Окрім земельних громад, як основного і найпоширенішого способу об'єднання селянства, на місцях використовувалися й інші, часто тимчасові форми колективної праці, здебільшого для громадських потреб: догляду за ставками, садами, лісами, луками, для будівництва доріг, мостів, громадських приміщень, для спільного випасання овець у гірських районах тощо.

Земельні громади та інші найпростіші форми кооперування селянства відіграли певну позитивну роль у розвитку сільськогосподарського виробництва. Але існування земгромад та інших форм виробничого об'єднання в західноукраїнському селі було тимчасовим. Вони дозволялися державною владою лише тому, що повинні були відіграти роль перехідної ланки до єдиної форми тогочасного об'єднання селянства — колгоспів. Створені громадами, матеріальні цінності використовувались пізніше для формування і зміцнення економічної основи колгоспного виробництва. Радянське керівництво вважало колгоспи найвищою формою кооперування селян, тому будь-якої альтернативи колгоспам існувати не могло.

Применшувалось значення інших форм кооперування: вони оцінювались лише як окремі стадії підготовки до колективізації.

Найпростіші форми кооперування мали на собі відбиток усієї авторитарно-бюрократичної системи, що призводило до формалізму в їхній діяльності, відступів від статутних норм, підкорення місцевим органам влади — сільрадам тощо. Непоодинокими були випадки, що прямо компрометували колективні форми роботи. Так, в земгромаді № 1 с. Влажів Самбірського району Дрогобицької області селянка Є. Сташів за обробіток супрягою одного гектара землі відпрацьовувала шість місяців, а в земгромалі № 3 с. Ра-лівка цього ж району селянин Коренай за оранку і боронування гектара землі заплатив 1500 крб.

Отже, в післявоєнний період було закладено однобокий та без-альтернативний шлях розвитку сільського господарства західноукраїнського регіону. На цьому ґрунті протягом десятиліть формувалось одержавлене колгоспне виробництво та його продуктивна основа — типовий радянський селянин-колгоспник. Саме це значно ускладнює сучасний процес запровадження багаторівневих та багатоукладних господарсько-виробничих взаємин.

У важкому становищі залишалося сільське господарство. Виснажене війною, зубожіле від сталінської феодальної системи керівництва, українське село тяжко перенесло голод 1946—1947 рр. До ЦК КП(б)У надходило багато листів із проханням надати допомогу, продовольчу позику. "Незабаром, — зазначав М. Хрущов у мемуарах, — стали надходити офіційні донесення про людей, які померли від голоду. Відмічалися випадки людоїдства... Кириченко, який був тоді секретарем Одеського обласного комітету партії, сказав мені, що він їздив до одного з колгоспів перевіряти, як люди переносять зиму. Йому запропонували зайти до однієї жінки, яка працювала у цьому колгоспі. Ось як він розповідав про це: "Я побачив жахливу картину. Жінка різала на частини труп своєї дитини, що лежала на столі. При цьому вона промовляла: "Манечку ми вже з'їли. Тепер ось засолимо Іванечка, протримаємось ще трішечки". Уявляєш собі все це, ця жінка збожеволіла від голоду і зарізала власних дітей!"

Такий стан речей підштовхнув М. Хрущова до рішучих дій. Він наказав підготувати для уряду СРСР документ, що містив би об'єктивну оцінку продовольчої ситуації в республіці. Хрущов просив запровадити в південних областях продовольчі картки, щоб забезпечити сільське населення продуктами харчування. Він ризикував, бо знав про невдоволення Сталіна тим фактом, що Україна не тільки не виконує планів хлібопостачання у союзний фонд, а й звертається з проханням нагодувати власне населення. У відповідь Сталін назвав М. Хрущова "підозрілим елементом", але все ж дав

вказівку виділити Україні продовольчу та насіннєву позику, а також 140 млн крб для організації безплатного харчування населення. Хоча ця "допомога" була мізерною, але якоюсь мірою полегшувала становище українських селян південних областей.

Як відомо, комуністичні правителі були неперевершеними майстрами показухи й окозамилювання. Вони першими в 1947 р. скасували карткову систему на продукти харчування, а згодом — і на промислові товари. Це була пропагандистська пустопорожня балаканина. Голодна, розорена країна не могла прогодувати населення з допомогою карток, та, скасувавши їх, поставила його на край прірви. У містах люди стояли в чергах за хлібом по кілька діб. Промислових товарів у продажу не було. Грошова реформа "почистила" до кінця кишені простих трудівників.

Хоч як не старалися "борці за світле майбутнє", сільське господарство республіки переживало важкі часи. Про його незадовільний стан свідчила насамперед низька врожайність культур. Розвиток ініціативи колгоспників, зростання продуктивних сил на селі гальмували постійні та повсюдні порушення принципу матеріальної зацікавленості, слабка трудова дисципліна, надмірна централізація керівництва сільським господарством. Інакше й бути не могло. Командно-адміністративна система вбила в селянинові господаря. Його негласно оголошено громадянином другого сорту: майже неоплачувана праця (так звані трудодні насправді переважно нічого не давали); позбавлення змоги виїхати з села й жити в місті, адже паспортів селянам не видавали, а під час перебування в місті не дозволяли селитися в готелях, а тільки в спеціальних гуртожитках для колгоспників. Для них не існувало відпусток, державних пенсій, гарантованої грошової зарплати. Село в Україні уподібнилося до резервацій американських туземців. Щоб викачати хліб до зернини з колгоспів і радгоспів, на села налітали ватаги районних, обласних, республіканських уповноважених" партійних і радянських чиновників, десятки управлінців сільського господарства, спеціалістів і різних прихвоснів. І кожний з них безоплатно тягнув з колгоспного поля чи комори продукти, не відчуваючи при цьому найменшого сорому. Не дивно, що й самі колгоспники, часто спиваючись, втрачали почуття господаря, виробничника.

Втретє російські "визволителі" загарбали західноукраїнські землі в 1944 р. Як відомо, Галичина в 1914—1916 рр. вперше потрапила в руки царських карателів. Уже тоді, воюючи з "мазе-пинством", окупанти ліквідували українські школи, газети, товариства, організації, вислали вглиб Росії громадських і церковних діячів, у тому числі митрополита греко-католицької церкви А. Шептицького. Вдруге "визволила" західних українців Червона армія у вересні 1989 р. Як наслідок, за півтора року було депортовано до 1 млн осіб, винищено у в'язницях десятки тисяч невинних людей, закрито понад сто періодичних видань, заборонено всі українські організації і товариства. Майже кожна сім'я потерпіла від "братніх" обіймів.

Втретє зустрічали Червону армію в Західній Україні насторожено. Ще до її приходу сотні тисяч людей, з болем і розпукою покидаючи рідний край, виїхали на Захід. Свідомі люди розуміли, що більшовизм несе нові страждання українському народу. І справді, вже з 1944 р. в усіх місцевостях радянські каральні органи розгорнули великомасштабний терор. Вони поспішали якнайшвидше зрівняти в усіх відношеннях західних українців із їхніми східними братами, тобто розтоптати високу національну свідомість галичан, українську греко-католицьку церкву, загнати людей у колгоспне ярмо. Окупанти намагалися все це здійснити швидко, блискавично, але зазнали повної невдачі. Проти непроханих "визволителів" виступила значна частина населення краю, в тому числі провід і збройні сили — ОУН—УПА.

Національно-визвольний рух у західних областях УРСР.

Одразу ж після війни в Західній Україні почали форсовану ліквідацію приватної власності на землю, примусове залучення селян до колгоспів, поспішну індустріалізацію краю. Безумовно, що Східна Галичина, Волинь, Північна Буковина й Закарпаття були аграрними окраїнами різних держав. За 5—10 років ці землі, як свідчать партійні постанови, мали зрівнятися в промисловому сенсі зі східними областями УРСР. У Львові, Ужгороді, Чернівцях, Івано-Франківську, Тернополі та інших містах будували заводи-гіганти: найбільший в Європі Жидачівський паперовий, Калуський хімічний комбінати, заводи у Львові (автобусний, автонавантажувачів, кінескопів, телевізійний).

Проте індустріалізацію краю здійснювали бездумно, без урахування доцільності та наявності сировини, не кажучи вже про абсолютну байдужість до проблем охорони навколишнього середовища. Внаслідок такого підходу, наприклад, Львівський автобусний завод отримував комплектуючі з 560 підприємств СРСР і так званих країн народної демократії.

Швидкими темпами зростало число промислових робітників. Лише на Тернопільщині наприкінці 1950 р. їх кількість була в 6,8 раза більшою, ніж у 1940 р. Як гриби після дощу, виникали школи ФЗУ та інші професійні заклади. Нестача кваліфікованих кадрів примусила уряд УРСР відкривати школи, ВНЗ, дослідні інститути, філіали АН України. Можновладці вважали, що їхня марксистсько-ленінська система освіти швидко, як у східних областях, зросійщить місцевий пролетаріат і створить вірнопіддану інтелігенцію. Дедалі частіше представників останньої приймали в ряди КПРС. Однак до кінця їй так і не повірили. Ніколи в західних областях не було місцевого першого секретаря обкому партії, одиниці вихідців з місцевих очолювали райкоми. Ще менше вони займали керівних посад у економіці, науці, управлінському апараті. Ці посади отримували переважно вихідці з Росії та східних областей України. Атмосфера недовіри відштовхувала значну частину місцевого населення від комуністичної влади.

Служаки НКВС скрізь вишукували "недобитків українських буржуазних націоналістів". Міста й села краю було вкрито пильною агентурно-інформаційною мережею держбезпеки. У 1944— 1945 рр. у західних областях діяло 359 резидентів, 1473 агенти та 18 085 інформаторів. До того ж, у органах держбезпеки й внутрішніх справ семи західних областей нараховувалося 22 тис. штатних працівників. Вони за вказаний період завершили 19 606 слідчих