Як і білогвардійські чорносотенці, служаки НКВС вирішили розправитися з греко-католицькою церквою. Сталін та його оточення розробили й провели сценарій незаконного так званого Львівського синоду в 1946 р. До його початку був арештований і засланий в Сибір митрополит Й. Сліпий, "знешкоджені" єпископи. 216 священиків і 19 мирян проголосували за анулювання Берестейської унії 1596 р., вихід греко-католицької церкви з-під юрисдикції Риму та входження її в "лоно руської", себто Московської православної патріархії. Дещо пізніше аналогічна подія відбулася і на Закарпатті. Тисячі священиків-українців, які відмовилися стати підданими патріарха Московського і всія Русі, були арештовані, замордовані в тюрмах або відправлені в концентраційні табори. Вірна українському народові греко-католицька церква була розпущена, але не знищена. її найкращі представники пішли в підпілля, де їх підтримували вірні їм парафіяни.

Отже, заліковуючи рани війни, українці західних областей разом із тим змушені були знову вести національно-визвольну війну проти тоталітарного режиму більшовицької влади. Ризикуючи життям, проти неї виступали юнаки під девізом: "Здобути волю Україні або загинути за неї!"

У загонах УПА діяли сотні тисяч патріотів. Уже в 1944 р. на Волинь проти них було відправлено стрілецьку дивізію та бригаду військ НКВС чисельністю понад 5 тис. осіб. У Рівненській області на боротьбу зі загонами УПА кинули майже 9 тис. солдатів і офіцерів, у Львівській — 6,5 тис, у Тернопільській — понад 3 тис. Запеклі бої між радянськими військами й бандерівцями точилися також у Станіславській та Чернівецькій Областях. Радянський уряд змушений був переправити в Західну Україну дивізії навіть із Кавказу, а з Росії — п'ять бронепоїздів. Сутички між оунівцями та радянськими військами приносили нові розорення, кров і сльози мирним жителям, перешкоджали їм у відбудові рідного краю. Відомі факти зловживань і знущань з місцевих жителів з боку партійних та радянських органів у Західній Україні. Так, прибувши в село Смордве (Тернопільська обл.), члени спеціальної групи НКВС займалися пограбуванням і навіть розбоями. Зайшовши до хати священика, вони пограбували господаря. Познущавшись

над сім'єю, отця Прибитовського розстріляли. Деякі військовослужбовці НКВС відмовлялися брати участь у цій війні. Про це з тривогою повідомляли командири своїм начальникам.

Після закінчення радянсько-німецької війни на боротьбу з УПА було мобілізовано великі військові сили. Почалися тотальні прочісування місцевостей, де зосереджувалися оунівські партизани. Зважаючи на багаторазову кількісну перевагу військ НКВС, керівництво УПА, зокрема її головнокомандувач генерал-хорунжий Тарас Чупринка (Роман Шухевич), відмовилося від дій великими з'єднаннями (куренями), перейшовши до тактики дій малими, рухливішими загонами — сотнями. Чимало партизанських загонів було розформовано, й вони злилися з оунівським підпіллям. Розуміючи, що УПА користується підтримкою значної частини місцевого населення, власті вивезли до концтаборів або просто вислали в східні області жителів сотень сіл. Тюрми були забиті в'язнями. Без суду й слідства зникали тисячі людей. Вантажні ешелони вивозили на Схід сім'ї так званих бандпособников. Усього в 1944— 1953 рр. було депортовано понад 600 тис. осіб. НКВС впровадив у селах, містах, на підприємствах, в установах, школах, ВНЗ систему "сексотства". Все це сприяло ліквідації оунівського підпілля і, зрештою, УПА.

Про масовість національно-визвольного руху в Західній Україні свідчать дані НКВС СРСР від 16 січня 1946 р., передані новопри-значеному наркомові внутрішніх справ УРСР Т. Строкачу. Отож, з лютого 1944 р. по 1 січня 1946 р. війська НКВС провели 39 773 операції, в яких було вбито 108 813 воїнів УПА, затримано 110 785 дезертирів, арештовано 8370 членів ОУН, 15 959 активних повстанців. Перераховані також численні трофеї, що їх здобули енкаведисти в боях із УПА: кулемети, міномети тощо.

За допомогою системи примусу більшовицькому режимові в 1948—1949 рр. вдалося впровадити в західноукраїнських областях колективізацію сільського господарства. Комуністи скористались ослабленням партизанської боротьби оунівців, оскільки організовані дії УПА фактично припинилися у i960 р., після загибелі генерала-хорунжого Тараса Чупринки, хоч окремі загони боролися до середини 50-х рр.

Зі свого боку "оунівська служба безпеки", яка також мала розгалужену мережу боївок та інформаторів, проводила терористичні акти проти партійних і радянських працівників та їхніх сімей, а також проти військовослужбовців і просто громадян, що співпрацювали з органами влади. За офіційними даними радянської преси, протягом 1944—1952 рр. українські партизани знищили ЗО тис. осіб. Одне слово, від протистояння ОУН—УПА і органів радянської влади гинули тисячі мирних жителів.

Трагічні часи пережили українці, які жили на землях, що відійшли до Польщі після Другої світової війни — в Лемківщині, Над* сянні, Ряшівщині, Холмщині. Навіть уряд УРСР неодноразово заявляв, що ці споконвічні українські землі мають ввійти до складу республіки. Але по-іншому розпорядився И. Сталін. Нав'язавши польському народові прокомуністичний режим, він віддав ці землі, не питаючи місцевих жителів, Польщі. Уже з 1944 р. почалося переселення українців звідти на схід. У 1945—1946 рр. сотні тисяч людей втратили землю, майно й під військовим конвоєм були насильно перевезені в СРСР.

Кількатисячний загін УПА—Захід, перейшовши річку Сян, став на захист мирного населення. Спроби польських регулярних військ ліквідувати повстанський рух провалилися. Його всебічно підтримувало населення. Не допоміг польським жовнірам і генерал К. Сверчевський. Українські партизани розгромили карателів, у сутичці загинув і сам генерал. Тоді три комуністичні режими — СРСР, ПНР і ЧССР — уклали договір про спільні дії проти ОУН— УПА. З допомогою комітету державної безпеки (КДБ) уряд Польщі розробив у 1947 р. горезвісний план "Вісла". Спираючись на загони НКВС, 30-тисячне польське військо стерло з лиця землі всі оселі Лемківщини. 150 тис. українців було переселено в західні воєводства Польщі, на колишні німецькі землі. Щоб остаточно ополячити лемків, їх розміщали по дві-три сім'ї в одному селі. Частини УПА—Захід були розбиті в нерівних боях. Лише окремим загонам удалося перейти на Захід або на територію УРСР.

Отже, соціально-економічний розвиток України у 40-х—на початку 60-х рр. відбувався у складних умовах, коли після відбудови народного господарства виявилися серйозні хиби у всіх сферах життєдіяльності суспільства, зумовлені безроздільним пануванням командно-адміністративної системи. Пошуки шляхів удосконалення управління розвитком промисловості, будівництва та інших галузей народного господарства, які велися в цей період, не дали бажаних результатів. Причиною цього було те, що реформи кінця 50-х— початку 60-х рр. так і не дійшли до трудових колективів, яких не торкнулася демократизація управління. Ініціатори тодішньої перебудови не ставили за мету відмову від командування в розвитку економіки, вони лише намагалися перефарбувати фасад будівлі. Населення України продовжувало працювати, докладало багато зусиль для поліпшення становища в народному господарстві, але соціально-політичні умови в країні не дозволяли повною мірою реалізувати величезний творчий потенціал суспільства.

Література

1. Ільюшин І. Антипольський фронт у бойовій діяльності ОУН і УПА (1939—1945 рр.) // УІЖ. — 2002. — № 3.

2. Киричук Ю. Історія УПА. — Тернопіль, 1991.

3. Коваль М. 1941—1945 роки. Україна // УІЖ. — 1991. — № 6.

4. Когут П. Колективізація в західноукраїнському селі. — Л., 2000.

5. Король В. Бабин Яр: відоме і невідоме // Голос України. — 1991. — 14 серпня.

6. Король В., Кучер В. Оборона Києва: героїзм і трагедія його захисників // Київ, правда. — 1991. — 28 серпня.

7. Косин В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні у документах. — Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993—1999. — Т. 1—3.

8. Літопис УПА. — Торонто, 1978—1985. — Т. 1—11.

9. Лялька Я., Романюк П. Стара Сіль / НДЦ історії нац.-визвол. змагань України. Літопис нескореної України. — Кн. 3. — Л., 2002.

10. Марусик Т. Західноукраїнська гуманітарна інтелігенція: реалії життя та діяльності (40—50-ті рр. XX ст.). — Чернівці, 2002.

11. Мерцалов А. Великая Отечественная война в историографии ФРГ. — М., 1989.

12. Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942—1952. — Л., 1991.

13. НекричА. 1941, 22 июня. — М., 1991.

14. Петрів В. Військово-історичні праці: Спомини / Упоряд. В. Сер-гійчук — К., 2002.

15. Пігідо-Провобережний Ф. Велика Вітчизняна війна: спогади та роздуми очевидця. — К., 2002.

16. ОУН і УПА у Другій світовій війні. Документи і матеріали // УІЖ. — 1994. — № 2—6; 1995. — № 1—3.

17. Рожик М. 1939 рік в історичній долі Польщі і Західної України. — К„ 1992.

18. Самсонов А. Вторая мировая война. — М., 1990.

19. Трофимович В. Історія військових формувань ОУН 1939—