючи) — тоді відпишете мені напевно".

Зрозуміло, що в такій ситуації пропагандистський часопис "СССР на стройке" (нинішній "Советский Союз"), який вряди-годи, як і інша легальна й нелегальна література, потрапляв до Березова завдяки турботам старшого брата Я. Галана — Івана (1898— 1937), своєю парадною ураінформацією формував у них хибне уявлення про перебіг реальних процесів у Радянському Союзі. До речі, його дванадцятий номер за 1933 р. цілковито було присвячено будівництву сумнозвісного Біломорсько-Балтійського каналу.

Цей брак правдивих вістей про становище в СРСР значною мірою пояснює такі рядки з листа Я. Галана (18 лютого 1934 р.) до його дружини, що студіювала медицину в Харкові: "Хоч яке життя не тяжке, та які ми щасливі, що довелося жити нам в такій великій епосі змагань за новий світ — світ соціалізму. З подивом і пошаною дивлюся на вождя радянського (і не лише радянського) пролетаріату Сталіна, що його прізвище побіч імен Маркса і Леніна глибоко вріжеться в пам'ять майбутніх тисячів... Вудь горда суть, що ти, як малюсінька дівчинка, працюєш під його могутнім керівництвом, під керівництвом авангарда радянського пролетаріату".

Отже, відсутність реальної інформації про життя в Радянській Україні сприяла поширенню у Галичині всіляких чуток, особливо про долю репресованих галицьких інтелігентів. Характерно, що 1956 р. П. Козланюк пригадував, як "в 1940 році у Львові були вісті, що В. Бобинський звільнений з таборів і живе з сім'єю десь у селі Московської області". Насправді ж відомого західноукраїнського поета було розстріляно ще 2 січня 1938 р. Сумна доля спіткала і його родину.

У грудні 1934 р. у першій "кіровській хвилі", серед 28 представників української інтелігенції на підставі вироку виїзної сесії військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням В. Уль-ріха, що проходила 13—15 грудня 1934 р. у Києві, було, зокрема, розстріляно західноукраїнських літераторів І. Крушельницького та Р. Сказинського. Водночас репресіям було піддано й інших членів численної родини Крушельницьких — письменника й громадського діяча, колишнього міністра освіти ЗУНР, а згодом видавця радянофільського часопису "Нові Шляхи" Антона Крушельницького та його другого сина — Тараса, що у 1932 р. та 1934 р. переїхали до УРСР.

Трагедія родини Крушельницьких набула широкого розголосу серед української еміграції: в січні 1935 р. відомий український поет О. Олесь (1878—1944) написав у Празі драму "Земля обітована". В ній ідеться про трагедію сім'ї Західноукраїнського літератора Шумицького (читай — Крушельницького), який виїхав до УРСР з глибоким переконанням, що "правда і майбутнє не тут" на Заході, а там, на Сході, звідки завжди сходило і сходить сонце". Цей драматичний твір мав і особистий підтекст для його автора, який, перебуваючи в еміграції, одним з перших закордонних українських літераторів визнав Радянську владу. Так, 1922 р. представництво УРСР в Берліні повідомляло, що "на еміграцію... зробило певне вражіння наближення до нас Олеся...". Протягом 20-х рр. його твори видавалися чималими тиражами в УРСР. Отже, драмою "Земля обітована" О. Олесь підводив і для себе риску під власними колишніми радянофільськими симпатіями, сподіваннями на українізацію.

Відгукуючись на репресії щодо родини Крушельницьких, львівське "Діло" зауважувало: "...На всій українській землі ніхто в те не повірить, щоби Антін Крушельницький зі синами... могли мати яке-небудь відношення до атентату на Кірова. Вони ж були певно аж занадто лояльними громадянами УРСР".

Серед західноукраїнських письменників, що їх було репресовано 1934 р., опинився й голова Спілки "Західна Україна" М. Ірчан. Йому, як і більшості заарештованих галицьких літераторів, інкримінувалася належність до так званої. Української військової організації (УВО). У 1934 р. кореспондент американської газети "Українські Щоденні Вісті" В. Самітний (В. Рибак), який побував тоді в Радянській Україні, писав у одній із своїх кореспонденцій, нібито органи ДПУ "дослідили", що "Ірчан, як і більшість членів тої "революційної спілки" (тобто Спілки "Західна Україна". —Лет.), був зв'язаний з підпільною контрреволюційною організацією, що працювала за вказівками штабу німецького фашизму... Ірчан мав грати провідну роль в тій контрреволюційній організації. З його викриттям цій роботі прийшов кінець. Ірчана арештовано і засуджено".

Після самогубства М. Скрипника лише із системи Наркомосу республіки, дотримуючись тогочасної термінології, було "вичищено" 2 тис. "шкідницьких", "контрреволюційних", "шпигунських" елементів. Серед них було чимало галичан, що приїхали в Радянську Україну з-за Збруча, щоб узяти участь в індустріалізації, у проведенні політики "українізації". Звернемо увагу на ті прізвища, що їх, як уособлення розкладницької роботи "шпигунів-диверсантів", наводив новий нарком освіти УРСР В. Затонський. "Всім відомо,— проголошував він,— яке кубло звили собі різні Бадани, Ерстенкжи, Вітики та інші шпигуни й контрреволюціонери в апараті Наркомосу України". Зазначимо, що Олександр Іванович Бадан (Яворенко) та Микола Васильович Брстенюк, уродженці Західної України, працювали в особистому секретаріаті наркома освіти України М. Скрипника: перший — вченим секретарем (1927—1930 рр.), другий — помічником вченого секретаря і водночас особистим секретарем наркома (1927— 1933 рр.)* Через них та за їхніми підписами проходило величезне за обсягом листування НКО УРСР із діячами мистецтва, освіти, науки, кооператорами Східної Галичини. Крім того, за дорученням М. Скрипника